Не питай... Прийми. Новий Світ.

Дзвін відбив полудень, але звук потонув у липкій, задушливій спеці. «Гвінеєць» стояв нерухомо вже шосту добу. Океан навколо перетворився у важку, маслянисту масу брудно-сірого кольору, яку не зрушувала жодна хвиля. Сонце висіло прямо над грот-щоглою, біле й нещадне, випалюючи саме повітря. Смола між дошками палуби розплавилася, ставши рідкою й чорною, як дьоготь; люди проклинали все на світі, бо вона липла до босих ніг, залишаючи опіки.

Пахло затхлоюхлою водою, пліснявим ямсом й потом трьох десятків людей, замкнених у дерев'яній коробці. Вітрила, схожі на брудні простирадла, безвільно обвисли на реях,

Біля великої дубової бочки з питною водою, що стояла під тентом на шканцях, не менш як годину, почала збиратися черга. Воду вже три дні видавали строго за міркою. Не те щоб черга дозволяла отримати більше, але для змучених жінок і зайва хвилина до втамування спраги почала здаватися подарунком долі.

Усі вбивали час як могли. Хтось розмовляв, звідкись лунав тихий спів, а хтось просто сидів на палубі, ховаючись у тіні фальшборта. Олавуле, вільний матрос, чия чорна шкіра під сонцем виблискувала, ніби змащена жиром, сидів поряд з бочкою, з дерев'яним кухлем у руці, зовсім скоро він мав ділити воду. Поруч із ним примостилася Абені — дівчина з племені йоруба, тонка, з об'ємними насічками ритуальних шрамів на вилицях. Вони тихо про щось розмовляли. На їхніх обличчях повсякчас спалахували короткі, але щирі усмішки. Її вузька долоня невимушено лягла на його коліно. У відповідь він торкнувся її зап'ястя. Погляди чоловіка і жінки зустрілися. Це не був флірт у звичайному розумінні. цьому повільному, Скоріше просто обмін живим теплом, захист від штилю, який виснажував останні сили.

— Ви тут що влаштували?! — голос Нані прозвучав не гучно, але в ньому була безжальна сухість, від якої Олавуле миттєво нахмурився і почав підводитись на ноги.

Дагомейка вийшла з-за бізань-щогли. Навіть у цю спеку вона виглядала велично: її постава залишалася бездоганно рівною. За нею, наче тінь, йшла зовсім тендітна, у порівнянні з лідеркою, Аї, яка нервово стисла губи.

Нані підійшла впритул, її очі звузилися. Вона переводила погляд з кухля у руках Олавуле на очі Абені і назад, ніби хотіла впевнитись у своїх підозрах.

— І чого це ми так тулимось одне до одного? — глузливим тоном вимовила Нані рідною мовою, яку її співрозмовники знали, — Ти, мала сучко, вирішила, що твоя солоденька таємничка купить тобі зайву порцію води? А ти, пес на ціпку в білих, маєш намір скористатися своєю жалюгідною владою? Наказ про злягання вас не стосується?

Абені, що теж встигла підвестися, здригнулася. Спека й образа випалили з неї залишки колишнього страху перед грізними сусідами-дагомейцями. Вона підняла голову, і в її очах спалахнула дика, голодна гордість.

— Якби твій батько не продавав нас білим за порох і дзеркала, Нані, я б зараз пила священну воду з річки Ошун, в себе вдома! — вигукнула Абені прямо в обличчя воїтельки.

Аї перелякано відступила, але Олавуле зробив крок уперед, заступаючи Абені своїм широким плечем. Його обличчя спотворилося від люті. Він чудово розумів, про що каже дівчина і які наслідки можуть мати ці слова.

— Ти тут ніхто! — Абені продовжувала кричати, її голос зірвався на хрип, привертаючи увагу всієї палуби. З лючин трюму та з-під навісів почали підніматися інші дівчата. Матроси кидали снасті й оберталися. — Ти така ж рабиня, як і ми, і твої кайдани не дорожчі за наші!

Олавуле підчепив ремінець, що тягнувся від поясу до кишені штанів, і в його долоню ліг складаний матроський ніж:

— Тут не твій палац, принцесо. Залиш дівчину в спокої.

Нані повільно перевела погляд з Олавуле на Абені. Її пальці павуком поповзли паском до руків'я шаблі. Навколо них почав скупчуватися натовп. З одного боку ставали дагомейки, готові розірвати будь-кого за свою очільницю, з іншого — йоруба та еве, які досі мовчали, але тепер, на лезах їхніх ножів і сокир, відблискувало полум'я над кожною спаленою оселею.

Білі матроси і почали підходити ближче, передчуваючи недобре. На ходу вони висмикували з планшира важкі дубові нагелі для кріплення такелажу — на вітрильнику довго шукати зброю потреби не було. Кидати свого товариша напризволяще вони не мали наміру.

Клер і Маргарита, які відпочивали в тіні напівбаку, підхопилися. Маргарита схопила Клер за руку:

— Свята діва... вони ж зараз повбивають одне одного. Зроби щось!

Але слова застрягли в Клер у горлі, бо лють, ширяюча повітрям, над палубою, ущільнилася настільки, що здавалося — черкни кресалом, і все злетить у повітря. І в цей момент з квартердеку повільно, важко спустився Едвард Тіч, змушуючи натовп мовчати. Він йшов повільно, розстебнута до пупа сорочка липла до його важких плечей, темна борода блищала від поту. Капітан "Гвінейця" не кричав і не хапався за зброю, але в його ведмежій ході була така сила, що матроси миттєво почали задкувати, звільняючи йому дорогу.

Він підійшов упритул до Олавуле та Нані. Обидва важко дихали, долоні усе ще стискали руків'я. Аї тихенько забилася за бочку з водою.

— Опустили залізяки. Негайно! — голос Тіча прозвучав глухо, низький бас завібрував у гарячому повітрі, як далекий грім. Аї швидко переклала.

Едвард перевів погляд на Нані, потім на Олавуле. Ніхто не ворухнувся. Тоді Тіч різким, невловним рухом перехопив зап’ястя Олавуле й так стиснув його своїми залізними пальцями, що матрос мимоволі розтиснув кулак. Ніж із брязкотом упав на палубу, лишаючи слід на розплавленій смолі. Нані повільно, з ненавистю у погляді сама прибрала руку від пояса.

— Мені начхати, ким були ваші батьки в Африці, королями чи свинопасами, — Тіч заговорив тихо, але кожне слово падало, як чавунне ядро. — Океану на це плювати. Тут немає Дагомеї, немає ваших племен і ваших спалених сіл. Тут є лише один бог — цей корабель, бо він єдине, що відділяє вас від холодної безодні.

Він повернувся до жінок, які згрупувалися біля лючин. Подивився на них зверху вниз:

— Ви хотіли свободи від кайданів? Ви її отримали. Але свобода на кораблі — це обов’язок разом працювати, щоб не здохнути від голоду і спраги. Якщо ви маєте намір перерізати одне одному горлянки через те, що сталося на іншому кінці світу, я просто накажу виставити за борт дошку і ласкаво прошу прогулятися. Акули не питатимуть, з якого ви племені. Вони зжеруть усіх.

Капітан знову повернувся до Олавуле, вказуючи пальцем на його груди:

— Олавуле, ти мій матрос. Досвідчений і вільний. Але якщо я ще раз побачу, що ти сієш бунт серед команди чи піднімаєш зброю, я особисто підвішу тебе сушитися на реї. Щодо вас, дівчата... Спека поплавила вам мізки? Маргарито! — рявкнув він так, що колишня черниця здригнулася на іншому кінці палуби. — Видай ввечері усім по чверть кухлю рому, нехай розслабляться. А ти, Нані? Не можеш тримати своїх бабів без шаблі? Який ти тоді в біса вождь? Наступного разу той, хто почне свару, три дні гнитиме в трюмі без води. Розійшлися!

Він розвернувся і пішов назад до штурвалу, навіть не чекаючи, коли Аї закінчить переклад.

Жінки обох таборів і матроси неохоче, повільно, але підкорювалися наказу. Проте напруга нікуди не зникла — вона просто сховалася глибше, затаїлася в похмурих поглядах і міцно стиснутих зубах.

Клер і Маргарита стояли біля борту, спостерігаючи, як дівчата йоруба забирають Абені, а Нані, гордо піднявши підборіддя, йде на бак в оточенні дагомейок.

— Це кінець, Клер, — тихо сказала Маргарита, її пальці судомно стискали хрестик на грудях. — Тіч просто притис полум'я чоботом, але іскри залишилися. Вночі, коли всі заснуть, вони почнуть душити одна одну...

Клер відповіла не одразу.

Вона дивилася, як палуба повільно повертається до життя після бурі, якої так і не сталося. Матроси мовчки розходилися по своїх місцях, але рухалися різко, зло, ніби кожен канат завинив перед ними. Біля бочки з водою хтось спересердя штовхнув ногою кухоль, і той, підстрибуючи, покотився палубою.

Глухий дерев’яний стукіт раптом дивно чітко прозвучав у задушливому повітрі.

Тук. Тук. Тук.

Біля люка трюму одна з дівчат йоруба почала тихо наспівувати собі під ніс — нервово, майже машинально. Інша підхопила ритм, відбиваючи долонею по борту.

Тук. Тум. Тук. Тум.

Клер завмерла.

Цей корабель гудів від напруги, як перетягнута струна. Усі тут хотіли кричати, плакати, бити або хоча б рухатися.

Але штиль відібрав у людей навіть це.

Її погляд ковзнув по змарнілих обличчях матросів, по жінках, що стискали ножі за поясами так, ніби ті могли захистити від спеки, по нерухомих вітрилах над головою.

І раптом вона згадала Париж.

Не театр для дворян. Не сцену. Не оксамит.

Брудне передмістя. Задушливі таверни. П’яних ремісників упереміш з дрібними шахраями, готових переламати одне одному щелепи через гру в кості.

І як одного вечора акробат їхньої трупи, підліток Маттео, просто виліз на стіл у масці дурника — і за десять хвилин увесь шинок уже ревів від сміху замість бійки.

Очі Клер раптом звузилися, у них спалахнув той самий вогник, який з'являвся перед виходом на сцену в кращі часи.

Вона повільно вдихнула.

— Їм не потрібна кров, Маргарито, — тихо сказала вона. — Їм потрібен вихід.

— Вихід? Про що ти?

— Чайник, що не випускає пару, перетворюється на бомбу. Я про те, чим ми можемо зарадити. Що вміємо найкраще, — Клер повернулася до коханої, її обличчя ожило. — Пам'ятаєш паризьку публіку?

— Ти хочеш влаштувати виставу? Тут? Серед цього пекла? — Маргарита здивовано округлила очі.

— Саме так. Коли сонце почне сідати і спека трохи впаде. Нам потрібні сміх і рух, інакше цей корабель згорить зсередини. Ми згадаємо комедію дель арте. Проста пантоміма, де все зрозуміло без слів — ревнощі, дурні чоловіки, сварливі жінки.

Клер рішуче підійшла до великої купи старих вітрил, що лежали біля щогли:

— Ми зробимо з цього завісу. Розмалюємо обличчя крейдою та вугіллям. А головне — ми перенесемо це в танець. Танцювати вміють усі. Якщо вони хочуть битися — нехай б'ються ногами об палубу, поки не впадуть без сил. Залучимо Аї, нехай відбиває ритм в порожнє барило замість барабана. Нам треба підірвати цю тишу, Маргарито. Зараз або ніколи.

Маргарита мовчала кілька секунд, дивлячись на Клер, а потім на її губах з'явилася слабка, але тверда посмішка:

— Гаразд. Я знайду в що одягнутися. Якщо нам судилося померти в цьому штилі, то принаймні зробимо це з музикою.