Не питай... Прийми. Новий Світ.

Нічний Порт-Рояль нагадував пекельний котел, в якому повсякчас кипіли бруд, ром і відверта хтивість. Морський бриз анітрохи не прохолоджував вузькі, захаращені вулички — він лише змішував і розносив сморід тютюнового диму, паленого цукру, гнилої риби й дешевих жіночих парфумів. З розчинених дверей притонів — від убогої забігайлівки «Хвіст Русалки» до пафосної таверни «Три корони» — виривалися крики п'яних матросів і брязкання кухлів. Їх намагалися заглушити, і досить вдало, фальшиві мотиви скрипок, вібруюче дзижчання варгана та ритмічний стукіт тамтамів.

​Едвард Тіч разом зі своїми друзяками-моряками важко плівся від закладу до закладу, розштовхуючи плечима натовп із портових повій, каперів і контрабандистів усіх мастей. Своєрідний алкогольний тур тривав вже досить довго, тому ноги були важкими від рому, а голос підсів від нескінченних тостів.

​Раптом його шлях перетнула постать у яскравому, зношеному корсеті та пишній спідниці. Дівчина виринула з темряви провулка, зухвало вхопила моряка під руку й потягнула до себе.

​— Куди поспішаєш, любчику? — защебетала вона ламаною англійською з виразним французьким акцентом. — Ром ти і в морі знайдеш, а от солоденьку кішечку — ні...

​Тіч поморщився, коротко вилаявся в бороду й бува заніс важку долоню, щоб легенько посунути настирливу повію вбік. Але дівчина спритно подалася вперед, зазирнула йому просто під криси капелюха й, торкнувшись губами самого вуха, прошепотіла чистою французькою:

​— Зі мною тобі таки варто побалакати, Едварде.

​Тіч закляк. З обличчя, вкритого шаром білил та вульгарним макіяжем, на нього дивилися бідові очі Клер Дюпуї.

​Він покліпав, струснув головою, проганяючи хміль, після чого невимушено обернувся до товаришів:

​— Хлопці, валіть до «Свині й Свистка» без мене. Я... знайшов собі справу на залишок ночі.

​Матроси відповіли солоними жартами і схвальним п'яним реготом. «Коханці» зачекали, поки вони зникнуть за рогом. Потім Тіч галантно виставив лікоть й повів Клер у найближчий гамірний шинок.

​Поважний гість, хоч і із сумнівною, але «дамою», миттю впав в око хазяїну таверни — такі відвідувачі зазвичай не бувають скупими.

​Хазяїн, який за статурою майже не поступався Тічу, швидко звільнив для нього з Клер стіл у кутку, просто витягши за шкірку двох хмільних гуляк. Не встигли Клер з Едвардом розміститися, як перед ними постала олов'яна чаша з пуншем, а чорношкірий хлопчик притягнув на дерев'яній тарілі величенького печеного лобстера. Від хвилі пряного аромату в Клер забило дух. Дівчина голосно проковтнула слину.

​Тіч, як годиться кавалеру, підсунув до неї тарілку, а сам, розігнавши черпаком скибки лайму, узявся наповнювати кухлі.

​Клер не змусила себе вмовляти — хвацько вп'ялася пальцями у гаряче біло-червоне м'ясо.

​Едвард не заважав. З легкою посмішкою він спостерігав за дівчиною, потягуючи напій. Нарешті Клер трохи вгамувала апетит і сьорбнула пуншу. Ром обпік горло, Клер закашлялася.

​— Не поспішай, тут не прийнято турбувати гостей... Чорт забирай, руда! Я дійсно радий тебе бачити й сидіти за одним столом. Знову. Як облаштувалися? Дивлюсь, годують вас у Блакитних горах не дуже.

​— Мугум... Фуфеф... Фафу, — нерозбірливо прошамкала Клер з набитим ротом, махнувши на Едварда уламком червоного панцира. Той усміхнувся і знов перетворився в уособлення терпіння.

​Нарешті вона витерла руки й рот серветкою. Склала губи бантиком й з питанням поглянула на Тіча. Той, на диво, зрозумів одразу. Придивився секунду й відповів, кивнувши:

​— Стерлася.

​Клер зітхнула, махнула рукою й вхопила Едварда обома долонями за зап'ясток.

​— Ну й біс з нею, з тією помадою... Ти за себе скажи спочатку. Як виплутався? Бо цей Попхем міг таке роздути...

​— Та що мені зробиться? — Едвард розвалився на стільці з виглядом великого пана. — Дякувати тому самому Попхему, «Фламінго» усю ніч прочісував узбережжя в наших пошуках. Тому зранку, як розвиднилося, вони швидко засікли «Гвінейця». Мене з моряками звільнили. Знайшли й забрали покинуті шлюпки на березі. Звісно, за вами ніхто не пішов, людей і так не вистачало.

​— Та це я зрозуміла. По розслідуванню що? Без нього ж не минулося?

​— А як же? Допит на «Фламінго», потім допити в Порт-Роялі на «Дикій троянді»... і в губернатора...

​— Так! Ти не уявляєш, які ми з Марго були щасливі, що капітан Глемм вижив у штормі і заразом врятував французьких матросів. — Клер приклалася до кухля, але, певно, зробила це лише для виду, бо навіть не поморщилася.

​— Старий морський вовк не тільки вижив, а ще й примудрився повернутися в порт на тиждень раніше за нас. — Тіч щиро розсміявся. — А що до розслідування — Глемм і Попхем зараз судяться за «Гвінейця». Глемм каже, що команда була його, а Попхем стверджує, що захопив корабель... Хах! «Захопив»... Як самостійний капітан. Про мене за цими сварками усі забули, і дякувати Богові. Так що, поки судові тяжби й ремонт кораблів, грію дупу на карибському пісочку. Тепер давай ти розповідай. Напевно, твої пригоди будуть цікавіші за мої.

​Клер зітхнула, покрутила кухоль і відповіла, не відводячи очей від олов'яних візерунків:

​— Ну, що казати... Висадка пройшла, дякувати Святій Діві й Олавуле, нормально. Майже...

***

Ніч висадки була темною, як нижній трюм. Втікачки забрали з «Гвінейця» обидві шлюпки — важенний баркас та маленький ялик, що бовтався на канаті позаду. Олавуле, Нані й Аї, з більшістю жінок і припасами, заповнили пузате черево баркаса, а Клер із Маргаритою і ще сімома африканками втиснулися у хиткий ял, теж навантажений усім необхідним на новому місці.

​Веслувати довелося всім. Течія біля гирла річки випила з них усі сили. М'язи горіли вогнем, а долоні вже за першу годину вкрилися кривавими мозолями. Кожен поштовх весла віддавав у плечах тупим болем, але течія гнала їх назад у відкрите море, ніби острів не бажав їх приймати. Солоні бризки роз'їдали здерту шкіру на руках, але Клер лише міцніше зціплювала зуби. Як і Маргарита, що ділила з нею одну лаву.

​Фатальна помилка сталася біля самого берега, під час штурму смуги прибою. Важкий баркас, керований твердою рукою Олавуле, прорізав пінний бурун наче ніж масло.

​Стернова ж на їхньому ялику, яка не мала жодного досвіду, надто поклалася на буксирний кінець і прогавила мить, коли ял розвернуло боком. На прибійну хвилю вони вийшли вкрай невдало. Важкий водяний вал накинувся із темряви наче дикий звір — підхопив ялик, підкинув і з гуркотом перекинув догори дригом.

​Клер навіть не встигла усвідомити, що відбулося, як поринула у крижану, пінну темряву. Прибій крутив її тіло, як тріску. Перш ніж нарешті вдалося затримати дихання, вона встигла наковтатися пекучо-солоної води. Скоро легені вже погрожували вибухнути від нестачі повітря. В цій темряві, під акомпанемент скажено гупаючого серця, перед її очима, одна за одною, промайнули яскраві спогади:

​Вона, зовсім маленька, розмазує сльози по щоках, тягнеться до матері, але чужа рука тягне її в незнайомий дім. Мати мовчить, відвертається, прикривши обличчя кінцем хустини. Обличчя, якого Клер не може згадати...

​Клер юна. Названа сестра Беатріче близько, надто близько у пітьмі спільної спальні. Гаряче дихання, гарячі обіцянки...

​Сцена. Мандрівна трупа. Її прем'єрний вихід у ролі Коломбіни. Перші оплески, схвальні вигуки, щирий захват в очах глядачів...

​Підземелля, холодний камінь, їдучий дим жаровні, відполірований сотнями тіл гострий гребінь, на спині «іспанського віслюка»... Ні! Прогорнути, швидше!...

​Сонячне світло пробивається крізь діри в стрісі закинутої стайні. Обійми. Обличчя поринає у каскади чорного, хвилястого волосся. Запах тіла коханої огортає і відсікає усе зайве, тобто взагалі все. Крім тепла шкіри, солоного поту на губах і вологи на пальцях...

​Клер випірнула на поверхню за мить до того, як вирішила припинити боротьбу. Дівчина наосліп вчепилася в єдине, що виринуло поруч — дерев'яний ящик із сухарями. Ще за секунду з іншого боку в цей же ящик, здираючи нігті, впилася Маргарита. Очі її, здавалося, були розміром з блюдця, а рот судомно хапав повітря. Вони трималися за цей шматок дерева, доки нові хвилі штовхали їх до каміння. Дівчата намагалися сказати щось одна одній, але морська вода зводила ці спроби нанівець.

​Неподалік бовтався нещасний ялик, погрожуючи прибити їх бортом. Десь поряд було чути відчайдушні крики інших жінок.

​Клер зловила погляд Маргарити і більше не розривала цей контакт, як і її кохана. Здалося, що навіть плюскіт води навколо стишився. Тим неочікуванішим виявилося те, що сталося далі...

​Спочатку дикий біль, ніби хтось намагався живцем здерти з Клер скальп. Одночасно з ним — раптове відчуття польоту. Маргарита зникла з поля зору. Далі болюче падіння на жорсткі дошки. Поряд зойкнула Маргарита і за секунду повалилася просто на Клер. Та вчепилася в кохану, як щойно чіплялася за ящик. Обидві тремтіли, відпльовувалися морською водою. Обидві смертельно втомлені, налякані, але й безмежно щасливі.

​Над ними схилився Олавуле, теж мокрий, втомлений і з не менш щирою усмішкою. Він зітхнув з полегшенням і обтрусив з руки прилипле пасмо рудого волосся, за яке щойно її витяг.

***

Тіч якийсь час терпляче чекав продовження. Не дочекавшись, тихенько кашлянув у кулак. Клер сіпнулася, швидко обдивилася навколо й спрагло ковтнула з кухля. Едвард м'яко нагадав:

​— Так а що з марунами? Як зустріли? Швидко знайшли спільну мову?

​— Ми ж з Марго не слідопити, ще й джунглі вперше побачили, — Клер невимушено усміхнулася й розвела руками. — Та ще й після такого переляку... Стали собі в середину колони з мішками за плечима та й пішли, куди усі йдуть. Всі ставали — і ми ставали. Всі відпочивали біля струмка — і ми відпочивали. Під кінець, коли зустріч таки відбулася, ми настільки вимоталися, що того майже не бачили. Попадали на землю, де стояли, і тільки роздивлялися навколо дурними очима. Перемови вели Олавуле з Нані, я геть нічого не розуміла. Якісь жиляві чоловіки у білих сорочках і зі списами обступили... Щось тими списами в наш з Маргаритою бік тицяли. Мова в них дивна. Якийсь дуже швидкий і співочий набір англійських слів. Перекручених до непізнаваності, із характерним африканським акцентом.

​— Тобто вони вам погрожували?! — Тіч напружився й зсунув густі брови.

​— Напевно. Звісно, ми зі своїми білими мармизами їм здалися підозрілими. Але Нані щось їм так гаряче розповідала, хапаючись за шаблю... Одним словом — минулося. Ти ж розумієш, що я не скажу, де їхнє селище?

​— Останнім дурнем треба бути, щоб таке питати, — відповів Тіч абсолютно серйозно. — Або останньою сволотою.

​— От і добре. Так що, з підозрами, з кривими поглядами, але нас прийняли. Почали ми вчити мову, ловити рибу, полювати, як взагалі треба ходити джунглями... Нані своє місце одразу знайшла. От побачиш — вона ще тут королевою стане. І навіть без короля.

​— Не маю жодних сумнівів, — засміявся Едвард, підіймаючи руки у жесті капітуляції. — А мала, ота ваша? З нею?

​— Аї? Та куди там... За нами постійно, хвостиком. Ти ж був правий, там чоловіків разів у п'ять більше, ніж жінок. Братерство братерством, а самотній дівчині в ліс краще не потикатися... Навіть до вітру... Одна спідницю тримає, інша — пістоля.

​Едвард хмикнув бува на її слова, але, побачивши, що Клер аж занадто серйозна, швидко придушив сміх. Клер між тим продовжила:

​— Отож... А усамітнитися, особливо після корабельної тисняви, іноді ой як хочеться. Ну, ти мене розумієш?

​Тіч глянув на неї з деякою підозрою, але обрав за краще ствердно кивнути.

​Клер зітхнула, мимоволі прикриваючи зухвале декольте долонею. Її погляд гайнув кудись поза стелю таверни...