Не питай... Прийми. Новий Світ.

Падіння французького прапора припинило бійню. Причому настільки різко, ніби невидимий драматург махнув рукою, перериваючи репетицію. Попри безумовну вірність боргу честі, помирати не хотілося нікому. Люди, які щойно затято шматували один одного, опустили зброю. Бойова лють уже вщухала. Проте важке дихання, дикі погляди, скрегіт зубів — усе це все ще було присутнє. Кожна дрібниця погрожувала зруйнувати крихкий баланс.

Увагу кремезного англійця привернула помаранчева цятка на палубі. Злощасний апельсин підкотився до коліна Клер, що визирало з-під матраца. Хоча той, посічений гострими друзками, уже більше нагадував купу мотлоху. Капер підскочив і одним рухом відкинув укриття дівчат, одночасно заносячи шаблю.

Тієї ж миті тишу на квартердеку прорізав тріскотливий звук розкриття клинка навахи. Хиже, тонке вістря затремтіло навпроти гульфика широких штанів англійця. Клер сиділа навпочіпки, зібрана, як стиснута пружина. Чепець благопристойної мадемуазель давно вже десь подівся, звільнивши невгамовне полум'я рудого волосся. Йому вторило полум'я і у широко розплющених очах. Вона все ще прикривала собою непритомну Маргариту.

Розум та інстинкт самозбереження диктували прикрити голову руками й зі сльозами голосно благати про милосердя. Але Клер хрипло промовила те, що веліло серце:

— Ви не торкнетеся нас, поки я жива!

Вона не була наївною. Чоловік її подруги з ромського театру, Райко, добре навчив Клер битися на ножах. Тому жодних ілюзій вона не плекала. Думки охоче змалювали, що зараз станеться: один змах шаблі — і її рука разом із навахою впаде на дошки палуби. А далі... або вістря в серце, або голова покотиться услід за апельсином.

Одна секунда, друга... шабля, що зависла в повітрі, повільно опустилася. Погляд чорнобородого все ще залишався важким і лякаючим, але демонічний блиск зник з очей, а губи викривило щось схоже на посмішку.

— Чудова робота, містер Тіч. У тебе, Едварде, дійсно є чому повчитися, — пролунав насмішкуватий голос зі сходів на квартердек. Дорогий камзол, шпага, оздоблена коштовним камінням, і головне — розкішний, прикрашений страусовим пір'ям трикутний капелюх.

Чоловік середнього віку і зросту, ретельно виголений, у супроводі кількох головорізів підійшов до капітана де Гранвіля і зупинився просто над тілом лейтенанта Дюбуа.

— Капітан флоту ЇЇ Величності Річард Глемм. До ваших послуг, — відрекомендувався переможець досить пристойною французькою.

Де Гранвіль мовчки, похмуро простягнув йому шпагу, яку все ще тримав у руках, і чітко віддав честь. Капітан Глемм прийняв клинок і відповів тим самим жестом. Ритуал було виконано — рівний прийняв здачу рівного.

— Вірне рішення, месьє. Враховуючи, який крихкий у вас вантаж, — англієць перевів насмішкуватий погляд на Маргариту і Клер, що й досі погрожувала ножем здорованю. — І багато їх у вас таких?

— Маю надію, що ви як джентльмен не допустите, щоб життю і честі пасажирок щось загрожувало, — промовив де Гранвіль, опускаючи очі.

— Я вдам, що не чув припущення, ніби англійський офіцер здатен скривдити даму, — Глемм гордовито задер носа. — Містер Тіч, облиште бідних дівчат, ви ж перелякали їх до напівсмерті.

Англійський капітан повільно попрямував до Клер.

— Мадемуазель, приберіть вашу зубочистку, не личить пристойній дівчині гратися з такими предметами. Ви в полоні, але вам нічого страшного не загрожує. Я бачу, ви особа не з боягузок, і це добре. Варте поваги. Я бажаю мати справу з пасажирками саме через вас. Містер Тіч, накажіть подбати про її подругу.

Клер повільно звелася на ноги і, не відводячи погляду від капітана, виконала максимально манірний реверанс, помахуючи в повітрі ножем. Потім вона склала наваху й демонстративно сховала зброю у кишеню під спідницею. Їй ніхто не завадив. Едвард Тіч, повертаючи шаблю у піхви, з посмішкою погрозив їй пальцем. Клер лише хмикнула й випросталася, ховаючи руки за спину. Попри гонорову позу, вона зробила так, щоб ніхто не побачив, як тремтять її пальці.

Якщо морський бій здавався хаосом і пеклом, то те, що почалося після, теж мало відрізнялося від значення цих слів. «Фламінго» заполонили англійські матроси, усе ще споряджені для абордажу: обвішані різноманітною зброєю, перехрещені ременями, бородаті, з шовковими банданами на головах. Деякі носили своєрідні тюрбани з мотузок, що, напевне, давали непоганий захист у бійці. Крім англійської мови, Клер чула валлійську й голландську. А деякі з матросів взагалі були чорношкірими. Розповіді про те, що капітани на Карибах не гребують ніким, аби поповнити екіпажі, були правдою.

І саме цим насамперед зайнявся капітан Глемм, коли всю французьку команду вивели на палубу. З висоти квартердека, як з трибуни, він виголосив промову про те, яка добра англійська королева Анна до тих, хто їй вірно служить, і запропонував охочим доєднатися до флоту ЇЇ Величності. На подив Клер, більше десятка французьких матросів зробили крок уперед.

Після цього інших полонених разом з офіцерами-французами перевели на «Wild Rose» — «Дику троянду», так поетично називався каперський шлюп. Клер з Маргаритою залишили на квартердеку. Скоро до них доєдналися інші дівчата і мадам Обер. Більшість були напівпритомні від шоку, задухи й зневоднення. На диво швидко матроси прибрали тіла своїх побратимів і ворогів, склали в ряд на шкафуті. Інші міняли подерті вітрила й нашвидкуруч лагодили рангоут.

Лахміття з вітрил одразу ж йшло на савани для загиблих. Корабельний священник ледве встигав творити молитву за упокій, витрачаючи на кожного не більше хвилини. Мотузка на ноги, до неї ядро і голосне «Шубовсть!» як крапка у житті людини. Десь поміж них отримав вічний прихисток хоробрий лейтенант Дюбуа. Клер відвернулася від борту. Вона б охоче затулила вуха, але мала триматися.

На щастя, вона не бачила того, що відбувалося у трюмі. Хоча чула… Від криків поранених на обох кораблях не було куди подітися. З анестезії лікарі мали лише ром, а у важких випадках — дерев’яний молоток по потилиці в надії оглушити пацієнта, не проломивши череп. Хай там як, до вечора крики замовкли. Безнадійні віддали душу Богові. Ті, що мали шанс, або знепритомніли, або терпіли біль, стиснувши зуби.

Кров із палуби змили розчином оцту. Сяк-так залатали дірки у палубі й бортах. Чутки кружляли у повітрі. Капітан Глемм вирішив привести «Фламінго» на Ямайку як приз. І здобич дійсно була великою: один вантаж пороху коштував цілого статку, що вже казати про сам корабель з гарматами й припасами. Пройшли чутки і про долю полонянок — їм судилося чекати, поки король Луї XIV не заплатить викуп. Плакали майже всі. Хтось тихо, затуляючи рота хустинкою, хтось голосно, зрошуючи сукню сльозами. Не доєдналися лише мадам Обер, що ніби перетворилася на статую християнської мучениці, Клер, у якої ніби вигоріли всі емоції, і Маргарита, яка перебувала у світі своїх марень.

Нарешті ремонт і формування команд було закінчено, і кораблі рушили. На «Фламінго» зі старого екіпажу залишилися лікар, священник, кок і кілька матросів-перебіжчиків. Ще два десятки матросів були з «Дикої троянди». Призову команду очолив молодий лейтенант сер Попгем. Він настільки пишався давністю свого аристократичного роду, що було дивно, як він ще не почав ходити по воді, наче по суходолу. Його старшим помічником виявився той самий «великий і страшний» Едвард на прізвисько Тіч. Як доволі швидко з’ясувала Клер, здорованю було лише двадцять чотири роки, десять з яких він провів у морі. Едвард дослужився до посади майстра зброї і права очолювати абордажну команду, що було неабиякою кар’єрою.

Чому це з’ясувала саме Клер? Бо з легкої руки капітана Глемма двадцятиоднорічна дівчина дійсно стала за старшу серед бідолашних «касетних дівчат». Мадам Обер вперто відмовлялася спілкуватися з «цими жахливими безбожниками» і на всі питання лише хрестилася й відводила очі. Іншим дівчатам роль католицьких мучениць теж, вочевидь, сподобалася, і вони почали наслідувати свою наставницю. Клер, у свою чергу, опинилася між молотом і ковадлом — єдиною ланкою комунікації з екіпажем. Добре хоча б те, що догляд за Маргаритою дівчата взяли на себе.

Оскільки лейтенант Попгем своїми манерами нічим не відрізнявся від мадам Обер і нехтував розмовами з полонянками, Клер і Едвард Тіч проводили разом чимало часу. Бо справ було дійсно багато: відновити зруйновані каюти для пасажирок, домовитися про межі їхньої свободи на судні, обговорити питання харчування і гігієни. Також з’ясувати майбутнє полонянок, бо це було головне питання від дівчат, щойно Клер спускалася до них на батарейну палубу. Тіч витримував спілкування з видимим зусиллям. І це при тому, що до Клер він явно відчував якусь повагу, попри погрозу його чоловічим принадам. Інших дівчат він просто ігнорував.

Це тривало, поки одного разу Едвард і Клер не опинилися наодинці у каюті штурмана.

— А що ще мадемуазелі побажають? Гарячий шоколад на сніданок? Відгородити вам пів корабля і поставити браму з євнухами, як у гаремі? — французька Едварда була ламаною, але цілком зрозумілою. — Може, ще дозволити проводити на квартердеку католицькі меси? Це ваш священник із поголеною маківкою тільки про це й мріє. Дивитеся так, наче диявол пропонує поцілувати його у зад. Ваша пиха і зарозумілість у мене вже ось де!

Він різко тикнув себе двома пальцями під бороду, наче вилами. Клер зачекала кілька секунд, поки чоловік трохи заспокоїться, і раптово рішуче зсунула рукав з плеча. Повернулася, підставляючи під ніс Едварду випалену на шкірі літеру «H».

— Ось що залишила мені на пам’ять католицька церква. І не кажи мені, що ви на своєму острові не робите так само з тими, хто відмовляється зректися своїх переконань. Тому не треба при мені зачіпати питання віри. От чесно…

Тіч не знітився, навпаки — дивився на тавро як на якийсь знак обраного, навіть мимоволі простягнув руку, ніби хотів торкнутися, але швидко опанував себе.

— Вибач… Боляче було?

— Боляче, — відрізала Клер, роздуваючи ніздрі від гніву. — Проте не болючіше, ніж усе інше. І цього я точно показувати не буду.

Клер поправила рукав, і деякий час обоє мовчали. Першою заговорила Клер, уже зі своєю звичною іронією у голосі:

— А стосовно диявола… Залишимо його зад за дужками… Вибач, але коли я вперше тебе побачила, то дійсно була впевнена, що бачу якогось демона. — Едвард зробив було кислу міну, але Клер швидко виправилася: — Це, до речі, комплімент. Я взагалі не здивована, що капітан Гранвіль так швидко віддав свою шпагу. Залякування важить дуже багато. Якщо ворог уявить ще до бійки, як ти його вбиваєш, — він уже програв. Я це знаю, бо сама була впевнена, що жити мені залишилося кілька секунд.

— Едвард Тіч із жінками не воює… — розтягуючи слова, промовив бородань, задерши носа.

Він намагався не подавати вигляду, але колишня акторка явно знайшла, як йому підлестити.

— І ще одне… — Клер підступила на крок, тримаючи одну руку під грудьми, а іншою торкаючись підборіддя, наче прискіпливий критик, що вивчає новий шедевр. — Прізвисько Тіч — Учитель, воно, звісно, почесне. Але справжньому пірату потрібно щось сильніше, майже містичне. Як дивишся на ім’я «Чорна Борода»? Вона в тебе дійсно шикарна і перегукується з Синьою Бородою. Чув цю казку? Це той чолов’яга, що вбивав своїх дружин. Бррр…

— По-перше, я не пірат, — Едвард усе ще тримав пихатий тон. — По-друге, я дійсно не воюю з жінками. А по-третє, такі прізвиська личать хіба що капітану.

— По-перше, війна не вічна, королі завжди знайдуть спільну мову за спинами своїх солдатів. І я нізащо не повірю, що багато каперів добровільно облишать своє ремесло. По-друге, — Клер жартівливо підскочила збоку і вхопила Едварда під лікоть, шепочучи знизу вгору: — Жінки непередбачувані у своїх фантазіях, повір мені. Проте лише у фантазіях, це важливо. А по-третє, ще пару днів тому ти, напевно, і не мріяв про посаду старшого помічника капітана. А ще не вечір.

— Кхм… Софі, — Едвард обережно прибрав її долоню зі свого ліктя, — тобі казали, що ти дуже небезпечна людина?

— Неодноразово, — безтурботно відповіла дівчина. — І моє справжнє ім’я Клер. Але нехай це залишиться нашою таємницею.

Едвард тяжко зітхнув, але несподівано досить елегантно вклонився у відповідь.

Ввечері того ж дня Клер була на квартердеку поряд із Маргаритою. Дві чергові дівчини не відходили від хворої ні на крок, тому в акторки була можливість помилуватися тропічним заходом сонця, спершись на свіжовідремонтований фальшборт. Маргарита вперше за багато часу просто спокійно спала. «Ну чому ці англійці теж не потурбувалися про єзуїтську кору? Пошкодували грошей? Або витратили? Або просто збрехали, що немає?». Клер зітхнула й спробувала насолодитися видовищем як митець, а не як змучена і залякана жінка, що опинилася серед океану на шматку напіврозтрощеної деревини.

Сонце не сідало — воно тонуло. Небо перетворювалося на палітру божевільного художника: від густого шафранового до криваво-червоного та фіолетового. На воді горизонт здавався нескінченним, а сонячна доріжка на хвилях виблискувала, наче розплавлене золото. Рипіння щогл і такелажу, тріск дерев’яного корпусу, що «дихає», плескіт води об борт — усе це ніби заколисувало, розслабляло напружені нерви.

Раптом за спиною затупотіли важкі кроки.

— Швидко збирайте речі — і в трюм! Матроси допоможуть, — голос Тіча був твердим як криця.

— Що сталося? Ви ж обіцяли?.. — вирвана зі своїх роздумів Клер не могла одразу зібратися.

— Ех, мадемуазель Кл… Софі, не туди ви дивитеся. — Едвард вказав пальцем у темну смугу на сході, де небо і море злилися разом і швидко сунули на обидва кораблі. — Шторм насувається. Ви бачили вогняне пекло, а скоро нас чекає пекло мокре. Не знаю, кому ви там молитеся, але саме час починати.