Детектив мимоволі

"У брудній бійці перемагає той, хто забуває про шляхетність і міцно тримає в голові думку про виживання."

О.Моя

— Якщо підтвердиш, що ми з тобою почали зустрічатися, я допоможу тобі їх позбутися, — тихо скоромовкою сказав я Монік.

Вона підійшла до мого столика, помітивши мій знак, звичайний для відвідувачів цього закладу. Монік нерозуміючим поглядом глянула на мене, і я міг би присягнутися, що її очі за окулярами горіли злою рішучістю, хоча я очікував побачити там сльози.

Її щойно образили, і я був тому свідком. Вона швидко міркувала і одразу ж кивнула мені, погоджуючись на мою пропозицію. Кивнула, навіть не знаючи, що я придумав. Довіряла мені чи просто вже на все була згодна? Скоріше довіряла, я її жодного разу не образив.

На кухню вона навмисно пішла повз столик найманців, які щойно помацали її за стегно. Це була банда білявого, вбивці графа. Що ж мені так щастило по життю на негідників із солом'яною чуприною? А Монік розумна дівчинка, вона все робила як треба. Природно, ватажок не пропустив нагоди дзвінко ляснути її по сідниці.

Я різко підвівся, і кілька людей озирнулися на звук відсунутого стільця. Тут важкі стільці. Моя долоня з силою стиснулася навколо уявного горла противника. Пальці глибоко вп'ялися в його тіло, я фізично відчував, як вони впиваються в його шкіру і стискають гортань. Потім моя уявна, створена магією рука різко шпурнула негідника в бік однієї з кам'яних колон, що підпирали балки стелі.

Важко, до чого ж важко виявилося прикладати зусилля в горизонтальній площині. Куди простіше було просто підняти щось угору. Я фізично відчував вагу тіла цього мерзотника. Мої м'язи та сухожилля затріщали, ніби я й справді жбурнув його рукою, стиснувши шию, яка була занадто велика для моєї долоні. Але сила кидка була в багато разів посилена магією, і солом'яна голова ватажка, вдарившись об виступ колони, забарвилася в червоне.

— Не смій торкатися моєї дівчини! — заревів я на все приміщення, перекриваючи гомін відвідувачів.

Лоренцо здивовано відкрив рота, вперше побачивши мене в такому стані. Стало тихо. Сьогодні була субота, і трактир був щільно заповнений відвідувачами. Але всі одразу замовкли. Четверо компаньйонів білявого сиділи за столом, все ще не розуміючи, що сталося. Вони мовчки дивилися на нерухоме тіло свого приятеля, що лежало в калюжі крові. Першим отямився товстий мужик з невеличкими наче прилиплими до губи вусиками і маленькими зіницями, що потонули в круглих щоках. Він мовчки вийняв ніж і, змітаючи на своєму шляху стільці та відвідувачів, кинувся до мене.

— Панове! — фальцетом заверещав Лоренцо, — тільки не тут, усі бійки в місті заборонені, тому, будьте ласкаві, дружненько йдемо на узлісся. Тим більше що йти тут усього п'ятнадцять хвилин. А я прихоплю дармову випивку за рахунок ось цього хлопця!

Тут він показав пальцем на мене, і я кивнув, підтверджуючи його слова. Кабан зі свинячими очицями зупинився, голосно сопучи, обвішаний тими відвідувачами, які намагалися його утримати. Він неохоче прибрав ніж. Точніше, він не зупинився. Перед ним стояли троє, перегороджуючи йому шлях, і двоє висіли на його плечах, а то він би до мене точно дістався.

Монік виглядала з-за завіси, що вела до кухні. Вище її голови була червона фізіономія безрозмірної кухарки, що височіла над нею подібно до Колоса Родоського, який розставив ноги і впер руки в боки. Монументальна жінка, але досить дивно, що обличчя у неї було симпатичним, незважаючи на розміри… На розміри всього іншого!

— Гей, покличте хто-небудь візника, цього хлопця треба до лікаря, він дихає! — у загальній метушні вигукнув хтось, і кілька людей кинулися шукати підводу.

Я не хотів отримати ножем під ребро в розбурханому натовпі, тому вийшов, коли більшість відвідувачів вже покинула таверну. "Солом'яну голову" із засохлою чорною кров'ю у волоссі, через яку сочилася червона, якраз вантажили на віз, коли я з’явився на порозі. Один із його товаришів, на вигляд хирлявий і худий, сунув візнику кілька монет, і той, задоволений заробітком, хльоснув віжками по крупу коня, даючи йому сигнал рушати.

Групки відвідувачів трактиру розтягнулися по всій вулиці, жваво обговорюючи подію і згадуючи схожі випадки. Кілька заповзятих апологетів випивки допомагали Лоренцо тягнути візок із невеликим барильцем вина та кухлями, нанизаними за ручки на товсту мотузку. Навколо них кружляло з десяток "помічників", готових підмінити втомлених. Я посміхнувся. Швидше за все, назад бармен тягнутиме цей візок вже сам.

— Ти даремно образив цих хлопців, — шепнув мені Лоренцо, витираючи спітнілу шию та озираючись на гурт, що котив візок, — вони не прості любителі випити й побитися, особливо той здоровидло, що кинувся на тебе. Ніж у його руці крутиться, мов приклеєний, і, за чутками, жалить як змія, тож стережися, коли він близько!

— Так, краще б він був не таким жирним, — криво посміхнувся я, — підняти такого борова сил може не вистачити.

— Я все ж сподіваюся, що ти не дурний і в тебе припасений особливий прийомчик на такий випадок. Інакше не оголошував би про безкоштовну випивку, а просто залишив би решту з твого золотого собі. У тебе є чим крити їхнє вміння вбивати? Це досвідчені найманці.

Я заперечливо похитав головою.

— Що? Ні?! Я таки дурень, що зробив ставку на тебе. Що це на мене найшло? І справді! Як ти зможеш вистояти проти чотирьох досвідчених бійців?!

Я знову криво посміхнувся, його базікання заважало мені зосередитися.

— Я не думаю, що одразу всі четверо накинуться на мене. І немає в мене жодного туза в рукаві, я просто буду їх калічити по черзі. І якщо хтось помре — я не винен.

— Говориш просто й величаво, подивимося, як воно буде на ділі. Гей, гей, обережніше! Не бачиш каменя на дорозі? — кинувся він до свого візка, коли п’яниця, що впрягся в нього, наїхав колесом на вивернуту з бруківки каменюку.

Ну й добре, що він відстав, мені потрібно кілька хвилин, щоб побути наодинці перед боєм. Я сприймав цю бійку саме як бій і не збирався стримуватися. Крокуючи вулицею, я зняв рюкзак і дістав з нього Деррінджер та ножі в піхвах. Пістолет сунув за спину, попередньо звівши курки. Його прикривала сорочка навипуск, тож можна було не побоюватися "засвітити" зброю. Він достатньо компактний, щоб сховатися за ременем або непомітно лягти в долоню. Піхви пристебнув до ременя штанів, ліворуч і праворуч.

У моїх пальцях відчувалося поколювання — так бувало, коли я тренував магічні вміння, і з кінчиків пальців часом злітали іскорки, невидимі при сонячному світлі. Ось так бурхливо почався мій перший день після повернення. Я зійшов з човна всього пару годин тому і одразу зайшов у таверну біля мосту, щоб перекусити. Благо, вона за кілька кроків від причалу. А там якраз один похабно регочучий виродок лапав Монік, і він був з команди чоловіка з солом'яним волоссям.

Обхопив її стегно обома граблями і, задоволений собою, реготав. Він скористався тим, що в руках вона тримала повну тацю і застигла на місці, побоюючись її перевернути. Мацав він її досить високо... Тож я одразу включився в дію і почав здійснення свого плану. З корабля на бал, так би мовити.

Я почепив рюкзак на одне плече, щоб можна було швидко скинути його на землю. Потім, приміряючись, взявся за руків'я своїх ножів, такі знайомі на дотик через численні тренування. На кілька сантиметрів вийняв їх і знову всадив у піхви. Розташовані зручно, руки самі знайдуть їх, коли буде треба.

Непомітно ми дійшли до того узлісся у прозорому гаю, про яке кричав Лоренцо. Відвідувачі таверни розсілися широким колом, усередині якого стояв я і метрів за сім від мене — "кабан" зі свинячими очицями. Його приятелі рівномірно розташувалися по колу, і я, проходжуючись усередині цього простору, постарався зайняти таку позицію, щоб за спиною опинився лише один. Той, що худий і блідий на вигляд.

Лоренцо скривився, поглядаючи на наші пересування. Я подумав, що він скривився, подаючи мені знак. Ну, цей хирляк не боєць ближнього бою, виходить, за спиною я залишив стрільця? І до речі, де ця трійця пожежників? Ага, вони теж розповзлися по натовпу, значить, я оточений з усіх боків, і марно вибирати зручне положення, доведеться мені безперервно пересуватися. Глядачі, що створили штовханину біля бочки з випивкою, поступово розсідалися, і було видно, що кухлів вистачило не всім, і спраглі з нетерпінням чекали, коли приятелі поділяться тарою.

— Гей, Лоренцо! Налий і мені трохи! — крикнув чоловік, про якого я знав, що в нього взуттєва майстерня.

— Кухлі закінчилися!

— А я прихопив із собою стаканчик, — весело відгукнувся швець, розмахуючи в повітрі посудиною на літр об'єму, чим викликав схвальний регіт навколо.

Під'їхали кілька візників, як вороння на здобич. Я створив за спиною "захисний щит". Може, не всі могли бачити його світіння. А може, його взагалі ніхто тут не бачив.

— Час! — почали покрикувати з натовпу, — годі вам топтатися на місці!

Серед тих, хто сидів, забігали місцеві підприємливі букмекери, приймаючи ставки. І справді, якщо можна заробити на смерті, то це потрібно зробити! Жирдяй стояв до мене впівоберта, коли раптово, немов паровоз, кинувся на мене. У невидимий захист за спиною щось вдарило з одночасним звуком пострілу, штовхнувши мене відчутно вперед. Натовп заревів, і дехто підскочив на ноги.

— Нечесно! — лунали крики, і мені не було зрозуміло, що саме нечесно. Те, що на мене напали з двох сторін, чи те, що я захистив спину.

Я вийняв ніж і перекотився ліворуч, майже розпластавшись по землі й чиркнувши жирдяя кінчиком леза по правій гомілці. Його ніж свиснув вище моєї голови. "Ну, тепер не буде так жваво бігати", — подумав я, піднімаючись після того, як перевернувся вбік, і одночасно вистрілив з відстані двох кроків у живіт знизу вгору другому з компанії "солом'яної голови".

Він, користуючись тим, що я підкотився майже йому під ноги, кинувся до мене з ножем, і в його очах сяяло світло тріумфу від передчуття легкої перемоги. Дякую, Тіте, ти не даремно вчив мене все робити лівою рукою. Захисний щит витримав друге влучання ззаду, публіка заревла після мого пострілу, і я вирішив, що хирляка треба валити швидше, бо стріляв він як снайпер. Втретє він не цілитиметься в тулуб і візьме на приціл або голову, або ноги.

Зробивши вигляд, що я знову відкочуся низом вліво, як минулого разу, я несподівано для жирдяя, що кричав на всю пащю, пішов праворуч, залишивши поріз на його лівому боці. Ні, не дарма мене Тіт тренував з акцентом на ліву руку. Це вміння дуже незручне для будь-якого правші і хороша підмога проти противників, у яких ліва рука — головна.

Захисний щит стрибнув вперед, прикриваючи мене, і моя куля точно ввійшла в перенісся хирляка, що примірявся здійснити третій постріл мені в голову. У нього був револьвер. Великий. Стрілець такий впевнений в собі, навіть не боявся стріляти коли навкруг натовп. Чи може йому байдуже, що він міг зачепити глядачів? "Все! Час!" — подумав я. Троє пожежників, що підібралися занадто близько, злетіли в небо, щоб гепнутись на голови двох бійців, що залишилися із загону "солом'яної голови".

Ці двоє дружно кинулися до мене, нехтуючи всіма правилами сутички, але були збиті з ніг тілами, що впали з неба. Навіть у нас у дворі, коли билася малеча, дотримувались правила двобою: "двоє в драку, третій в сраку!", а ці хлопці були справжніми бандитами без честі. І нарешті мені знадобилося вміння, яке я так довго тренував! Піднімати кілька обраних каменів із загальної купи.

Ніхто з глядачів не постраждав, злетіли лише пожежники. Деякий час панувала тиша, потім натовп, загорлавши як на стадіоні, кинувся мене обіймати, і добре, що серед них не було тих, хто програв, поставивши на жирдяя. Мене оточили ті, хто мав дурість зробити ставку на мене. Потім, ще деякий час, розбившись на групки, вони, жваво жестикулюючи, обговорювали видовище, і я вперше побачив блискучі очі та прямі погляди у людей, яких звик бачити з обличчями, опущеними долу.

Візники безцеремонно обчистили кишені постраждалих і завантажили живих і мертвих на вози. Тільки у хирляка не знайшли при собі грошей, але старий погонич із обвислими вусами, хитро посміхнувшись, взяв як плату його пістолет. У будь-якому разі він коштував дорожче за послуги візника і вже був не потрібен худому снайперу. Я встиг помітити, що ножі нападників теж жваво розчинилися серед народу, знаходячи нових господарів.

Натовп був збуджений і хотів випити. Хоч я і очікував іншого, візок зі спорожнілим барильцем і кухлями швидко покотили назад, у бік трактиру. Я попрощався з Лоренцо і повернув у напрямку свого заїжджого двору, бажаючи якнайшвидше потрапити до себе в кімнату.

Адреналіну ще вистачало в крові, мої руки і ноги трохи тремтіли, але сил насправді залишалося обмаль. Я не очікував від себе, що зможу підняти одразу трьох до неба! Вдячність до корів на березі річки в мені не вичерпається! Вдячність до Пенелопи та до її настанов залишиться зі мною назавжди!

Тільки тепер зрозумів, що з самого початку помилявся. Тут ніхто не буде дотримуватись правил. Мені пощастило! Я повинен був вмерти на тій галявині! Я самовпевнений дурник! Але дурник що залишився живим. Треба зробити правильні висновки на майбутнє і не розраховувати на благородство та правила бійки.

У пансіон я прийшов спокійний і значно раніше вечері. Побажав здоров'я дамі в горжетці, яка курила сигарету на ґанку. На сходах до другого поверху зіткнувся з веселою пампушкою та її доньками. Встиг привести себе до ладу, поголитися і помити голову, зовсім і остаточно заспокоїтися, обдумати свої подальші дії, почистити і перезарядити пістолетик, повалятися на ліжку і не поспішаючи спуститися до столу.

Жанна свердлила мене поглядом, адже я зник практично на два тижні, нікого не попередивши, але залишивши писульку на столі в своїй кімнаті. Господар, втім, нічого не сказав, побачивши мене за столом. Тобто він прочитав моє повідомлення. Дама в горжетці урочисто взяла мене і холерика ліворуч від себе за руки, як це робив господар із дружиною та донькою. Я отетерів, як і притихлий холерик, але руку виривати не став. "Я завжди молода" — спало на думку від дотику до цієї жінки.

Батько численного за мірками цього світу сімейства, побачивши такий розклад, теж взяв за руки "студента" і ближню свою доньку. Я подумав і простягнув долоню "студенту". "Повна розгубленість" — просигналізувала прохолодна на дотик рука хлопця. Поступово всі за столом взялися за руки, утворивши ланцюг, і це викликало на їхніх зазвичай зосереджених обличчях усмішки. Втім, пухкенька мама двох близняток посміхалася завжди. Потім, трохи помовчавши, всі відпустили руки сусідів. Вечеря була урочистою, і всі переглядалися й посміхалися одне одному як близькі люди, але в повній тиші.

Коли Роберта розлила по склянках чай, у двері заїжджого двору постукали. Господар підняв брови, потім підвівся і, прихопивши в кутку дрючок із вбитими в нього цвяхами, пішов до входу. Назад він повернувся тихим і замисленим, позаду нього височіли двоє міських вартових і, судячи з мундира, третім був офіцер.

Господар дбайливо поставив дрючок на звичне місце. Офіцер довго вибачався за завданий клопіт і крутив вус, поглядаючи на жінок. А потім поцікавився, чи є тут якийсь маг на ім'я Френсіс, що проживає в номерах. Усі здивовано витріщилися на мене, і мені довелося встати й зізнатися, що це я. Все ж таки це кепсько — жити магам серед людей!

— Я прошу у вас вибачення, якщо ми завадили вам закінчити вечерю, — крякнув офіцер і почервонів вухами.

У мене склалося враження, що червоний колір до вух плавно перетік від його великого м'ясистого носа. Ніс був ніздрюватим, мов сир, і я подумав, що в юні роки офіцеру дошкуляли прищі.

— Не могли б ви сказати, де ви перебували три години тому? — поцікавився він.

— Він був тут, — майже хором відгукнулося кілька голосів, переважно жіночих.

— Справа в тому, що постраждалі у вашій кх-м-м... дуелі, наказали довго жити. Абсолютно неймовірним чином вони позбулися голів. Фельдшер сказав, що знепритомнів, а коли очуняв, то в пацієнтів не було голів! Більше він нічого не пам'ятає.

— Всі семеро дуелянтів? — байдужим голосом спокійно запитав я.

— Всі вісім, — вирячивши очі, відповів старший серед міської варти.

— І до чого ж тут я?

— Таке під силу лише магу. А знаючи, що ви маг... Але ми тільки прийшли дізнатися, чи є у вас алібі, і якщо стільки людей підтвердили, що ви в цьому не замішані, то честь маю! — закінчив він і, клацнувши чобітьми, взяв під козирок латунного шолома.

І за ним схожі рухи повторили два стражі, мовчазні та вусаті, як таргани.

— Нічого страшного, я теж шкодую, що вам довелося йти так далеко, аби дізнатися, що я тут ні до чого, — відповів я люб'язно, виходячи з-за столу.

"Ось тобі й на! Тепер усі знають, що я маг. Моє таємне життя офіційно закінчилося, і це навіть не з моєї вини! А я ж так старався!" – думав я.

Взявши офіцера під руку і попрямувавши з ним до виходу, я непомітно сунув йому в долоню кілька монет номіналом близько двадцяти флоринів.

— Промочіть горло з вашими підлеглими, — шепнув я йому у волохате вухо.

— Вельми! — гаркнув він, але, схаменувшись, лише додав тихо, — Так!

Коли я повернувся до вітальні допити чай, там одразу вляглося шепотіння, і всі чинно й зосереджено взялися за склянки. Колишнє почуття єднання випарувалося, всі ховали очі, і всіх розпирала цікавість. Одна лише Жанна сиділа, втупивши погляд широко розплющених сірих очей у мене. Я спорожнив свою склянку кількома швидкими ковтками, подякував і, піднявшись із-за столу першим, пішов у свій номер.

Хвилин за п'ять у двері тихенько постукали. "Явно стукає не чоловік", — подумав я, прямуючи до дверей. Це була Жанна, вся розгублена від власної сміливості.

— Ви дозволите вас потурбувати? — несміливо запитала вона, дивлячись у підлогу.

— Потурбуйте, — милостиво дозволив я. Адже я вже був ситий, а коли я ситий — я добрий.

Проте моя відповідь не зробила її нахабною, вона тупцювала за порогом, і я глузливо запитав:

— Ви увійдете? Чи мені зачинити двері у вас перед носом?

Вона ступила кілька кроків вперед і спантеличено озирнулася на двері, які я замкнув за нею на ключ.

— Може, бажаєте вести розмову при розчинених навстіж дверях? — посміхнувшись, запитав я, помітивши її розгубленість.

— Ні. Але я вперше в кімнаті самотнього чоловіка. Сама. Це трохи... лякає і бентежить.

— А-а, ви, напевно, з тих, хто береже свій перший поцілунок саме для обранця, запам'ятовує день, коли вперше взялися за руки, і сушить у книжці квітку, яку зірвав для вас винуватець ваших мрій?

— А чому ви смієтеся з цього?

— Та я й не сміюся зовсім. Подивіться на моє обличчя, воно серйозне як шлакоблок і навіть тіні посмішки немає на моїх губах.

— Я не знаю, хто такий Шлакоблок і взагалі... — тут вона підійшла до мене і невміло тицьнулася губами в мої губи.

Відсахнулася, винувато дивлячись прямо мені в очі. "Приїхали! — подумав я, — як душа чула! Не дарма я її уникав, цю романтичну дурепу".

— І що тепер? — запитав я її. — Я як порядна людина зобов'язаний з тобою одружитися?

— А що, якщо я розірву на собі сукню і дико закричу? — запитала вона у відповідь.

— Я покладу тебе животом до себе на коліно і так всиплю по сідницях, що три дні сидіти не зможеш! — сердито пробурчав я і відчинив вхідні двері. — Марш звідси, істеричко!

За дверима, притулившись вухом до замкової щілини, стояла її мати, Генрієтта. Тільки цього мені не вистачало!

— Поліруєте бронзову накладку на замковій щілині? — поцікавився я. — А я думав, що це входить в обов'язки Роберти!

Вона випросталася і, відсунувши мене від дверей, швидко увійшла всередину, шелестячи сукнею. Зачинила двері й сама повернула ключ.

— Я знаю, що ви можете нам допомогти. Мені і моїй дочці!

— І чим же? Грошима? — запитав я, відчуваючи, як росте моє роздратування.

— Грошей у нас достатньо! Допоможіть нам втекти звідси! — несподівано жалібно закінчила вона.

— Куди?

— Та куди завгодно, тільки подалі від цієї сірої буденності!

Її дочка згідно закивала головою. "Йой! Вже дві романтичні дурепи на мою голову — це перебір!" – майнула в мене думка В мені боролися два бажання: грубо і негайно виставити їх за двері або, наговоривши сім мішків гречаної вовни, вселити надію і терміново переселитися в замок графа. Прикинувши обидва варіанти, я несподівано для себе озвучив третій.

— Я не буду вам нічого обіцяти, бо не люблю, коли обманюють і не дотримуються свого слова. Але якщо мені підвернеться слушний випадок, я вам допоможу. Обом! — підкреслив я наостанок і значуще глянув в очі Генрієтті.

Вона просканувала мій погляд, кивнула і відповіла:

— Згодні! Ми сподіваємося на вас, тільки прошу, не обманіть наших надій. І до речі, я тут почитала нові газети, що приходили вам. Сподіваюся, ви не будете сердитися, що я переглянула їх раніше за вас?

— Ні, не буду. Принесіть їх, якраз ознайомлюся з останніми новинами, — буркнув я, прикидаючи в умі, що треба б навідати сарайчик, де Люк залишає свої послання.

— Жанно, ходімо!

Мати Жанни обняла її за плечі, і вони дружно вийшли в коридор. Дівчина кинула через плече майже благальний погляд. Ні краплі сорому! Чорт! І чому я народився таким добрим? Простіше було послати їх на три російські літери. За кілька хвилин уже Роберта постукала у двері, щоб віддати газети, які прийшли, поки я був відсутній.

Я подякував, зачинив двері й впав на ліжко так, щоб свічка на столі освітлювала розкриту газету. А мама колись давно забороняла мені читати лежачи, казала, що можна від цього осліпнути. Осліпнути можна було від такого ось освітлення!

З новин я лише відзначив приїзд театру танцю. Він так і називався "Театр танцю" — потішна назва. Я уявив собі це видовище. Виходив тільки балет. Але ж у балеті не говорили! На останній сторінці в розділі оголошень був знімок сексуальної звабливої дівиці в бікіні та підпис під ним: "Люсіль чекає твоїх оголошень!" Я розсміявся — Юзеф прислухався до моїх порад про порнуху! Молодець!