Детектив мимоволі

Дагомейські амазонки вважалися елітними військами в Королівстві Дагомея (сучасна Республіка Бенін). N’Nonmiton захищали свого короля під час найкровопролитніших битв і були недоторканними. А їхньою особливою "фішкою" було обезголовлення жертв.

Вікіпедія

До замку графа я доїхав без пригод і зупинився біля зачинених воріт. Над ними висіла камера відеоспостереження на поворотній платформі. Значить, у них була електрика! Ну так, кабель від генератора біля водоспаду явно йшов сюди. Нарешті цивілізація і можна буде помитися, не рахуючи ковшиків із теплою водою. Господар "Трьох котів" казав, що бак грітимуть, тільки коли похолодає. Враховуючи, що зима тут триває всього кілька днів, мені гарячої води не дочекатися.

Я натиснув на кнопку електродзвінка й обперся рукою об стіну. Доки доїхав, остаточно знесилився. Дорога вимотала, і машину весь час тягло вліво. Піднімати її під час бою було на межі дурості чи за межею... Можливо, варто було пошукати інший спосіб здолати їх, або просто втекти й відкласти бій. Стріляти їм у спину — це не по мені, та й не з "Деррінджера", що має всього два заряди.

— А вони тобі не в спину стріляли? — єхидно поцікавився внутрішній голос. — Та зрозумій же нарешті, ідеалісте клятий: зараз ти міг би дивитися в небо і твої очі клювали б ворони — і це реальність!

— Де ти бачив тут воронів? — заперечив йому я і скривився, уявивши себе лежачим з відкритим ротом, по якому повзають мухи. Це був більш ймовірний варіант. Погарячкував! Хоч би не здохнути від таких перевантажень.

— Що вам потрібно? — непривітно запитав молодий голос у динаміку.

— У мене рекомендаційний лист до графа.

— Граф помер.

— Так, я знаю, і в мене в багажнику тіла трьох із чотирнадцяти нападників на нього, — промовив я, спираючись рукою об кам’яну кладку й опустивши голову.

— Зачекайте, я доповім про вас, — уже привітніше відгукнувся голос.

Я сів за кермо і просидів під муркотіння двигуна хвилин п'ятнадцять. Потім ворота відчинили озброєні люди. Вони тримали зброю напоготові й недоброзичливо дивилися на мене. Я заїхав у двір, де в мене прицілилися ще п'ятеро. Піднявши руки, я вийшов із машини. Двоє підійшли до багажника й обережно його відчинили. Випала магічна рушниця, що ледь не призвело до стрілянини, але покоївка з рудою шевелюрою і в білому фартуху гаркнула тренованим командирським голосом:

— Не стріляти! — і підійшла до багажника сама.

Глянула всередину і, втім, не знепритомніла, як я того очікував. Мабуть, вона вже бачила і не таке, або просто мала міцніші нерви.

— Вивантажте їх! — наказала вона, і її беззаперечно послухалися.

Хто ж вона така, раз наказує так впевнено? Проста покоївка? Тіла акуратно виклали рядком.

— Хто це їх? — запитала вона, розглядаючи обличчя трупів без усякого остраху.

— Я. Вони намагалися мене вбити на відплату за тих, кого я побив вчора, — ніби виправдовуючись, повідомив я.

— Обшукайте, — коротко наказала вона і повернулася до мене, підійшовши майже впритул. — Так тебе звуть Френсіс? Таємничий маг, який з'явився в місті в день смерті господаря і вирішив кинути виклик самому Модестайну?

— А чутки швидко долетіли в це занедбане місце! Не розумію тільки, як ви визначили, що я маг? — скривившись, видавив я. — Мене послали до вас навчитися магії, але я став мимовільним свідком перестрілки того дня, коли загинув граф, і вирішив не йти одразу в замок, а спочатку прояснити для себе ситуацію.

— Прояснив? — стримано посміхнувшись, запитала покоївка.

— Більш-менш.

— Де твій рекомендаційний лист? Ти говорив черговому, що він при тобі.

Я, глянувши на тих, що стояли з гвинтівками, обережно вийняв конверт з-за пазухи.

— Ось, — простягнув трохи пом'ятий конверт.

У рюкзаках, знаєте, важко носити папір і не пом'яти його. Руда гувернантка глянула на відтиск на конверті. Де тільки Пе взяла сургуч у наш час комп'ютерних технологій? Утім, не здивуюся, якщо вона сама зварила його з підручних матеріалів.

Командирка вийняла зі складок фартушка... кинджал і розкрила лист. Недбало обертаючи кинджал у долоні, вона прочитала послання і змінила насторожений вираз обличчя на доброзичливий. Посмішка розтягнула її яскраві, злегка підфарбовані губи.

— Цей лист дорогого вартий! — вона потрусила в повітрі аркушем. — Це як необмежений кредит і гарантія будь-якої допомоги. Але ви нам ще й допомогли, і не знайдеться відповідних слів, щоб висловити нашу вдячність — насамперед від мене, а потім від дочки графа.

Я відчув полегшення, особливо помітивши, що вона почала мені "викати", але марно я понадіявся на рекомендації в листі.

— Обшукайте його, — суворо наказала вона і відкинула з обличчя руду кучерявку.

— Я нічого з собою не брав, — сказав я, розвівши руки в сторони, і по моєму тілу акуратно провів долонями міцний хлопець мого віку. Глянувши на Марселетт, він похитав головою й відійшов.

— А як там дочка графа? Кажуть, вона постраждала під час нападу? — намагався я навести мости.

— Усе дізнаєтеся свого часу.

— Пані Марселетт, ось усе, що при них було, — відволік її увагу один із чоловіків.

Вона відвернулася від мене, залишивши під наглядом озброєних людей, і насамперед почала читати листи, знайдені в головного. Того, в начищених черевиках.

— Добре! Добре! — примовляла вона, походжаючи переді мною, і її очі виблискували. — Хороші новини для пані, багато хороших новин!

Вона повернулася в бік трьох покоївок, які, схрестивши руки на фартухах, стояли трохи віддалік і розмовляли між собою. Я бачив обличчя тільки однієї.

— Адель, віднеси цю переписку пані, вона її порадує, і доповіси, що голови ще трьох приєднаються до пантеону негідників.

До нас попрямувала одна з покоївок, і щось невловиме нагадало мені...

— Здрастуй, Монік! А Лоренцо там сумує, що тебе викрали нехороші люди на відплату за вчорашню бійку.

Вона стримано привіталася, почервонівши щоками. Незвично було бачити її без окулярів.

— Я вдячна вам за те, що допомогли виконати завдання, — ледь присівши, промовила вона.

— То ти теж вираховувала вбивць графа?

— Так.

— А голови — це твоїх рук справа?

Вона мовчки кивнула і засоромилася ще більше. Таке собі янголятко, яке червоніє від збентеження, відрізаючи голови ворогів. Прямо Юдиф, яка, не тушуючись, неквапливо відтяла голову п'яному Олоферну. Марселетт дозволила нам привітатися одне з одним і передала їй листи, з якими Монік із новим ім'ям Адель пішла кудись у замок. Утім, я теж ішов поруч із Марселетт у бік високих будівель у стилі середньовіччя, роззираючись на всі боки. Не до красот — завтра все роздивлюся, коли плечі боліти перестануть і зникне байдужість.

— Ви вже вибачте, що ледь не пристрелили, ця машина занадто відома, вона з "конюшень" Модестайна. Ви якийсь бліденький, — зробила вона співчутливу гримасу.

Хто ж вона? Ця руда із золотом бестія! Вона мені так подобається! Чорт забирай! Особливо її смарагдово-зелені очі, ледь помітно підкреслені чорними віями.

— Я скинув авто на голови трійці і, поки їхав сюди, думав, воно розвалиться. Щось сильно скрегоче ліворуч.

— Ми полагодимо її. Вона як символ перемоги над цим зарозумілим вискочкою. А тепер ходімо, я вам покажу ваші кімнати і сам замок.

Озброєні люди непомітно розтанули десь у просторі, і навіть покоївки зникли. А ми увійшли під гулке склепіння величезного передпокою.

— Чесно кажучи, я ледь не валюся з ніг, уся магічна енергія, а з нею і фізична, була мною витрачена на безглузду витівку, яка ледь не коштувала мені життя.

Марселетт зацікавилася, і я відверто розповів їй і про Жанну, і про її матір, і про своє бахвальство перед дівчиною. Покоївка лише посміхнулася. Ми в цей момент неквапливо крокували широкими сходами кудись угору.

— Ви не соромитеся зізнаватися в помилках. Це плюс. Набагато краща така відвертість, ніж удавати з себе непогрішимого. Але ваші дії лише говорять про те, що ви молодий. Дорослі люди не привертають до себе увагу необдуманими вчинками та словами. Що ж, я не буду тягнути вас за собою по всьому замку і дам перепочити. Пришлю знайому вам Адель, вона володіє спеціальними прийомами масажу, які трохи знімуть втому. Після масажу відпочинете, і коли на честь вашого приїзду приготують вечерю, вас покличуть. Вам потрібно познайомитися з Авророю. Це дочка графа і його спадкоємиця.

— Дякую за розуміння, — я трохи схилив голову.

Вона ще раз посміхнулася і пішла, залишивши мене біля дверей моєї кімнати. Теж мені, зріла жінка, говорить як про юнака, хоча я й справді був нерозважливим. А сама ж не більше ніж на п'ять років старша за мене. Я навіть хочу, щоб вона виявилася мого віку, бо ж виглядає так молодо!

Відчинив двері до своєї кімнати. Нумо, подивлюся, як живуть графи. Нічого незвичайного. Графи жили без особливої розкоші. Чи це кімната для гостей, і тому нічого особливого в ній не було? Я налив із графина на столі води в склянку і випив залпом. Поїсти в Лоренцо не вдалося, заглушу голод водою, бо вечеря не скоро.

У апартаментах які мені виділили була вітальня і спальня. Тернув по підлозі долонею і подивився на неї. Чисто! Тому скинув кросівки біля порогу в вітальню і пройшов у спальню. Відчинив двері зі спальні у величезну ванну кімнату. А там — джакузі з великим бойлером під високою стелею, і я побачив по датчику температури, що вода в бойлері гаряча! Біля протилежної стіни — унітаз і біде. Посміхнувшись, я закрив на біде кришку, щоб спросоння не сісти на нього по-великому. Таке якось сталося з моїм приятелем у жіночому гуртожитку. Не вистачало мені так само осоромитися. Скільки асоціацій і спогадів!

Ліжко величезне, більш ніж двомісне, і замість перини — цілком сучасний матрац. Як вони його сюди протягли разом із джакузі? Діра порталу ж невелика. Може, скручували в бабусин вузол? А може, я недооцінюю місцеву цивілізацію, і деякі речі вони роблять самі? Утім, старий біля моря з возом і конем в'їхав у цей світ. Я позіхнув, розпатлавши ногою ворс на килимку. Приємно на ньому стояти навіть у шкарпетках. А босоніж, швидше за все, ще краще.

Постукавши, увійшла Монік або Адель. Навіть не визначився, як мені її тепер називати. Правильніше, напевно, Адель.

— Знімайте куртку і сорочку, пане.

— Адель, не варто так офіційно звертатися до мене. Ми ж домовилися в таверні, що ти моя дівчина! — пожартував я з серйозним обличчям. — Тож клич мене Френсіс і звертайся на "ти".

Вона передбачувано зашарілася і прийняла з моїх рук коротку куртку із коричневої замші. Сорочку я зняв через голову, щоб не витрачати час на ґудзики, і впав обличчям униз на ліжко. Матрац виявився жорстким — саме те для масажу і сну. Спершу я відчував дотики теплих і сильних пальчиків Адель, а потім непомітно відключився.

Отямився, вже коли вона обережно смикала мене за плече.

— Вставай, Френсісе, час вечері, ти спав чотири години. Вставай!

"Нічого собі, ми вже на "ти", — подумав я, не бажаючи прокидатися. Тіло нило, але ломота в кістках і відчуття як перед хворобою зникли. Я сонно промовив, сідаючи, позіхаючи і розтираючи обличчя:

— Що? Заснув? Пробач, що ось так захрюкав при тобі. Сподіваюся, я не хропів? Руки в тебе — це щось, почуваюся значно краще. Прийми мою подяку і вибачення, що заснув.

Спав і справді як свиня, не знявши штанів і шкарпеток, але не на простирадлі, а поверх покривала. Адель, помітивши під час масажу, що я сплю, вкрила мені спину краєм цього ж покривала. Сорочка була менш пом'ята, ніж моє обличчя, і я вирішив умитися у ванній кімнаті. Який кайф! Який кайф ця гаряча вода! Я мукав і ревів захопленим буйволом, плескаючись над джакузі, і навіть злякана Адель зазирнула всередину, коли я пригорщами черпав воду собі під пахви й гарчав від насолоди.

— Після вечері можеш прийняти ванну, але зараз вже ніколи. З тобою хоче познайомитися господиня, — простягнула рушник Адель.

— А що, її слово тут закон?

— Я не бачила, що буває, якщо її ослухатися, тому що її слухають усі.

— І Марселетт?

— Іноді Аврора перегинає палицю, і в цих випадках пані Марселетт щось каже їй на вухо. Аврора зазвичай погоджується. Мабуть, пані Марселетт вміє знаходити аргументи.

— А хто така ця Марселетт?

— Вона — вчителька Аврори насамперед. Потім вона займається господарськими справами замку, і ще вона керує тренованими дівчатами, які виконують складні завдання.

— А-а, я зрозумів, і ти теж у складі цієї групи?

— Так. Але вона також знає таємні техніки магії і за силою була нітрохи не слабша за графа. Ось тому вона наставниця Аврори.

— Зрозуміло вже тричі. І якщо не все, то дуже багато.

Натягуючи курточку, я попрямував до вхідних дверей, де залишив свої туфлі, які частіше називаю кросівками. Не знаю, чи прийнято тут вечеряти в куртці, але мою курточку і верхнім одягом назвати можна з великою натяжкою. Проста пом'ята сорочка навипуск теж, думаю, не відповідатиме дрес-коду. Однак звичаї замку були цілком демократичні, і ніхто не робив мені зауважень щодо одягу. Може, через мої заслуги та рекомендації. Але обшукати ж спочатку не забули! З іншого боку, це характеризувало Марселетт як обережну і розумну особу.

У величезному приміщенні зі стелі, що тонула в мороку, звисали запилені знамена минулих століть. У цій залі, більше схожій на арсенал старовинної зброї, з обох боків каміна та біля входу стояли лицарі — або, вірніше, їхні обладунки; по стінах були розвішані щити, списи, мечі та сокири.

У цьому колосальному залі, де за довжелезним столом метрів у двадцять п'ять завдовжки сиділа юна дівчинка, і було порожньо. Простіше кажучи — народу не було. Була присутня дівчинка, Марселетт і покоївка біля візка з їжею. Я був четвертим у їхній компанії, і оскільки я не з дворян, то саме мені й випала честь виконати роль натовпу. "Невже ця дитина і є господиня замку? Тоді справи кепські!" — подумав я, підходячи ближче.

Я не знав, як поводитися, і тому, зупинившись біля найближчого столового прибору, метрів за п'ять від дочки графа, легенько схилив голову, дивлячись їй в очі. Вона сиділа в торці столу і у відповідь на мій уклін привітала мене дитячим голоском та показала рукою, що я можу сісти. Голос юної дівчинки був дзвінким, як дзвіночок.

Особливо такий голос приємний, коли його власниця сміється захлинаючись. Але навряд чи я почую її сміх. Обличчя дівчинки було по-дорослому серйозним, хоча я не дав би їй більше тринадцяти років. Не очікував, що вона така юна. До всього, що я знав, додалася ще одна проблема. Її ніхто не сприйматиме як наступницю графа і як серйозну силу. А вона це розуміла?

М-да! Важко буде її команді завоювати авторитет у цій країні або навіть у місті! І все те, що я думав у портовому містечку — вже неактуально. Але її губи вперто стиснуті, а очі зовсім не дитячі. Очі озлобленого звірятка, яке гарчить і готове вкусити. Однак у цих очах, крім рішучості оборонятися до кінця, є і надія. А раптом цей незнайомець, що увійшов до зали, не вдарить її, а допоможе? Чисто людське очікування і надія. Дикі звірятка в таке не вірять. Чи я помиляюсь?

Вона їла лівою рукою, а права лежала на колінах. Вона лівша чи це наслідки травми? Ні, це поранення — вона один раз безпорадно глянула на Марселетт, коли потрібно було скористатися ножем. Марселетт, якій було дозволено їсти за одним столом із графинею і мною, відклала виделку й дипломатично викрутилася із ситуації.

Вона поклала на чисту тарілку порцію м'яса і дрібно порізала його, потім замінила ту тарілку перед графинею, де м'ясо було одним шматком. Покоївка, яка прислуговувала, розгубилася, зрозумівши свою помилку, але все робилося мовчки, без осудливих поглядів і докорів. Ми дотримувалися мовчання, і лише пустотливе відлуння іноді підхоплювало дзенькіт виделки або звук необережно поставленого фужера.

Коли ми перейшли до чаю та фруктів, Аврора відкинулася на спинку високого й незручного стільця. Я теж було відкинувся на нього, але відчув себе як на тортурному кріслі. Навіть у міському парку лави зручніші. Я знову нахилився вперед. Графиня не пропустила мого руху і, можливо, за гримасами обличчя зрозуміла, що я подумав про її стільці. Досі ми тільки придивлялися одне до одного, але ця дівчинка вже не змогла стерпіти мовчанки й нарешті вирішила заговорити.

— Ці стільці — данина традиції, але як на мене, я б викинула їх звідси, — помітивши мій рух, відгукнулася дзвінким голосом Аврора, і луна радісно пожвавішала.

У неї правильна і дуже доросла мова, зазначив я про себе.

— Регіно, принесіть панові Френсісу подушку під спину, інакше він на цьому стільці заробить сколіоз, — розпорядилася вона, звертаючись до збентеженої прислуги.

Та квапливо вийшла, і відгомін її кроків стих удалині. Я вирішив підтримати і графиню, і луну під склепіннями, порушивши мовчання.

— Я б волів узагалі перебратися звідси в сад або ще кудись, — промовив я, потягнувшись за яблуком, — кудись, де можна перебувати на ближчій відстані від людини, з якою ведеш бесіду, щоб бачити очі співрозмовника та їхній вираз. Цей зал годиться тільки для помпезних снобів, які приділяють занадто велику увагу заслугам не своїм, а своїх предків.

"Ой! Ну що ж я так безтактно і прямолінійно рубанув навпростець, практично обізвавши молоду графиню снобом! Треба бути обережнішим! А ось раптом зараз спалахне?" — подумав я, розламуючи яблуко на дві половини руками.

— Вірно підмічено, — несподівано погодилася зі мною Аврора, одночасно стежачи за тим, як я розділив яблуко пальцями, без ножа. — Я теж вважаю, що ховатися за заслуги своїх предків неправильно. Людина повинна сама показати, на що вона здатна! Довести, що вона гідна тієї поваги, яку заслужили її попередники.

"Її вихователька вселяла їй правильні думки", — зазначив я про себе, глянувши на руду наставницю господині замку. Графиня повернулася до Марселетт:

— Ти зможеш організувати нам переміщення на веранду балкона?

Марселетт кілька секунд дивилася прямо в очі молодої пані, а потім повільно промовила:

— Я розпоряджуся, щоб усе підготували.

Можливо, вона побоювалася залишати мене наодинці з єдиною спадкоємицею, але в безмовній дуелі очей перемогла Аврора. Марселетт піднялася з-за столу і попрямувала до дверей. А я читав, що в таких випадках дзвонять у шкільний дзвоник розміром із трилітрову банку. Та й Діана користувалася дзвоником у домі на болоті. Правда, там він був маленький і, здається, срібний. Може, слуг тут не дуже багато — не почують.

— Як там живеться, в іншій реальності, за межею цього світу? — запитала мене Аврора, коли Марселетт зникла за дверима.

Я не став удавати здивування від того, що вона знала, звідки я. Вони ж бо мають рекомендаційний лист від Пе.

— Усе як зазвичай. Народ там анітрохи не кращий і не гірший, ніж тут. Такі ж люди: на сто осіб трапляється пара негідників, пара друзів...

— А решта дев'яносто шість?

— А решта — це люди, що загрузли у своїх проблемах або сповідують принцип "моя хата скраю". У вашому випадку таке прислів'я має звучати приблизно так: "мій замок не має до вас жодного стосунку". Таких важко розворушити, але якщо попросити про допомогу, то можуть і допомогти.

— Тобто люди роз'єднані?

— Так, так само, як і тут. Так само, як і скрізь. Кожен прагне успіху самостійно, не розуміючи, що разом можна досягти більшого. Об'єднуються вкрай рідко, і то частіше для ведення бізнесу. Але щойно підприємство починає процвітати, компаньйони готові загризти одне одного. Доходить до вбивств колишніх однодумців і знищення самої справи, в яку колись вклали сили, час, душу і кошти. А ось техніки в моєму світі більше. Ми вже дійшли до такого технічного прогресу, що скоро для приготування яєчні треба буде мати знання з управління машиною, яка робитиме цю яєчню. Начебто все було задумано як допомога людині з боку спеціального обладнання та комп'ютерів, але насправді людина стала придатком машини. Обслуговуючим персоналом, щоб ця техніка працювала. Крім цього, потрібно певний час навчатися, щоб керувати нею, адже вона стає все складнішою і дорожчою. Швидше ламається, і вже є тенденція, що заохочує споживацтво, тому товари роблять неякісними, одноразовими. Людей спонукають більше працювати, щоб більше купувати.

— Ніхто мені ще такого не казав. То ви не прихильник прогресу? Тоді вам треба було підтримати Модестайна!

— Я не прихильник прогресу заради прогресу. Скрізь має бути розумний підхід. Якщо десь за допомогою модернізації можна прискорити процес і досягти кращих результатів, полегшити працю, то я "за", але якщо для цього треба бути академіком і вбудовувати чип у череп, то я "проти".

— Це як у вашому прикладі з яєчнею? — замислено запитала Аврора.

— Саме так! Тут тонка грань, і потрібно відрізняти, прогрес це чи нав'язані складнощі. Ось, наприклад, раніше бухгалтери виконували свою роботу на рахівницях, калькулятори прискорили обчислення — і я "за". Потім вигадали програму для полегшення роботи бухгалтерів, і я теж "за", але до цієї програми потрібна додаткова, спеціально навчена людина, яка виправляє помилки програми та людей. А іноді однієї спеціально навченої людини замало, адже вона теж хворіє і їй хочеться у відпустку, відпочити. Отже, потрібен колектив спеціально навчених людей, які працюють, щоб програма працювала. І цих людей теж потрібно навчити. А ми повинні врахувати й те, що людям властиво помилятися. І ось замість прогресу ми отримуємо зайву проблему і зайвих людей. Крім того, користувачі цієї програми навіть не знають усіх її можливостей, колупаючись у кількох кнопочках, про які їм щось відомо і до яких у них є допуск. Йде вік вузької спеціалізації, коли лікар знає все про ліве вухо, а про наявність правого навіть не здогадується. Це відбувається тому, що він просто не встигне застосувати свої знання, якщо вивчатиме ще й праве вухо. Розумієте, про що я кажу?

— Так, — замислено відповіла Аврора, — по-вашому, прогрес — це як багаття: якщо маленьке — то гріє, а якщо велике — то виривається з-під контролю і завдає шкоди. А що у вас ще цікавого? Але тільки не розповідайте більше про проблеми вашого світу. Краще згадайте щось хороше.

— Хороше — це культура і розваги?

— І це теж, — влаштовуючись зручніше й обережними економними рухами однієї руки підпушивши подушку за спиною, погодилася вона.

— Розваг багато, але вони доступні, як і тут, за наявності грошей. Наприклад, є різні види спорту — стрибки з великої висоти з парашутами та польоти на парапланах, катання на лижах на засніжених схилах гір та багато іншого. Зараз є безліч дрібних засобів пересування на електриці, і ці пристрої ще менші за велосипед. Можна літати, плисти, їздити суходолом, занурюватися під воду на велику глибину. Подорожувати на великі відстані, щоб побачити нові краєвиди та красу світу.

— А ви чим захоплювалися там, у тому світі? — не зводила з мене очей Аврора.

— Я шукав загублені та заховані скарби, занурювався під воду, фехтував і займався стрільбою — і ось, став потроху вчитися магії. Це мене захоплює все більше й більше, на відміну від інших розваг.

Помітивши її розчарування, я поспішив пояснити:

— У нас стрільба або фехтування — це дивина, вони вже не потрібні, оскільки війни ведуться з технікою та зброєю, які мають величезну руйнівну силу, здатну знищити навіть всю планету. А магію не сприймають серйозно. Є офіційна думка на державному рівні, що це шарлатанство.

— Ну, магія та вміння володіти зброєю — це запорука виживання в нащому світі, — трохи розчаровано промовила Аврора, — а що таке "планета"? І ви перед цим говорили про "чип", який стоїть у голові?

У цей момент повернулася служниця з подушечкою під мій хребет. Вона запізнилася, оскільки слідом увійшла Марселетт, яка вже організувала столик на балконі. Вона уважно окинула поглядом нас з Авророю. Як на мене, тут вже теж налагодився нормальний клімат.

— Мені підкотити крісло? — схилившись до вуха Аврори, неголосно запитала Марселетт, але я почув її запитання.

— Не треба! Френсіс мене віднесе на балкон, — рішуче заявила Аврора і закусила нижню губу, відкинувши голову на спинку стільця.

Я зрозумів, що дівчинці потрапила віжка під хвіст. Це був каприз, видимий неозброєним оком. А навіщо їй крісло? Невже хребет пошкоджений? Або ноги? Я піднявся і підійшов до них. Марселетт зітхнула, але не стала суперечити.

— Зрештою, він все одно дізнається, — промовила вона.

— От і нехай віднесе мене на балкон! — знову рішуче повторила Аврора.

— Куди нести? — запитав я.

— Я піду попереду, — засмучено відповіла Марселетт і попрямувала в бік дверей, які розчинила перед нею покоївка.

Я обережно взяв на руки невагому Аврору і закрокував за рудими кучерями її наставниці. На правій ступні дівчинки був сандалет. Замість лівої — обрубок із загорнутою білою панчохою. Я це помітив тієї секунди, коли вона закинула свою ліву руку мені на спину, обійнявши за шию. Права рука лежала нерухомо на її колінах.

"Чорт забирай! Що зробили з дитиною ці виродки! А я ще сумнівався, чи варто їм надавати стусанів! Та їх розтерти на порох треба було!" — скрипів я зубами, крокуючи за Марселетт. Відкриття, що в Аврори немає ступні, було таким несподіваним, що я, ще недавно розмірковуючи: "А чи варто приймати сторону дочки графа?" — зараз уже рішуче був на її боці.

Я стаю сентиментальним. Ще розплакатися мені не вистачало. Добре, що я не ношу з собою носовичків, а то б довелося пояснювати, чому раптом у мене алергія на... жорстокість людей і світу.

"Бідна дівчинка, які страждання їй довелося перенести!" — думав я, помітивши у вирізі сукні кілька свіжих шрамів біля правої ключиці, на якій було потовщення. Вона поклала голову мені на плече, і її волосся впало з нього світло-золотою хвилею. І пахла вона як дитина, хоч і використовувала тонкий і ненав'язливий аромат парфумів із квітковими нотками. Може, ті парфуми від мами залишилися?

— Як добре, — прошепотіла вона дитячими губами. Я повернув до неї обличчя, і вона подивилася мені в очі своїми блакитними озерами. — Мене так тато в спальню носив, коли я була маленька!

Вона уткнулася обличчям кудись біля вуха, сильніше обхопивши мене за шию, і я відчув, як тепла крапля стікає по моїй шиї кудись униз, за комір. Ну ось, тепер я знаю, що таке клубок у горлі.

До самого вечора ми сиділи в зручних кріслах на балконі. Пили чай, і я розповідав про устрій всесвіту, а також про те, як влаштований цей світ. Розповідав те, що знав сам. Будував припущення, що, можливо, за захисною завісою теж планета. А може, планета зруйнована чорним магом, і тільки шматок обгородженого Меріліном простору пливе в космосі за колишньою орбітою планети. Обертається навколо своєї зірки. А може, це наша планета, планета мого світу, але тільки інший вимір?

Аврора влаштувалася в кріслі з ногами, підібгавши їх під себе. Поза, яка не личить графині, але Марселетт не зробила їй зауваження. Часом дівчинка сміялася, коли я з гумором розповідав, як забрів у будинок Діани на болоті. Виблискувала очима, коли я розігрував перед нею епізоди битви на Баго. Я грізно гарчав, стрибав по балкону і зображував злісні гримаси. Реготала, коли я розповідав про жарти П'єра, намагаючись не згадувати дотепи нижче пояса.

Вона перестала соромитися нерухомості правої руки і поглядом просила Марселетт порізати рулет із маковою начинкою. А пізніше, коли вже настав вечір і увімкнули світло, боролася самовіддано з другою вечерею, використовуючи лише ліву руку.

Марселетт часом відлучалася, вже не побоюючись залишати Аврору наодинці зі мною. Та й покоївка на ім'я Регіна сиділа трохи осторонь, прислухаючись до нашої розмови. Я назвав цю молоду покоївку "черницею". Вона весь час мовчала і стежила за нами дуже уважно. Утім, можливо, і вона в загоні спецназу під командуванням Марселетт і могла мене вбити одним пальцем. Особливо якщо там довгий манікюр. Ану! Є в неї манікюр? Фу-ух, немає! Мабуть, бойові дії не залишають часу на салони краси.

Я теж розпитував Аврору про те, що мені було цікаво. Наприклад, про генератор, що забезпечує електрикою замок, і про багато іншого. Попри вік, вона багато знала. Марселетт всерйоз дбала про освіту графині і, напевно, не давала їй лінуватися. До сьомої години вечора я був як вичавлений лимон і вже ледь ворушив язиком. Мені довелося сьогодні говорити за кілька років наперед. Відчуття, що я відпочив, випарувалося і змінилося повним занепадом сил.

— Так хочеться ще поспілкуватися, — зі щасливою усмішкою заявила Аврора, потягуючись однією рукою вгору, за голову, — але я бачу, що ти втомився, та й Марселетт казала, що ти багато сил витратив зранку на бійку з трійкою вбивць. Тож відпущу тебе відпочивати.

Маленька графиня відтанула і виглядає цілком природно, тобто як дитина. Треба ж, руда бестія не розповіла їй про мою дурість і бахвальство перед боєм. І Аврора непомітно стала звертатися до мене на "ти".

— Надзвичайно вдячний, — мляво відповів я. — Я дійсно втомився, і день був сповнений емоцій. Але завтра до третьої мені треба бути в редакції газети, у Юзефа, тому краще виспатися як слід. А уві сні в мене минають усі хвороби та недуги. Це ще моя мама помітила.

— Я постараюся забезпечити тобі охорону в місті.

— От уже не треба, не завжди й охорона може вберегти. Краще я сам.

— Тоді тебе підкинуть до того будинку, де ти жив, щоб було швидше і легше.

— Це дуже люб'язно з вашого боку! Спокійної ночі та приємних снів, Авроро!

— Спокійної, — побажала і вона, продовжуючи посміхатися.

— Може, віднести вас у спальню?

Я мало не додав: "Як це робив ваш батько". Вчасно схаменувся.

— Ні, Марселетт підкотить крісло. Іди вже, — махнула вона лівою рукою, як старому знайомому. І я пішов.

За дверима на балкон біля важкої портьєри мене чекала Марселетт, яка схилила голову і зробила кніксен.

— Це ще що? — отетерів я.

— Вона ще жодного разу не посміхалася і не сміялася до цього дня! Прошу тебе! Допоможи їй зрозуміти, що можна жити й отримувати задоволення від життя навіть без ступні. Якщо зможеш, ми всі будемо тобі вдячні.

— А права рука?

— Кістки зрослися, але зв'язки розірвані. Треба зробити ще операцію, а може, й не одну. А потім розробляти плече.

— Добре, я подумаю, як її переконати, що вона може бути щасливою не тільки помстою, — відповів я і, похнюпившись, закрокував у бік своїх апартаментів.

Важке завдання поставила мені руда фурія. Особливо якщо врахувати, що десь тут, у спеціально виділеному приміщенні, у банках із формаліном плавають голови ворогів молодої графині. Однак є гарний момент, Марселетт знову зверталася до мене на "ти", як у той момент, коли я в'їхав у двір замку. Це добрий знак.