Не питай... Прийми. Новий Світ.

Баланс зник раптово.

Ще годину тому Клер дивилася, як тоне сонце. Тепер темрява впала миттєво — щільна і чужа. І разом із нею прийшов шторм.

Трюм «Фламінго» задихнувся. Темрява тут не була просто відсутністю світла — вона тиснула, стискала груди й горло. Єдиний ліхтар під бімсом гойдався з боку в бік, і від цього тіні не стояли на місці: вони смикалися, ніби живі. Корабель стогнав. Не скрипів — саме стогнав. Кожен шпангоут, кожна дошка відгукувалися глухим, протяжним звуком.

Повітря було густе: пліснява, затхла вода, запах крові після операцій. Дівчат зігнали між тюками й діжками з порохом. Тісно. Гаряче. Нікуди дітися. Хтось тихо плакав. Хтось молився вголос, захлинаючись словами. Хтось уже здався перед морською хворобою. Сморід став сильнішим, різкішим. Терпіти його вдавалося лише завдяки тому, що страх притуплював усі відчуття.

Мадам Обер стояла на колінах трохи осторонь. Спина рівна, як на прийомі. Пальці швидко перебирали вервицю. Губи рухалися без упину:

— …Sancta Maria… ora pro nobis…

Голос рівний. Занадто рівний. Вона не дивилася ні на кого, лише в одну точку перед собою — туди, де темрява була найгустішою. Наче, якщо не відводити погляду, страх не зрушить із місця. Поруч дівчина ревла вголос, схлипуючи. Мадам навіть не озирнулася.

Клер бачила це краєм ока — і відвернулася. Вона сиділа, впираючись спиною в діжку. Тавро під тканиною пекло. Спочатку вона подумала, що здалося. Але ні — біль наростав, тупий і гарячий, ніби шкіри знову торкнулися розпеченим залізом.

Вона не рухалася. Лише міцніше стиснула руку Маргарити. Та лежала на соломі — важка, гаряча. Дихання рване, губи щось шепотіли:

— …Клер… матінко Лукреціє… Урсо, песику мій…

Клер нахилилася нижче:

— Я тут, — тихо сказала вона. — Я тут.

Пальці Маргарити здригнулися і знову обм’якли. Корабель різко нахилило. Дівчата в трюмі скрикнули. Хтось упав. Діжки глухо вдарилися одна об одну. Клер на мить заплющила очі. «Якщо зараз трісне… якщо піде вода…» Вона не договорила навіть подумки. Просто сильніше притиснула Маргариту до себе.

А нагорі «Фламінго» вже не плив. Його ламало. Дощ бив зверху, хвилі — знизу. Палубу заливало так, що вона зникала під водою, і кожен такий удар зносив людей із ніг. Грім тріщав у самих кістках. Блискавки різали темряву — коротко, різко. На мить ставало видно все: щогли, що ходили ходором, рвані вітрила, людей на вантах.

Канати лускали. Вітрила рвало. Дерево скреготіло, ніби зараз розсиплеться. Матроси працювали як могли. Ті, хто був прив’язаний, трималися; хто без мотузки — ризикував щосекунди.

Хвиля. Палубу накрило. Когось зірвало. Людина зникла за бортом одразу, без звуку. Ніхто не озирнувся. Біля штурвала стояв Тіч. Без страхувальної мотузки.

Стерно рвало з рук. Він тримав. Руки напружені до межі, дерев’яні спиці врізалися в долоні. Коли ніс судна дерся вгору, він навалювався всім тілом. Коли корабель провалювався вниз — відпускав рівно настільки, щоб не перекинуло.

— Тримай! — хрипко кинув він. Чи почув хтось — байдуже.

Поруч, тримаючись за фальшборт, стояв лейтенант Попгем. Він не допомагав. Одна рука на ефесі шпаги, друга — вчеплена в мокре дерево так, що пальці побіліли. Плащ прилип до плечей. Вода текла обличчям але він навіть не намагався її стерти. Він дивився вперед. Не на людей чи на їхню роботу — на шторм. Обличчя кам’яне, щелепи стиснуті. Наче він усе ще стояв на палубі під час абордажу. Наче варто лише дочекатися моменту — і ворог стане видимим, людським, таким, якого можна вбити.

Ще хвиля. Вода вдарила в ноги, збила когось поруч. Ще одна людина зірвалася за борт. Попгем здригнувся, але не рушив з місця. Тіч навіть не глянув у його бік. Ще удар. Корабель підкинуло, десь тріснуло, вантами пройшов різкий ривок. Тіч перехопив штурвал, уперся ногою, вирівняв. Очі не відривалися від темряви попереду. Він не дивився на хвилі — він чекав на них.

— Лівіше, чорт забирай! — кинув він стерновим.

Вони рухалися. Корабель слухався. Попгем стояв.

У трюмі знову хитнуло. Ліхтар різко пішов убік, тіні зірвалися зі стін. Хтось закричав: «Ми тонемо!». Паніка спалахнула миттєво. Мадам Обер не підвела голови:

— …ora pro nobis… ora pro nobis… — швидше, частіше.

Клер заплющила очі на мить: «Ні. Ще ні». Вона сильніше стиснула руку Маргарити. Тільки не відпустити.

— Тихо, — сказала вона, сама не знаючи кому. Її голос загубився. Маргарита здригнулася в неї на колінах — гаряче тіло, мокре від поту. Клер притиснула хустку до її чола.

Блискавка. Палуба стала білою. На мить — тиша в голові. І в цю мить Тіч усміхнувся. Коротко. Шторм не лякав його. Це була робота, виклик, бій. Він нахилився вперед, майже ліг на штурвал.

— Давай… — прошепотів він.

Ще хвиля. Ще удар. Корабель здригнувся всім корпусом — але витримав. У трюмі Клер відчула це не очима і не вухами, а тілом: корабель ще тримався. Вона повільно вдихнула. Повітря було важке, гидке — але це було повітря. Вона опустила голову до Маргарити.

— Чуєш? — прошепотіла. — Ми ще тут.

Пальці Маргарити ледь помітно стиснули її руку.

Десь далеко, крізь дощ і темряву, спалахнув вогонь. «Дика троянда». Жива. Тіч глянув лише раз і знову повернувся до штурвала. Попгем теж глянув і вперше за ніч відійшов від поруччя на пів кроку. Попереду була ще ціла ніч.

Нарешті ранок повільно поглинув темряву. Спершу вщух дощ. Потім вітер стих настільки, що його більше не було чути — лише відчувався легкий подих. Хвилі ще ходили, важкі й повільні, але вже без люті. «Фламінго» тримався. Палуба була залита водою, вкрита уламками дерева, обірваними канатами, шматтям вітрил. Де-не-де темніли плями — свіжі чи вже змиті, але ще помітні. Корабель дихав. Повільно, через силу, але дихав.

Люк у трюм відчинили не одразу. Спочатку — кроки нагорі, глухі голоси, потім дзенькіт заліза. І тільки після цього вниз разом із повітрям пішов холодний солоний ранок. Клер підняла голову першою. Світло різало очі; вона не одразу зрозуміла, що це просто день.

Маргарита лежала так само: гаряча, але дихання стало рівнішим. Губи більше не шепотіли. Клер обережно провела рукою по її волоссю.

— Ми ще тут, — тихо сказала вона, ніби перевіряючи це на слух.

Поруч хтось заворушився. Хтось тихо заплакав — уже не від страху, а певно від того, що залишився живий. Мадам Обер сиділа там само, але вже не молилася. Вервиця лежала в неї на колінах, пальці нерухомі. Спина вже не така рівна. Вона довго дивилася на світло з люка, наче не розуміла, що це означає. Потім повільно піднялася.

— Піднімайтеся, — сказала вона неголосно, але так, що її почули. Без надриву, як наказ.

Підйом на палубу був повільним. Ноги не слухалися. Корабель ще гойдався, і тіло не встигло звикнути до тиші. Коли Клер вибралася нагору, світло вдарило сильніше. Небо було чисте — надто чисте після всього. Вона кліпнула кілька разів, поки очі не звикли, і побачила палубу.

Люди працювали мовчки. Без галасу. Хтось тягнув канат, хтось збирав уламки, хтось просто сидів, спершись спиною на борт, і дивився в нікуди. Між ними лежали кілька тіл, накритих парусиною. Клер ковзнула поглядом і відвела його.

Біля штурвала стояв Тіч. Тепер прив’язаний: мотузка обвивала пояс і йшла до кнехта. Руки все ще на спицях. Він не рухався, наче боявся відпустити. Один зі стернових щось сказав йому. Тіч не відповів одразу — лише за кілька секунд повільно розтиснув пальці. Стерно залишилося стояти. Корабель тримав курс. Тіч зробив крок назад і тільки тоді похитнувся, ледь помітно. Він провів рукою по обличчю, стираючи сіль і втому. Погляд ковзнув палубою, зупинився на людях, на живих і на мить — на люку трюму, де стояла Клер. Вони не сказали нічого, але він її побачив. І вона це зрозуміла.

Трохи далі біля борту стояв лейтенант Попгем. Форма мокра, але вже виправлена, шпага — на місці. Він віддавав накази рівним чітким голосом. Матроси слухали, робили, але не дивилися на нього. Він це помітив — погляд затримався на їхніх спинах, потім на штурвалі, де щойно стояв Тіч. Попгем мовчки поправив рукав і продовжив говорити.

Клер опустилася на палубу поруч із Маргаритою, яку винесли слідом. Сонце вже гріло. Слабко, але цього вистачало. Вона взяла подругу за руку — цього разу не щоб утримати, а просто щоб бути поруч. Повз пройшла мадам Обер. Вона зупинилася на мить, подивилася на Маргариту, потім на Клер і ледь помітно кивнула — без зверхності. І пішла далі допомагати іншим дівчатам.

Ніч закінчилася. Кожен залишився тим, ким був насправді.

Клер повільно роззирнулася. Палуба вже не була полем бою — лише сліди: обірвані канати, мокре дерево, люди, що рухалися повільніше, ніж учора. Вона перевела погляд за корму. Нічого. Лише вода й горизонт, чистий до болю. Клер кліпнула, подивилася ще раз. Порожньо.

Поруч важко сперся на фальшборт Тіч. Дерево тихо скрипнуло під його вагою.

— Все правильно, — сказав він, навіть не дивлячись на неї. — Ми з «Дикою трояндою» розійшлися вночі. — Голос був хрипкий, але рівний. — Ніхто не бачив, щоб вона пішла на дно, — додав він після паузи.

— Значить, не пішла.

Він трохи повернув голову, ніби прислухаючись не до неї, а до моря.

— Панікувати рано. Тримаємо курс на Ямайку самі.

Тіч смикнув бородою в бік носа корабля. Просто рух. Без жесту. Клер глянула туди, потім на палубу, на людей. На свої руки — брудні, подряпані, але живі. Вперше за весь цей час вона не відчула страху. Лише втому — глибоку, важку. І щось інше. Тихе. Стійке. Вона повільно вдихнула і кивнула — не Тічу, не комусь конкретно, а собі.

_____

Бімс — поперечна балка, що підтримує палубу, платформу, дах надбудови.