Не питай... Прийми. Новий Світ.

​— Я хочу радості, я сміху, сонця хочу!

Яка верба ласкава, вишня — молода.

Як лагідно десь в потоках плюскоче

Ясна вода.

​Тиха пісня французькою розтікалася палубами «Гвінейця», намагаючись пронести сонячне світло у найтемніші закутки, відомі лише корабельним щурам.

Але в цієї пісні чомусь був гіркуватий присмак.

​— В небесних заводях з ясними вантажами

Пливуть далекі білі кораблі:

То радісна весна — багатими дарами

І то заручини землі.

​Це був голос Клер. Разом із Маргаритою вона розмістилася на квартердеку. Обидві напівлежали просто на палубі. Маргарита спиралася спиною на фальшборт. Клер згорнулася клубочком, притулившись до її грудей. Руки коханої обіймали її обережно, але надійно, обіцяючи захист і спокій. На кораблі вже ніхто не звертав на це уваги. Обійми й підтримка були потрібні всім.

​— Невже ми боїмось вогню ясного сміху?

Чи соловейків спів з дороги нас зіб’є?

— Відкриймо ж серце для земної втіхи,

Нехай, змарніле, п’є.

(*вірш Олександра Лана)

Так, на двох дівчат у дальньому куточку уваги ніхто не звертав, всі слухали голос. І це було на краще. Бо рука Клер, саме в цей час, тихцем пробралася під спідницю і сорочку Маргарити. Цілеспрямовано ковзнула по литці, внутрішній поверхні стегна... вдоволено розслабилася відчувши тепле й вологе. Два тонких пальці пішли далі. До того самого, найчутливішого місця... Маргарита почервоніла, придушуючи переривчасте дихання. Міцніше стисла руки на плечах коханої. Потім довелося прикусити губу, аби стримати стогін. Якби ще мати можливіть відповісти... Але навіть це було щастям.

Клер закінчила співати й долоня ковзнула геть, залишаючі на стегні дві вологі смужки. Маргарита легко торкнулася губами її вуха. Кінчик язика, швидко торкнувся шкіри аби відчути рідний смак. Клер відповіла поцілунком руки. Точніше ледь помітного шраму на великому пальці, який залишив кремінь заправлений в курок пістоля розбійника, ще в Альпах. Пістоля, який був спрямований в її, Клер, груди...

​Здавалося б, чому сумувати? Проте відчуття чогось незворотного просто ширяло в повітрі і навіть вкрадена в усього світу тілесна близькість не могла його розвіяти.

Маргарита розуміла причину. Освічена шляхтянка трохи зналася на читанні мап. І кожен день уважно стежила, як стрілочка на навігаційній карті в капітанській каюті невблаганно наближається до химерної плями з написом «Ямайка». Тіч мовчав. Не говорила й Маргарита. Нікому, крім Клер. І це знання обтяжувало їх обох. Кожен на кораблі хотів знати відповідь на питання: «Що далі?». І так само кожен боявся почути цю відповідь. Едвард Тіч з кожним днем ставав дедалі більш похмурим. Серйозна розмова наближалася не менш невблаганно, ніж зайнятий англійцями острів. Проте обставини раптово прискорили її.

​Серед тихого дня «Фламінго», який увесь цей час вперто маячив на обрії, додав вітрил і почав наближатися. Вздовж щогл злетіли сигнальні прапорці. Ніхто з жінок на борту не вмів їх читати. Тіч, звісно, вмів. Його погляд став ще суворішим, але, нічого не пояснюючи, він наказав спускати шлюпку. З двома матросами він попрямував до «Фламінго», який уже був майже поряд. На палубі «Гвінейця» запанувала бентега. Насамперед натовп жінок оточив Олавуле. Він мужньо намагався грати в мовчанку, але проти погляду й рук його дівчини Абені чоловік не мав шансів.

​— Капітан Попхем викликав нашого капітана на нараду. Більше нічого. Навіть не питайте...

​Залишилося чекати.

​Клер і Маргарита трималися разом, раз у раз торкаючись одна одної в пошуках підтримки. А приводи непокоїтися були. Неможливо було не помітити, як африканки розшукують по усьому кораблю сокири й ножі, про які встигли забути за останні тижні. То тут, то там було чути шкрябання точильних брусків по металу.

​Тіч повернувся десь за годину. Все такий самий мовчазний. Але значно більш похмурий.

​На німе питання усіх присутніх він лише кинув:

​— Все добре, продовжуємо подорож. До роботи!

​Голос Чорної Бороди був впевненим й зовні спокійним. Можливо, і дійсно все добре? Проте жовна, що грали на його щоках, казали протилежне.

​Нані презирливо скривилася, але промовчала — ще був не час.

​Настав вечір, якого також чекали всі. Вечір остаточних рішень. По закутках корабля гуртувалися осередки «змови». Хоча, за великим рахунком, справжня змова була одна. Нані, Аї, Олавуле, Абені, а також Клер з Маргаритою сиділи кружечком у напівтемряві трюму, мало не торкаючись одне одного лобами. Єдині дві європейки на кораблі свій вибір зробили...

​Опівночі двері капітанської каюти тихо рипнули. Слідом почулися обережні кроки. Хтось намагався підійти до ліжка, старанно оминаючи освітлене олійним нічником коло.

​З протилежного кута почувся впізнаваний, різкий звук зведеного курка.

​— Вийди на світло! — прогарчав з темряви голос Тіча. І аби додати наказу додаткової ваги, клацнув другий курок.

​«Гість» повільно зробив кілька кроків до столу з ліхтарем. Руді хвилясті пасма, розсипані по плечах, неможливо було не впізнати.

​— А я все думав, хто саме прийде по мою душу... — Едвард у свою чергу зробив крок, дозволяючи побачити своє обличчя, але пістолетів не опустив. — Тебе, єретичко, я очікував побачити в останню чергу... Наваху на стіл!

​Клер невимушено полізла у бічний розріз спідниці та кинула на розстелену мапу свій знаменитий ніж.

​— Мені не потрібна твоя душа, Едварде. Як і тіло — не сприйми за образу... А кралася я тому, що нашій розмові не потрібні свідки. Ні твої англійці, ні африканки.

​— Ти хотіла додати «мої африканки». Ти... Ви з Марго від початку були на їхньому боці. Чому?

​— Ти дійсно хочеш це почути? — у голосі колишньої акторки забреніла втома. — Причин надто багато, а часу в нас мало.

​Клер без запрошення опустилася на стілець, кладучи руки на стіл. Вона зітхнула й вказала підборіддям на пістолети.

​— Ти ж сам розумієш, до чого йде, і якщо хтось дійсно захоче забрати твоу душу — зброя не допоможе. При всій повазі... Кажи як є. Чого нам очікувати? І, можливо, ми спільно знайдемо вихід.

​Пауза тягнулася неприродно довго. Тіч роздивлявся дівчину не кліпаючи, поволі хитаючи головою з боку в бік. Клер, у свою чергу, демонструвала янгольську терплячість і незворушність. Нарешті Едвард поставив обидва курки на запобіжник й поклав пістолі на стіл. По обидва боки від навахи.

​— Чомусь погрожувати одне одному зброєю стає в нас традицією, — промовив велетень, сідаючи навпроти Клер.

​— Погана традиція, — кинула колишня акторка, не рухаючись. — Чи не краще зробити традиційною взаємну довіру? Як тоді, з тавром.

​— Не варто намагатися мною маніпулювати. — Тіч підняв руку й відгородився долонею. — Наші минулі страждання зараз не мають значення.

​— Абсолютно вірно. Ми всі хочемо просто побачити світанок. Для початку. Тому кажи, що маєш, не будемо гратися.

​Едвард відкинувся на спинку стільця й втомлено зітхнув.

​— Біс із тобою... Тож слухай. Попхем нічого не забув і не пробачив. Якщо вітер не переміниться, за два дні ми маємо побачити береги Ямайки. Він має намір здати «Фламінго» разом із вашими французькими подружками і «Гвінейця» з подружками африканськими як каперський приз. На вас усіх чекає суд, який і визначит вашу долю. — Тіч ляснув долонею по столу так, що підстрибнула зброя.

​Клер спокійно подалася вперед, сперлася ліктями, поклала підборіддя на переплетені пальці:

​— Тобто рабство... Очікувано...

​— Європейок точно не продадуть, — відрізав Тіч, — щодо дівчат Нані — не певен. Але волі вам чекати довго, це правда.

​— Ти ж розумієш, що Нані та інші звільнені рабині на це не підуть? — Клер засмучено похитала головою. — Цей корабель, який ми ледве відмили від крові, знову заповниться нею до вінця...

​— Думаєш, я цього не розумію?! — визвірився Тіч, стискаючи кулаки. — Я чудово пам'ятаю свою обіцянку. І особисту відповідальність перед Нані теж, що б ви з Марго собі не уявляли...

​— Наша уява тут ні до чого... Дякую за відвертість. Тож — карти на стіл! Олавуле, твій Том, казав, що у гірській місцевості острова є поселення біглих рабів. Їх ще звуть...

​— Маруни. Їх звуть маруни... — закінчив за неї Едвард. Вогонь у його погляді трохи згас, а м'язи розслабилися, проте він усе ще був гранично зосереджений. — Том... Он воно як... А ти усвідомлюєш, що це бунт і ти щойно надягла на його шию пенькову краватку?

​— Я назвала його ім'я з його ж дозволу. — Очі Клер небезпечно блиснули, тепер прийшла її черга визвіритися. — Це найвищий прояв довіри. Хай там як, Олавуле поважає тебе і не хоче, аби ти помер...

​— А ти?

​Клер затнулася і опустила погляд.

​— А ти, руда єретичко, хочеш? І... Нані хоче? — наполягав Едвард.

​— У неї спитаєш сам... Якщо зголосишся допомогти, — Клер резко смикнула головою, спіймала його погляд, — а якщо ні... починай відлік убитих бунтівників з мене, я все одно не зможу тебе зупинити.

​— Який пафос... — Тіч криво усміхнувся. — Але ти не відповіла... ТИ ХОЧЕШ?

​Кілька секунд тривала німа дуель поглядів. Першою відвела очі Клер.

​— Ні, чорт забирай... Я не хочу, аби ти помер. І будь-хто ще. Тому й прийшла сама.

​Цього разу Тіч не вагався:

​— Так, і будь-хто ще... Я надто ціную своє слово і честь... Розумію ваш план... Деталі, обговоримо. Так, я готовий підставити свою шию під зашморг. Хм... моя черга для пафосних промов. Сьогодні перед світанком, коли сон найміцніший, чекаю вас, бунтівників, тут. Ти права зайвих свідків бути не повинно, для їхньої ж користі.

​Клер мовчки кивнула. Повільно підвелася, трохи скривившись від болю — травми, отримані у катівні інквізиції, все ще іноді нагадували про себе. Забрала зі столу ніж, сховала під спідницею. Зробила крок до дверей. Зупинилася, повернулася до Едварда й простягнула йому руку.

​Тіч усміхнувся й обережно потис, не встаючи з місця, аби їхні очі були приблизно на одному рівні. Але долоню одразу не відпустив, трохи притягнув до себе.

​— А поцілунок? У розповідях зазвичай тут має бути поцілунок.

​— Ти надто романтичний як на морського вовка... — Клер не рвучко, але твердо забрала руку. — Нані тебе поцілує... За всіх. А від мене... Шана.

​— Прийнято, — промовив Тіч, відкидаючись на спинку стільця, що тужливо рипнув під його вагою.