Детектив мимоволі

Так нам жити не годиться

Треба знову народиться

У банкіра папочки

А інакше — тапочки!

Пісня "Два організми" Г.Кричевський

Насамперед я завітав до банку. Приміщення здавалося порожнім через відсутність клієнтів. У холі гучно цокав великий підлоговий годинник, нагадуючи мені дім на болотах. Службовці старанно щось писали, не підводячи голів. На мить мені здалося, що тишу порушує скрип пер, проте вони писали звичайними кульковими ручками.

Якби якийсь комар наважився потерти крильця, на нього напевно б зашикали, закликаючи до тиші. Тому я, гучно шелестячи наплічником, обережно дістав мішечки з монетами й ніжно поклав їх на прилавок. Завдання було напрочуд складним, а прилавок — зависоким, але я, закусивши губу і звівшись навшпиньки, впорався, схибивши лише наприкінці, коли гучно зітхнув і витер чоло.

Я боявся привернути до себе увагу. Адже для місцевих мій вигляд був настільки разючим, що навіть брязкіт моїх монет міг викликати якщо не інфаркт, то запитання. Щойно клерк за стійкою побачив вміст мішечків, одразу покликав старшого. Мене запросили до кабінету керуючого, де я пройшов через ненав'язливий допит під чашку чаю. Наплічник, до речі, взяти з собою не дозволили. "Оце немає чим керівнику зайнятися, крім як знайомитися з волоцюгою, що притяг кілька тисяч золотих!" — здивувався я.

Ми познайомилися з головуючим і спочатку розмовляли про загальні речі. Про те, що погода надзвичайно суха як для цієї пори року, про дороге житло, про риболовлю та рибу. Тема, скажу я вам, мені майже невідома, бо я ніколи не вважав себе прихильником риболовлі, хоч і проводив канікули у бабусі з вудкою в руках. На цінах на житло я теж не знався, тому здебільшого підтакував. Було б весело, якби ми зачепили тему криптовалюти. У цьому я геть не тямив, і цей молодик, мабуть, здогадувався про це.

Мій співрозмовник сидів за столом, що стояв на невеликому підвищенні біля одного з вікон. Стіл масивно височів не по центру стіни між вікнами, а був зміщений трохи праворуч. Ліва та права стіна являли собою книжні полиці від підлоги до стелі. В полицях було кілька дверей. Попри відстань між мною та банкіром, мені не доводилося підвищувати голос або напружувати слух — тут була гарна акустика. І навіть численні книги не приглушали звуків. Господар кабінету говорив неголосно, але чітко й зрозуміло.

Я змінив тему бесіди на те, що було близьке моєму співрозмовнику. Говорячи про рибу як про товар, згадав, що гроші — це теж товар, який купується і продається. Здається, я починав розуміти мову фінансів, адже ця думка про гроші як товар щойно промайнула в моїй голові.

Він підхопив цю тему і хвилин п'ять розводився про те, що багато хто цього не розуміє і для них гроші — це лише фетиш. Згодом почалися обережні запитання про мене самого. Я відбувся загальними фразами, сказав лише, що подорожую, аби побачити щось нове. І не зізнався, що це "нове" — лише спроба здолати проблеми в самому собі.

— Я помітив за вашим одягом та акцентом, що ви спілкувалися із зовнішнім світом. Збираєтеся відкрити власну справу в нашому місті? — обережно зондував ґрунт молодий як для своєї посади хлопець.

В нього довге темне та трохи кучеряве, або, якщо сказати більш точно - хвилясте волосся нижче плечей. Справжнє втілення Дантеса! Чорнявий і симпатичний. Він був уже другим зустрінутим мною чоловіком без вусів.

— Ні, що ви! Я поки тільки вчуся... чомусь новому...

— Магії?

— А хто такі, на вашу думку, маги?

Співрозмовник зробив паузу, примруживши очі й відсьорбуючи витягнутими губами чай із чашки найтоншого, напівпрозорого фаянсу. Тягнучи час, він нарешті відповів:

— Думаю, маги — це люди, які шукають приховані від інших знання та інформацію, вірячи в те, що решта вважає неможливим дивом. Або просто ті, хто вміє добре брехати, і чия мета — отримати гроші.

— Не завжди так, але визначення влучне, — погодився я. — Та я б ще додав, що це допитливі люди, які пізнають природу та її закони. Магія — це вивчення розуму й емоцій. Сильні емоції та віра можуть творити магію. І так, ви наостанок сказали правду. Особливо це стосується віри в безкоштовний сир. Серед магів є пройдисвіти, але й серед звичайних людей їх чимало.

— Сказано від душі. Давно прибули?

Тепер уже я зволікав із відповіддю, заглядаючи на дно своєї чашки. Чаїнок у ній не було. Може, через ситечко наливали? Але що йому відповісти? Сказати "вчора" — тоді я міг теоретично знати про напад на графа або навіть бути одним із нападників. Та й питання підступне. Він сказав "прибув", а не "прийшов".

Тобто — звідки приїхав чи звідки взявся? Із зовнішнього світу? З-за моря чи з іншого міста? Я ж не підтвердив і не спростував його припущення, що можу зв'язуватися із зовнішнім світом за межами магічної огорожі. Моя біографія була такою ж прозорою, як його фаянсова філіжанка. Тільки натяк на прозорість.

— У вашому місті я з'явився сьогодні близько восьмої ранку, — убезпечив я себе і від знайомства з графом, і від зустрічі з тими, хто на нього напав.

Та й слово вибрав нейтральне — "з'явився". Керуючий удав, що задоволений відповіддю. Але, можливо, він ще перевірятиме мене. Знову прикривши очі, він потягнувся губами до краю чашки, вочевидь обдумуючи наступне запитання. У нас така неспішна бесіда, ніби він нічим іншим і не займався, крім чаювань із клієнтами. Чому ж він не запитає навпростець, до кого я сюди прийшов чи з ким знайомий? Може, він просто насолоджувався тишею та моєю присутністю? Невже я такий цікавий? Чи заінтригував його чималою сумою? Бо де б юнак із зовнішнього світу взяв стільки монет місцевого карбування?

— Ви вже знайшли, де зупинитися?

Ну ось, запитав.

— Так, на околиці міста, в бік Герції, мебльовані кімнати...

— А-а-а, "Три коти" у Жюля! — пожвавився господар кабінету. — Цей пан трохи грубуватий, але надійний і може постояти за себе. Завжди вчасно виплачував позики. Без затримок. І все ж рекомендую вам зайти до магазину зброї, за два будинки ліворуч, якщо вийти з банку. Там ви зможете придбати щось для захисту... або нападу. Власник крамниці має що запропонувати тим, хто володіє магічними вміннями та навичками.

Здається, він натякає, що в цьому світі рекомендації починаються з фрази: "Обережно, це місце може вас убити". Після пропозиції зайти до крамниці зброї він вичікувально на мене подивився, але я не став коментувати його припущення про мої магічні здібності. Не хотілося, щоб він дізнався: моя єдина магічна здібність — це палке бажання зникати безслідно, особливо коли стає гаряче.

— Останнім часом на околицях почастішали пограбування за участю якихось чаклунів-недоучок, а "Три коти" розташовані далеченько від центру. Мій досвід підказує, що справжній маг на дрібний розбій ніколи не піде, тож я схиляюся до думки, що це хуліганять заїжджі гастролери.

Це він так інтерпретує напад на графа чи траплялися й інші випадки? А може, отримує відсоток від зброяра, коли підганяє йому клієнтів?

— Дякую за попередження, я зазирну до крамниці зброї, — відповів я, злегка схиливши голову.

Звісно, я зазирну. Адже не хотів виглядати беззахисним туристом, який щойно прибув із зовнішнього світу і є легкою здобиччю. Погодився, хоча в наплічнику лежав пістолет і пара любовно наточених Тітом ножів у шкіряних піхвах. Звісно, не кожен назве мій двоствольний деринджер зброєю, але, гадаю, Авраам Лінкольн був би іншої думки. Він би точно оцінив переваги компактності, особливо коли йдеться про несподіваний напад.

У двері постукали, і ввійшов уже інший службовець — не той, який супроводжував мене до кабінету. Невисокий, із сивими бакенбардами, що плавно переходили в широку, проте коротку борідку. Він поставив на столик переді мною тацю з пірамідою загорнутих у папір циліндричних згортків, що лежали на боці. А таця ж пластикова, а не дерев'яна, як у трактирі!

Потім він обійшов столик і, піднявшись на невеликий подіум, де сидів банкір, поклав папери на широкий стіл. Після цього відступив на кілька кроків, спустившись зі східців. Здається, тут існував суворий церемоніал щодо поводження з грошима та директором банку. Я згадав, що хотів не тільки покласти в банк свої заощадження під відсотки, а й розміняти кілька золотих на монети різного номіналу. Мабуть, у папір були загорнуті дрібні гроші, — здогадався я.

— Так, глянемо, що тут маємо, — пробурмотів під ніс керуючий, підтягнув рукави і швидко пробіг очима текст на поданих аркушах. А далі вже вимовив голосніше:

— Все як завжди. Ми беремо два відсотки на місяць з тих, кому надаємо позику, і сплачуємо пів відсотка на місяць тим, хто залишає свої кошти в нас щонайменше на три місяці. Якщо ви заберете гроші раніше, жодних відсотків нараховано не буде! З ваших трьох тисяч золотих вам нараховуватимуть п'ятнадцять монет на місяць, але ви зможете отримати їх через три місяці, коли у вас уже накопичиться сорок п'ять золотих. Зовсім непогані гроші, на які можна не тільки безбідно жити, а й дозволити собі певні надмірності. Крім того, на таці — монети різного номіналу, на які вам розміняли два золоті.

Загалом схема була простою: ти приносиш гроші, вони роблять ще більше грошей, а тобі дістаються крихти. Здається, я вже десь це бачив. Він підвів голову й уважно подивився мені в очі. Я відповів байдужим, сонним поглядом і навіть ледь не позіхнув. Їжа в трактирі, смачний ароматний чай і мирне дзюрчання бесіди в кабінеті банкіра, коли сидиш у зручному кріслі, могли приспати кого завгодно, але не мою пильність. Попри сонний вигляд, я був напружений і зосереджений. Можливо, я нагадував кота, який удає, що спить, а сам готується до стрибка.

— Скажіть-но, невже вам вигідно брати гроші під відсотки у звичайних людей? Я чув, що монетний двір належить вам, і просто не розумію, навіщо ви платите шість відсотків річних своїм вкладникам?

— Нерозумно все робити за власні кошти, не залучаючи заощадження людей. Я беру гроші в одних і одразу ж даю в борг іншим. За ризик неповернення стягую зовсім невеликий відсоток. Навіть у нашому світі закони економіки залишаються такими ж, як і всюди, і ніхто не може їх порушувати. А щодо монетного двору — так! Але й виготовлення монет теж коштує грошей. А деякі проєкти вимагають залучення воістину колосального капіталу та солідних інвестицій. Ви ж розумієте, як нелегко доправляти сюди обладнання, навіть частинами, не кажучи вже про те, що іноді доводиться розбирати величезні верстати й механізми. Ось, наприклад, ми зараз будуємо великий порт і верф для створення сучасних суден. Готуємося налагодити видобуток корисних копалин за допомогою сучасного устаткування, доставленого із зовнішнього світу. Будуємо сталеливарний завод із прокатним і штампувальним цехами. Готуємо фахівців. Є ще кілька дієвих задумів, які миттєво перенесуть нас на сто років уперед і зроблять незалежнішими від зовнішнього світу. Ми — клієнти зовнішнього світу, і нехай там не нарікають на інфляцію та безробіття! У нас теж чимало проблем! Але ми намагаємося розвиватися!

— Електрика?

— І вона також, — усміхнувся керуючий.

Звісно, у світі, де вуса — це норма, електрика — справжнє диво.

— А чи всі підтримують вас у цих починаннях, чи є консервативно налаштовані прихильники колишніх часів?

— Ну-у, — протягнув керуючий, дивлячись у стелю і склавши пальці рук перед собою в протистоянні лівої та правої долоні, — думаю, якщо ви поживете в нашому містечку з пів року, то самі в усьому розберетеся. А якщо хочете дізнатися більше — відвідайте книжкову крамницю. Там, у бібліотеці при цій же книгарні, ви зможете прочитати свіжу газету або переглянути старі випуски. Вартість цієї послуги — всього лише п'ятдесят сантимів, не думаю, що ви вважатимете це зависокою ціною. Власник видавничої справи, щоправда, нарікає на занадто низький дохід. Банк уже двічі відтерміновував йому погашення кредиту, виданого на закупівлю сучасного устаткування. Однак ревізія його діяльності не виявила серйозних порушень. Прогрес треба підтримувати, і ми іноді згодні відступити від правил. Наш банк надає фінансову підтримку прогресивно мислячим людям. Звісно, прогресивно мислячі люди — це ті, хто бере кредити в нашому банку.

Його остання фраза все розставила на свої місця. Я знову ледь стримав позіх після його спічу. Я не збирався брати в нього кредит, отже, на його думку, я — відстала людина. Коли папери щодо депозиту були підписані й я забрав собі один примірник, ми досить тепло попрощалися. Але на відстані. Службовець із сивими бакенбардами дав мені знак рукою, щоб я не підходив до столу.

Унизу, тобто в холі банку, склавши дріб'язок у рюкзак і частково розсувавши його по кишенях, я попрямував до виходу. Вага наплічника збільшилася. І чому вони тут досі паперових грошей не запровадили? Консерватори не дозволяють? Мабуть, боялися, що папір горітиме краще за золото. І в цьому вони мали рацію.

Сказати, що я довіряв цьому банку, не можна. Безумовно, я був би цілковитим бевзем, якби залишив тут усі свої гроші. У мене ще було приховано в різних потаємних місцях близько двох тисяч золотих. Розумні люди не кладуть усі яйця в один кошик. Подумавши так, я згадав камені та кущі, під якими ховав жовті монетки дорогою до міста. Бодай не забути, де саме! Адже втратити пам'ять — гірше, ніж втратити заощадження, особливо якщо не маєш надійного банку, який зберігав би ті гроші.

За порадою управителя я вирішив зайти до збройової крамниці. Підійшов до вивіски із двома схрещеними шаблями і штовхнув масивні двері. Під передзвін дзвоника увійшов усередину. Тепер зрозуміло, де Тіт і Грим узяли свої ножі! Кинджали явно звідси, бо неможливо було сплутати вигин лез та оздоблення їхніх руків'їв із чимось іншим. Зайти до зброяра мене змусила не потреба в самообороні, а цікавість і, крім того, бажання завести якомога більше знайомих у цьому дивному містечку. Поліції тут я, до речі, не бачив. Мабуть, місцеві банкіри самі були собі найкращою "поліцією".

Поспілкувавшись із господарем, я дізнався, що тут-таки, на ратушній площі, були казарми невеликого воєнізованого загону варти із сорока трьох осіб. Варта мала капітана і двох його заступників, які працювали п'ять днів на тиждень, а самі вартові заступали на охорону за графіком доба чергування через три — по десять осіб у зміні.

Зброю та припаси варта купувала в цій крамниці. Про це з особливою гордістю розповів мені хитрий стариган, який ставав балакучим, коли я заводив мову про його товар. Що я ще взнав розмовляючи із старим? Керував містом виборний мер; місто мало власний бюджет, що формувався з податків на торгівлю та іншу діяльність містян. "У цьому місті більше вусатих чоловіків, ніж правоохоронців; треба запровадити податок на вуса — це неабияк поповнить міську скарбницю", — подумав я.

Аристократи варті не довіряли і мали свою охорону. Ті, хто багатші, жили за стінами власних замків, захищених магією та наближеними чаклунами. Звісно, про подробиці я не розпитував, але нескладно було зробити висновки, трохи поговоривши з цим продавцем зброї. Бо коли люди продають магічні гвинтівки, але не хочуть балакати про магію, це завжди означає, що вони щось приховують саме тому, що магію якось використовують. Мої обережні запитання залишилися без відповіді. Стариган нічого не казав ні про те, чи застосовують багатії цього світу магію, ні про те, як вони заробили свої статки. А я ж мав надію, що почую плітки від цього діда.

— Ось мені цікаво, а чому банк не охороняють? — поставивши це запитання господареві крамниці, я помітив під його вусами хитру посмішку.

— Це ви просто приїжджий і багато чого не помічаєте. Банк — найбезпечніше місце нашого світу! А його сховища взагалі на недосяжній глибині! Недарма шахтне обладнання є тільки в рідного брата Гаспара Мендеса.

"Звісно, навіщо охороняти банк, коли є бездонні сховища і Гаспар Мендес має такого брата!" — вирішив я, а вголос сказав:

— Гаспар — голова!

— Точно, точно. Розумний, всесильний, чарівний. Щоправда, є й інша сторона монети. Він ніколи не виходить прогулятися містом, остерігається нападу. Йому судилося жити в стінах збудованої його предками будівлі банку.

"Зате у нього необмежений доступ до безкоштовного чаю і гарних фаянсових чашок", — подумалося мені.

— А його брат? — запитав я і згадав, що керуючий не був схожий на бліду поганку.

На вулиці він буває або він трохи смуглявий. Дід скосив очі вбік, і я зрозумів, що секретів від нього не дізнаюся. Мабуть, у цьому світі зберігати таємниці було важливою умовою, щоб зберегти своє життя.

— Брат дуже стрімкий у своїх пересуваннях, і його всюди супроводжує багато охоронців. Крім того, ніхто не знає, де він з'явиться наступного разу, — відкарбував дід, наче на доповіді.

— А на вигляд і не скажеш, що банк добре укріплений.

— Гадаю, навіть якщо його дощенту зруйнувати, усі, хто всередині, не зазнають жодних поранень і сховаються в лабіринтах під містом. Кажуть, там такі запаси провізії в печерах і води в підземних озерах, що можна жити, взагалі не з'являючись на поверхні. Ще подейкують, що брат Гаспара нарив тунелів, які виходять далеко за межі міста, і ними їздять вози завдяки високорівневій магії, без жодного пального чи кіптяви. Фантастика, звісно, чого тільки люди не вигадають, — схаменувся старий і знову хитро сховав усмішку у вуса.

"Я щойно дізнався про таємне сховище на випадок зомбі-апокаліпсису, і цей захищений притулок фінансується коштом банківських відсотків. А в будівлі банку була електрика! Я цього навіть не помітив, сприйнявши як норму!" — раптом подумав я, а вголос вимовив:

— Гадаю, у банкіра є слабка ланка — його службовці. Вони ж ідуть після роботи додому. Їх можуть змусити до зради.

Стариган знову усміхнувся.

— Ось тут ви теж помиляєтеся. Усі службовці банку також не виходять за межі його стін, навіть коли хтось із них помирає. Я живу тут усе життя і жодного разу не бачив похоронної процесії.

— А як же керуючий шукає нових працівників замість померлих? І де вони мешкають? Де їхні сім'ї?

— Ось чого не знаю, того не знаю, — замахав руками зброяр, раптово вибухнувши старечим бурчанням. — То будете брати цей ніж чи ви тільки поговорити зайшли?

— Візьму, мабуть. Скільки він коштує?

Дивні речі розповідав цей дід — справжні міські чутки та легенди. Як це — службовці не виходять звідти? А їхні дружини та діти? Чи вони як ченці? Та ні, маячня якась! Чи я щойно натрапив на місцевий культ, який приховується за вивіскою "Банк"?

Наступним за списком був видавець газети і, як я зрозумів, власник друкарських верстатів. Що ж, піду познайомлюся з ним. Тим паче, що йшов до нього нібито не з власного бажання: мене, мовляв, спрямував управитель банку, всесильний і таємничий Гаспар Мендес. І, сподіваюся, друкар не пропонуватиме мені вкласти гроші в його справу. Адже він ще не повернув Мендесу позичені кошти.