Не питай... Прийми. Новий Світ.

Попгем і Тіч обмінялися поглядами. В обох було німе запитання. Але якщо очі Едварда запитували: «Що накажете, капітане?», то в погляді лейтенанта читалося: «Господи, що ж мені робити?!». Клер завбачливо, тишком-нишком, відійшла подалі, поки її взагалі не прогнали з квартердека. Офіцери розмовляли — тихо, зовні спокійно, але було видно: розмова важка.

Безпорадний корабель цілком міг виявитися пасткою для легшого судна, яке інакше не наздогнати. Це могла бути епідемія, що не рідкість на переповнених суднах. Або… щось містичне. Останнього забобонні моряки боялися найбільше. Втім, облишити ворожий корабель, не дослідивши його, теж було не можна.

Коли почали спускати шлюпку, до неї попрямували кілька матросів — справжніх горлорізів, яким сам чорт не брат — і Тіч. Клер не здивувалася: «Звісно, хто, як не він?».

«Фламінго» зупинився на поважній відстані, розвернувшись бортом із відкритими гарматними портами. І байдуже, що стріляти могла лише половина стволів. Шлюпку відштовхнули. Мозолясті руки взялися за весла. Масивна постать Тіча на носі почала швидко віддалятися. На палубі «Фламінго» запала тиша, тільки старе дерево звично рипіло на хвилях. Ось шлюпка зупинилася. Крізь відстань долинули басовиті крики Едварда — жодної відповіді. Він вправно зачепився за обірвані снасті й зник на борту, троє моряків за ним. Клер здалося, що вона чує власне серцебиття. Минула хвилина, друга… десять хвилин…

Раптом Едвард із матросами з’явилися знову. Неспішно спустилися у шлюпку, рушили назад. На палубі «Фламінго» то тут, то там люди почали хреститися. Ця хвиля не оминула і Клер — вона теж перехрестилася, невимушено і щиро.

Заскочивши на палубу, Едвард ніби й не звернув на дівчину уваги — одразу доповів лейтенанту. Густий бас і нервовий тенор лунали майже одночасно. Рішення ухвалювалося довго, але врешті обидва замовкли і в один момент поглянули на Клер. Колишня акторка чи не вперше відчула себе в центрі уваги настільки незручно. Їй раптом захотілося вниз, у затишну й безпечну парусинову каюту до Маргарити.

Тим часом Едвард підійшов і взяв її за лікоть. Це аж ніяк не був жест кавалера, що запрошує даму до танцю. Пальці Тіча стиснули руку міцно, до болю, але в цьому русі відчувалася не грубість, а якась стримана напруга.

— Ходімо, місс, — кинув він. Голос Едварда став глухим, наче він щойно наковтався холодного морського туману. — Ти там потрібна.

— Куди? На той корабель? — Клер спробувала опиратися, але Тіч навіть не сповільнив крок, ведучи її до борту. — Едварде, я нічого не тямлю в морській справі! Якщо там хвороба, то я не лікар…

— Не бійся, мені потрібна перекладачка. З французької на французьку… Там… Ох, зараз сама все побачиш. Кому мені ще довіряти?

Клер не встигла й зойкнути, як він підхопив її за талію і пересадив у шлюпку, наче ляльку. Знову поштовх, хлюпання весел. Борт незнайомого корабля все ближче, сморід — густіший. Клер уже не просто чула своє серце — воно гупало у вухах. Коли Тіч знову простягнув до неї руки, вона лише стисла зуби, аби не почати благати залишити її у спокої. Швидкий рух вгору — і ось вона вже на палубі, поруч із Едвардом. На неї дивилися кілька десятків очей: із підозрою, страхом, а то й із ненавистю.

«Матінко Божа!..» — єдине, що спало їй на думку.

Видовище було химерним. Їх півколом оточували озброєні жінки. Колір їхньої шкіри варіювався від усіх відтінків коричневого до синювато-чорного. Розпатлані, брудні, змучені, але кожна була обгорнута шматком синього шовку з золотими королівськими ліліями. Питання, куди подівся головний корабельний прапор, відпало саме собою. Вперед вийшли двоє жінок.

Перша — висока й жилява, здавалося, під її шкірою перекочуються міцні канати. Обличчя суворе, повні губи щільно стиснуті. В руці вона тримала вкриту щербинами абордажну шаблю, за мотузяним поясом стирчав пістолет. Другою була тендітна дівчина із засмученим поглядом; вона спиралася на рушницю, як на палицю. Заговорила саме вона.

— Жінка, добре. Жінка, будемо розмовляти. Чорна Борода не брехун. — При згадці про «Бороду» Клер кинула швидкий погляд на Тіча, але той ніби перетворився на камінь.

Що ж, це прізвисько вже витало в повітрі. Клер змусила себе зосередитися. Французька мова дівчини була жахливою. А враховуючи ламану французьку самого Тіча, не дивно, що вони не порозумілися. Едвард склав руки на грудях і, дивлячись просто в очі ватажка з шаблею, промовив:

— Привітайся з ними, назви наші імена і заспокой — ми не загрожуємо. Нехай розкажуть, що сталося і де всі європейці.

Акторка мимоволі поправила волосся і зробила крок вперед, показуючи відкриті долоні.

— Це майстер зброї Едвард Тіч, офіцер англійського флоту. Моє ім'я… Клер. Клер Дюпуї. Я… колоністка. Ми не хочемо вас скривдити…

Клер бачила, що дівчина її зрозуміла. Очі африканки загорілися надією. Почалася довга розмова. Дівчина перекладала старшій на незнайому мову, озвучувала відповіді. Тіч лише уточнював деталі. Інші жінки мовчки стискали зброю. Перед Клер та Едвардом почала розгортатися картина справжньої трагедії.

Дівчину звали Аї, а лідерку — Нані. Вони, як і більшість жінок на кораблі, походили з королівства Дагомея.

— Нані… вона не просто жінка. Вона — Міно, «наречена короля», воїтелька його особистої гвардії.

Тут Аї вперше запнулася, але Нані різко її сіпнула, і дівчина заговорила знову:

— Тобі здається, Клер, що французька в трюмі цього бісового работорговця — це дивно? Не дивуйся. Я вчила цю мову не за книжками, а слухаючи, як капітани торгуються з моїм батьком за ціну «чорного дерева». Мій батько був правою рукою короля у Віді й думав, що золото робить його рівним вам.

Аї перехопила рушницю пальцями, вони ледь помітно тремтіли.

— Але коли влада змінилася і прийшли воїни іншого клану, мій батько зрозумів, що золото не захищає від заліза. Його вбили на порозі нашого дому, — приклад тихо стукнув об дошки палуби, — а мене… мене відвели до берега ті самі гівнюки, які ще тиждень до того цілували батькові руку. Вони продали мене французькому фактору, який бував у нашому домі. Він навіть не відвів очей, коли таврували моє плече. Тільки перевірив зуби і сказав: «Шкода, Аї, але тепер ти — лише триста ліврів чистого прибутку». Тому я знаю вашу мову. Я знаю ваші молитви, ваші прокляття і вашу жадібність. А Нані… Нані була тією, кого мій батько, можливо, колись теж хотів продати. Полонянкою. Але доля посміялася над нами обома, зв'язавши нас одним ланцюгом.

Клер переклала все дослівно і проковтнула клубок, що підкотився до горла. Едвард лише похмуро кивнув. Аї продовжувала, виведена з заціпеніння черговим наказом Нані:

— Моє ім'я, Аї, означає «бажана». Тепер це звучить як прокляття… Коли нас завантажили на корабель — вісімдесят чоловіків і сорок жінок — капітан одразу відділив мене. Для себе. Йому було цікаво мати служницю, що розуміє накази. І не тільки служницю… — дівчина опустила очі. — Проте волею, яку я за це отримала, я скористалася заради всіх. Нані склала план: підняти бунт, коли побачимо землю. Я викрала ключі від трюмів. Але не все йде так, як бажаєш. Лише частина чоловіків встигла вирватися на палубу, інших… закидали гранатами просто в трюмі.

Клер глянула на палубу. На ній було повно обпалених ділянок і темних плям, які вже ніколи не відмити.

— Когось скосили кулі, хтось кинувся голими грудьми на списи варти. Але вони встигли пригнути списи донизу, і по їхніх тілах пройшли живі. Ми не щадили нікого з цих покидьків.

Аї говорила це з мертвим обличчям.

— Коли їх стало менше, вони почали відступати. Капітан побіг униз із ліхтарем. Туди, де порох. Я зрозуміла: якщо він дійде — ми всі помремо. Я стрибнула на нього ззаду. Він упав… я обхопила його шию. Він дряпався, хрипів. Я стискала. Довше, ніж треба. Нані каже, що ледве відірвала мене від трупа. А далі… виявилося, що жоден чоловік не уникнув поранень. Вони помирали один за одним на наших руках. Ми поховали їх у морі. Ніхто з нас не вмів керувати кораблем. Нас віднесло невідомо куди. Тиждень тому відмучився останній поранений. Їжі та води ще вдосталь, і ми чекали, що нас приб'є до берега.

На палубі запанувала мовчанка.

— Вони вже не рабині, Тічу. Вони вільні, — Клер поглянула на Едварда. Очі того палали дивним вогнем. Він дивився на Нані, на її шрами, і в цьому погляді була повага.

— Свобода… — тихо промовив він. — Свобода, здобута залізом і кров’ю. Це єдина справжня свобода, чи не так, Клер?

Акторка не відповіла. Вона згадувала слова про «триста ліврів прибутку». Вона сама часто почувалася товаром, її тіло зазнало катувань, над нею висів вирок… Але порівняно з долею Аї все це здавалося не таким драматичним.

Нані агресивно змахнула шаблею перед носом у Тіча, щось вигукнувши.

— Нані каже, що ми не просимо вашої милості. Ми вимагаємо справедливості, — переклала Аї. — Ми готові побудувати життя на островах. Але як вільні.

Тіч мовчав кілька хвилин.

— Я не капітан цього корабля, — вказав він на «Фламінго». — Наші долі вирішує лейтенант Попгем. Але я обіцяю: зроблю все, що в моїх силах, аби ви не потрапили в кайдани знову. Скажи їм, що я повернуся.

Клер переклала. Аї та Нані обмінялися поглядами.

— Ми будемо чекати, Чорна Борода, — промовила Аї з ноткою вдячності.

Тіч знову взяв Клер за лікоть, але цього разу м’якше. Коли вони повернулися на «Фламінго», Тіч, ігноруючи допитливі погляди мадам Обер та дівчат, одразу попрямував до Попгема. Густий бас і нервовий тенор знову зазвучали майже одночасно. Клер знала: рішення лейтенанта змінить долі всіх на обох суднах.