Не питай... Прийми. Новий Світ.

Тіч знову усміхнувся, поставив кухоль на стіл і підсунувся ближче до столу.

— Ну добре, красуне. Не будемо тягти киць-киць за бон-бон. Кажи вже, що ви там з Марго надумали. Ти б так не ризикувала, аби просто хильнути зі мною кухлик-другий.

Клер, навпаки, прибрала усмішку. Відсунула таріль з уламками панциря лангуста і примостилася ліктями на стільницю. При цьому її зухвале декольте опинилося просто перед очіма Едварда. "Навіщо міняти тактику, яка працює?"

— Добре, Чорна Бородо, облишимо бон-бон у спокої. Уникаючи зайвих подробиць і надуманих причин... Нам потрібно таки дістатись Луїзіани. Подорож до якої ви, англійські пірати, так грубо перервали...

— КАПЕРИ! — поправив Тіч з наголосом.

— Добре, славні королівські моряки. — швидко й охоче погодилася Клер, — Тож нам потрібно чотири місця. Дві савоярки, чорношкіра дівчина й індіанець. І чим скоріш, тим краще.

Тіч відреагував на диво спокійно, лише підняв брову.

— Це контрабандний маршрут. Дві савоярки без документів, невільниця і індіанець... У розпал війни... Під повну владу перевізника з минулим чорнішим за його душу... Ти впевнена, що у джунглях не буде безпечніше? Ваші "касетні дівчата" усе ще тут, чекають на викуп. Мають вільний вихід у місто, під чесне слово. Хоча й до істерики бояться потикатися у цей осередок розпусти. Можемо подумати про ваше повернення. "Відчайдушна втеча з табору дикунів" і все таке. Напишите потім книгу, як вас, голих-голісіньких вже майже настромили на рожна і тягли до вогнища. Хах! Ще й заробите на цьому...

Клер скривилася, як від лайму й відсунулася від столу.

— От сам і напиши! Я бачу в який бік працює твоя фантазія...

— Сама винна. Нічого було тулити свої принади мені під носа.

— Кхм... Киць-киць, бон-бон...

— Добре. — Тіч теж прибрав усмішку — Якщо по суті, то така мандрівка коштуватиме вам не просто дорого, а достобіса дорого.

​Едвард нахилився до Клер, поставив лікоть на стіл і почав загинати мозолясті пальці:

​— По-перше: Луїзіана зараз — це французьке болото, до якого жодне притомне англійське судно не наблизиться без загрози бути спаленим. По-друге: ваша четвірка — це суцільний ходячий клопіт. Якщо контрабандиста затисне іспанський чи французький патруль, йому простіше викинути вас акулам, аніж пояснювати, що це за шпигунський паноптикум на його борту.

​Він зробив паузу, зміряв Клер поглядом і постукав вказівним пальцем по столу:

​— П'ятдесят іспанських піастрів за кожну голову. Сріблом або золотом. І це тільки за фрахт до гирла Міссісіпі. Харчі ваші. Якщо додати ризик проскочити через флоридські протоки повз іспанців, можуть зажадати ще п'ятдесят зверху. Разом двісті п'ятдесят піастрів за все товариство.

Клер дивилася на нього серйозно склавши руки під грудьми і поки не реагувала.

​Тіч знову посміхнувся — цього разу без грайливості, суто по-діловому. Нахилився ще ближче, стишив голос:

​— Якщо золотом, то знай, руда: У Порт-Роялі беруть тільки повновагові іспанські дводублонові пістолі. Зі штампом севільського або мексиканського карбу. Якщо спробуєш підсунути обрізане золото чи фальшивку з лімської міді — миттю опинишся на дні бухти з гарматним ядром на шиї.

​Він розправив плечі й вичікувально подивився на Клер:

​— То як, знайдеться у вас тринадцять золотих, чи ваші кишені такі ж порожні, як скарбниця французького короля?

Клер вичекала ще хвилину й нарешті промовила:

— От тепер я бачу тебе у рідній стихії. Ой, леле!Скільки грошей вже пройшло через твої рукі і скільки ще пройде?! Але дякую. Дорого, не значить — неможливо. Нам не вперше спати по черзі, зі зброєю у руках. Як і ризикувати шиями. І все ж, впевнена, твоє ім'я буде доброю рекомендацією капітану-контрабандисту і кращим захистом від його дурних думок.

Тіч слухав, з усіма силами, намагаючись не показувати як його розпирає від гордості. Вдавалося це не дуже.

Клер, між тим, продовжувала:

— Я не буду брехати про скарбницю старого Людовіка. Але завдаток ми знайдемо.

Дівчина підняла руку над столом і з неї, ніби чарівним чином вислизнув і глухо вдарився об дубові дошки золотий годинник-цибулина. Товстенький, багато прикрашений, з ключиком на масивному золотому ланцюжку. З єдиною годинною стрілкою, але все одно, у колоніях такий коштував би цілого статку.

Тіч дивився на нього лише якусь секунду і його засмагле обличчя помітно зблідло. Він швидко зняв капелюха й накрив ним годинник.

— Я думаю, не варто в вас питати звідки це?

— Не варто. — кивнула Клер абсолютно спокійно.

— Звісно. Але, маю надію, ти розумієш, що з такими речами бухта й ядро стають усе ближче? І для мене в тому числі.

— Я все розумію. Тому назви суму особисто тобі...

— От дурепа... — Тіч роздратовано гупнув по столу кулаком. Капелюх і годинник під ним підстрибнули. — Я лише хочу сказати, щоб ви були обережними... Ніяке везіння не буває вічним. І чим довше воно триває, тим болючіші бувають наслідки.

Клер лише кивнула у відповідь дивлячись йому просто в очі.

Але бачила вона інше...

***

Провулок Маленкий Марсель тхнув гнилою рибою і горілим жиром— звичайний портовий запах.

​Жан-Люк Арно на прізвисько Патрон застібнув останній ґудзик оксамитового камзола кольору стиглої вишні, поправив мереживне жабо й розшиту перев'язь з прикрашеною дорогоцінним камінням шпагою. Війна його співвітчизників з англійцями вирувала десь дуже далеко, але тут, на Ямайці, французький акцент Жана-Люка нікого не хвилював — поки його золоті дукати справно текли в кишені коменданта. Для британської варти він був "корисним гугенотом", для дівчат із портових кублуків — господарем їхнього життя.

​Він повільно поплескав по калитці з монетами, насолоджуючись приємним важким брязканням, і витягнув золотий кишеньковий годинник — трофей, виграний колись в одного капера. Стрілка наближалася до одинадцятої.

​— Поквапся, П'єр, — кинув він через плече. — Кошенятка зі "Срібного якоря" вже повинні були підрахувати виручку.

​За його спиною важко стукав чоботами двометровий лобуряка з переламаним носом, якого частіше називали Великим П'єром. А ще частіше, хоч і поза очі, просто Биком. З-за його широкого поясу визирали руків'я двох пістолів та абордажна сокира.

У відповідь на слова свого роботодавця він лише глухо мугикнув. Втім, платили йому не за красномовність.

​На повороті із завулку Жан-Люк гидливо скривився й припідняв край камзола. Біля стіни кутаючись у брудну рогожу сиділа портова жебрачка. З-під каптура визирали кошлаті сиві пасма, а замість носа на обличчі темніла утримувана шкіряним ремінцем іржава металева пластина. Сифілітичка... Звичайний фінал для багатьох його дівчат. Тих хто доживе...

​— Геть, потворо, — буркнув Жан-Люк, легенько штовхнувши її носаком черевика з позолоченою пряжкою. Жебрачка лише глухо засичала й згорнулася в клубок під стіною, зашурхотівши брудним ганчірям.

​Жан-Люк ступив далі в темряву провулка — і раптом зупинився.

​Попереду, притиснувшись спиною до вогкої кам'яної кладки, стояла дівчина. На ній був дешевий шовковий корсет із глибоким декольте, а руде волосся прикрашали стрічки і яскраве пір'я тропічних птахів — вбрання повії, яка вийшла на лови. Проте, спершу їй варто було б дізнатись хто хазяїн мисливських угіддь. Вона теж побачила Жана-Люка. Примітивши багатого клієнта її очі зацікавлено розплющилися, а вузька долоня грайливим рухом закцентувала увагу на грудях. Правильна реакція. Але не в цьому випадку.

​— Охо, — усміхнувся Жан-Люк, розправляючи мереживо на манжетах. — Що за пташка залетіла в мій сад без дозволу?

​Дівчина миттю погасила посмішку і відступила на пів кроку. Вона спробувала щось сказати, але з горла вирвався лише глухий, переривчастий подих.

​— Ти хто така, крихітко? Новенька?— Жан-Люк повільно покрокував до неї, виймаючи з-за пояса невеликий, але гострий як голка стилет з інкрустованим сріблом руків'ям. Він покрутив зброю в пальцях, дозволяючи світлу місяця пограти на сталевих гранях. — І ти на моїй землі, крихітко. А на моїй землі дівчата платять половину заробітку. Або... — він грайливо провів вістрям у повітрі за дюйм від її щоки, — ...або я зроблю так, що твоє личико більше не зацікавить жодного матроса. Навіть найп'янючого і щойно прибулого з того боку Атлантики.

Дівчина зсунула брови й мало не зашипіла як зла кішка. З її гидливо вигнутих губ полилося відбірне французьке арго.

— Хто я така, за мене люди скажуть. І не смій мене торкатися! Визначати де мені працювати, теж будеш не ти. Знайдеш у "Трьох коронах" Хакслі Веприка, з ним і порішаєте, хто кому пику розписарить.

Голос дівчини звучав зухвало і впевнено. Вона дійсно виглядала "бувалою", але...

Жан-Люк зацікавлено підняв брову, проте одразу вишкірив зуби у хижій усмішці й рвучко схопив дівчину за зап'ясток.

— Ти диви, яке воно розумне. Придумати перше ліпше ім'я, щоб втекти? — він сильно струснув рудоволосу і потяг у тінь. — Доведеться таки тебе трохи провчити.

Жан-Люк штовхнув дівчину, вліпивши в стіну.

Та втиснулася в камінь, не сміючи навіть кліпнути. Її прискорене дихання погрожувало розірвати корсет.

​— П'єр, перекрий вихід, — кинув Жан-Люк, не зводячи очей зі здобичі. — Здається, панночка хоче мені щось запропонувати...

​За його спиною пролунав лише глухий, вологий звук, що перейшов у булькотіння.

​Жан-Люк роздратовано повернув голову:

— П'єр?

​П'єр-Бик уже не стояв. Він осідав вздовж стіни, гарячково хапаючи ротом повітря і намагаючись затиснути розрізане від вуха до вуха горло. Позаду нього височила безформена і безмовна фігура тієї самої "потвори" — жебрачки з залізним носом. У її тонкій долоні виблискував довгий, вузький кинджал, чиє хвилясте лезо здавалося застиглим полум'ям. Каптур було скинуто і довге сиве волосся звивалося від морського вітру наче змії Медузи Горгони.

​Лайка застрягла у горлі Жан-Люка.

​Коли він різко розвернувся назад до рудоволосої, від переляку в її очах не було і сліду. Він навіть не помітив коли вона встигла звільнитися. Дівчина зробила один короткий, невловимий рух, перехоплюючи вже його руку зі зброєю. Пролунало тріскотливе клацання замку іспанської навахи. Очі Жан-Люка вловили короткий спалах місячного світла — і важке лезо без жодного супротиву ввійшло точно між ребер, розсікаючи серце.

​Повітря хрипко вирвалося з його легень разом із появою солоного присмаку у роті. Світ хиитнувся й поплив.

​— Я ж казала, що не дозволю себе торкатися? — прошепотіла дівчина йому прямо в вухо.

​Вона притримала його за комір оксамитового камзола, не даючи впасти раніше часу, відступила вбік, уникаючи можливих бризок, і впевненим рухом витягнула лезо. Поки Жан-Люк сповзав по слизькій від моху стіні, остаточно втрачаючи зір і відчуваючи, як холоне власне тіло, рудоволоса вбивця без поспіху відчепила від його паска золотий годинник і забрала калитку з монетами.

​Поруч із нею вже стояла "жебрачка". Спритно зняла з напівмерця коштовну шпагу і сховала їх під брудне ганчір'я, до пістолів П'єра. З її волосся на оксамитовий камзол просипалося кілька порошин борошна.

— Погані справи Клер, цього папугу знають і будуть шукати. — Жан-Люк чув голос наче крізь воду.

— Нічого страшного, Марго. Сховаємо трофеї неподалік і повернемося в місто за тиждень, як усе вляжеться. Певна, Едвард нікуди не подінеться за цей час.

​Останнє, що побачив Жан-Люк "Патрон", лежачи в калюжі власної крові, — дві тендітні постаті, що бік о бік, тихо розчинилися в тінях.

***

Едвард ще раз зітхнув і згріб годинника капелюхом собі на коліна.

— Добре, уявляю, що в вас там ще є. Так і бути — збут за мною. І сподіватимусь, що грошей вистачить.

Він уважно роздивився навколо, і ще трохи стишив голос.

— Побачимось за три дні на цьому ж місці й у цей самий час. Щось має бути відомо.

Тіч кинув на стіл кілька монет і неквапливо піднявся на ноги.

— Пішли, проведу тебе до околиці, якщо ми не підемо разом, це виглядатиме підозріло.

Клер невимушено скочила на ноги і охоче підхопила Едварда під лікоть.

Але, коли вони вийшли на середину закладу Клер театральним шепотом промуркотіла на півзали:

— Може зберемо якийсь кошик на сніданок, любчику? Тутешня кухня так мені сподобалася.

Тіч розсміявся й широко махнув рукою хазяїну таверни, що був вже тут як тут, зігнутий в улесливому поклоні.

Вони вийшли в темряву подзенькуючи пляшками і залишаючи за собою шлейф пряних ароматів.

На похилену сиву жебрачку біля рогу таверни Едвард навіть не глянув.