Не питай... Прийми. Новий Світ.

​У присмерку каюти чорна фігура жінки, що височила над Тічем, здавалася часткою самої темряви. Підсвічена по контуру жовтуватим полум'ям нічника, вона виглядала порталом в інший світ, який загрожував затягнути в себе й згубити без сліду. Але саме ця небезпека Едварду й подобалася. Як подобалося торкатися гарячої, вологої шкіри, гладкої, мов шовк. І хоча пальці повсякчас натрапляли на валики старих і нових шрамів, він любив і це. Як і краплі поту, що падали з її грудей на його живіт при особливо глибоких й різких рухах. Він любив, коли Нані була зверху. Коли ритмічно рухалася, випроставшись й закинувши голову до неба, закритого стелею каюти. Він був впевнений, що свої переривчасті стогони вона спрямовує саме небу, а не фарбованим дошкам чи йому самому. Знав, навіть попри те, що вона неодноразово казала через свою маленьку перекладачку: в Африці боги живуть у землі.

​Цей вечір, вечір другого дня після ради змовників, мав бути особливим. І запам'ятатися надовго. Можливо, до кінця життя. Хтозна, наскільки довгого. Саме останнє і мало вирішитися цієї ночі.

​Але це буде потім. Зараз Тіч тримався як міг, під кінець навіть почав згадувати уроки арифметики свого старого вчителя, прости Господи. Витримав. Тіло Нані сіпнулося особливо сильно, вигнулося назад. З горла вирвався низький, глибокий хрип. Пальці, які весь цей час мандрували по його грудях, вп'ялися нігтями в шкіру. Тіч відчув, як стало дуже гаряче й волого. Він з полегшенням відпустив гальма. Його долоні ковзнули з її стегон, лягли на талію, перехопили ритм. Ще кілька рухів — і він рвучко підштовхнув Нані під сідниці, завчасно попереджаючи про «небезпеку». Жінка негайно зіскочила з нього, втомлено повалилася поряд. Притулилася до грудей, поклавши голову на плече. Солоні від поту кучері торкнулися його губ. Едвард не відвернувся. Навпаки — припав до маківки Нані, повністю зануривши обличчя в її волосся. Вона ж мовчки роздивлялася, як густа пульсуюча цівка зрошує його живіт і її бік. Рухатися не хотілося зовсім. Останні хвилини до першої склянки «Собачої вахти» вони провели просто в обіймах, всотуючи запах і відчуття одне одного. Так, після опівночі усе має вирішитися.

​Олавуле і Абені теж були разом. Їхня відгороджена парусиною від простору трюму комірка була недоторканим особистим простором. Пристрасть, яку вони дарували одне одному цього вечора, відрізнялася від звичної. Рухи швидкі, жадібні. Придушені стогони й дихання. Рвучка й хаотична зміна поз — ніби вони поспішали спробувати все можливе, поки є час. А можливо, просто намагалися придушити страх, у якому не наважувалися зізнатися одне одному...

​Страх...

​Можливо, у Клер з Маргаритою і були свої плани на вечір, але саме страх привів у їхній закуток Аї. Маленька африканка нерішуче наблизилася до дівчат, що дрімали, переплетені в обіймах, і зупинилася, опустивши голову. Першою її побачила Клер, але зреагувала Маргарита. Брюнетка скочила на ноги, обхопила Аї за плечі. Зашепотіла на вухо, притискаючи до себе. Дівчина лише кивала головою, опускаючи обличчя все нижче. Нарешті з її очей тихо й рясно потекли сльози. Клер доєдналася до них, і обійми стали потрійними.

​Залишок вечора, до визначеного часу, Аї провела у живій колисці з дівочих тіл, намагаючись поспати. Клер і Маргарита відчували, як повільно зникає тремтіння в тендітному, напруженому тілі.

______

​Тіч застібнув портупею, і одночасно з цим за його спиною зашурхотіла шабля, залишаючи піхви, а дуло пістолета вперлося йому між лопаток.

​Посміхнувшись, він підняв руки й зробив крок до дверей.

​На квартердеку «Гвінейця» відбувалося якесь божевілля. Це було спільним враженням десятків африканок і трьох англійських моряків з числа добровольців Тіча. Кілька чорношкірих жінок зі зброєю заскочили останніх зненацька під час зміни вахти. Серед них були й дагомейка Нані, й йоруба Абені. За дуже короткий час увесь корабель був на ногах.

​Вздовж огородження квартердеку вишикувалися: Нані, що тримала на прицілі Тіча; Абені, яка притискала ніж до горла Олавуле; та Аї, яка ледве тримала два пістолети, погрожуючи Клер і Маргариті. Інші англійці залишилися внизу, оточені африканками, які здебільшого розуміли не більше за них.

​Першою заговорила Нані. Навіть не говорила — проголошувала. На диво, голос Аї, яка перекладала слова лідерки повстання, не мав і тіні страху чи невпевненості:

​— Слухайте всі! Відучора ми бачимо на обрії береги Ямайки. Але ми ступимо на цей берег не як бранці! Ми здобули свою свободу силою і силою ж втримаємо її. Ми поклялися не зашкодити білим на нашому кораблі й дотримаємося слова, якщо нас не спровокують на інше. Ти, Чорна Бородо, зі своїми посіпаками тихо підведеш корабель до берега і даси можливість нам усім висадитися. В обмін на життя! А щоб ви не підняли тривоги або з іншими англійцями не надумали нас переслідувати, ми беремо в заручники цього чорного матроса і цих білих дівок. У разі чого їхні життя будуть на вашій совісті!

***

​Два дні тому — на таємній раді.

​Змовники сиділи за столом, а Маргарита міряла каюту кроками, рішуче жестикулюючи:

​— Так, Едварде, Попхем не схоче тобі вірити. Саме тому свідчення інших матросів мають бути переконливими. Найкраще бреше той, хто думає, що каже правду. Те саме стосується й незалучених жінок. Ми не знаємо, як підуть справи на острові і чи не потрапить хтось із них у руки англійців. Тому вони не мають знати зайвого.

​Тіч задумливо поскуб бороду:

​— Марго, без образ, але для Попхема життя двох французьких бранок і колишнього африканського раба важить не більше за пляшку рому. Надпиту...

​— Саме так. Але якщо нам вдасться вирватися, сил для переслідування у нього все одно не буде. Тут головне — дати відповідь на питання, чому ви з матросами залишилися в живих. Відповідь — жест доброї волі, і щоб Попхем дізнався про заручників... — Маргарита раптово зупинилася й поглянула Тічу просто в очі. — Едварде, ти впевнений, що не хочеш піти з нами? Спроба бунту — це не дрібниці.

​Тіч лише вишкірив зуби й розгорнув свої широчезні плечі:

​— Дурниці. Я приведу в порт головне — корабель. І якщо не буду висувати претензій на призові, цього Попхему і нашому капітану, якщо він вижив, буде цілком достатньо. До того ж... — Тіч обвів тепер уже серйозним поглядом усіх присутніх, — я давав присягу королеві. І я не пробачу будь-кому, хто поставить моє слово під сумнів.

***

​Коротку паузу на квартердеку перервав густий бас Тіча:

​— Ви чули! Під загрозою смерті ми маємо коритися. Погасити ходові вогні! Оснастити шлюпки усім необхідним! Готуватися до повороту!

​Над палубою зависла розгублена тиша. Попри зрозумілий наказ, ніхто ще не усвідомив того, що відбувається, й не наважувався зробити перший крок.

​— Не зрозуміли?! Дагомейки! Зв'язати бранців! Один зайвий рух — і їм смерть! — вигукнула Нані, і Аї відлунням переклала її слова.

​Нарешті натовп почав рухатися.

​Тим більш неочікувано було почути гіркі схлипування. Голови людей на палубі обернулися у пошуках джерела звуку.

​На диво, плакала Клер — зазвичай зухвала й незламна. Крім цілком справжніх слів, вона ще й почала голосити:

​— І це за все, що ми для вас зробили?! Ми ж були як сестри! Пресвята Діво, зглянься! Не дай цим дикункам пролити невинну кров! Ви, англійці! Гордість королівського флоту! Невже ви наразите нас на небезпеку?! Робіть, що вам кажуть, благаю! Я не хочу помирати!

​Навряд чи троє матросів добре розуміли французьку, але сенс читався і без слів.

​Маргарита трохи зблідла, кинула швидкий погляд на бідолашну Аї, яку знову починало трусити від таких звинувачень. Колишня черниця знала: коли її кохана імпровізує, опиратися марно, лишається тільки підтримати.

​— Не благай, сестро! Покажемо цим незнаючим Божого слова, як гідно приймають смерть справжні християнські мучениці!

​— А-а-а! — Клер заголосила ще дужче. — Аї, заради всього святого, обіцяй, що вб'єш мене перед тим, як ви почнете нас смажити!

​Тепер уже зблід і повернув голову сам Тіч.

​На щастя, акторка, вочевидь вдоволена рівнем драматизму, дуже натурально знепритомніла й гепнулася на палубу. Падала вона на Аї, але та, остаточно збита з пантелику, замість того щоб підхопити, просто відступила вбік. Маргарита кинулася була допомогти, але нарешті підбігли дагомейки й заходилися оплутувати мотузками їх трьох: Олавуле та обох європейок.

​Їх залишили сидіти біля штурвала, за який став сам Едвард Тіч. Звісно, під прицілом пістолета Нані. Як би там не було, команда виконувала накази як злагоджений механізм. За лічені хвилини «Гвінеєць» розчинився в темряві. Минуло ще хвилин десять, як удалині почулися спочатку постріли мушкетів, а потім і гармат. Попхем шукав втікачів, але марно.

​Ще за годину один із матросів закричав, вказуючи пальцем уперед. Здавалося, зовсім поряд у темряві проглянула тонка фосфоресцентна нитка прибою.

***

​Два дні тому, рада.

​Тіч схилився над картою. Розправив її широкими, мозолястими долонями. Свинцевий олівець у його пальцях упевнено окреслив східний край Ямайки.

​— Сюди ми близько підходити не будемо — це вірна смерть для корабля, — Едвард постукав нігтем по вигнутій лінії узбережжя. — На сході острова панує стихія. Там океан роками гризе суходіл, а хвилі розбиваються об рифи та чорні вапнякові кручі. Того, хто не знає узбережжя, просто розпорошить по скелях ще до того, як він встигне спустити шлюпки.

​Він провів лінію далі, зупиняючись біля невеликої закарлюки на карті.

​— Я висаджу вас ось тут, біля гирла річки. Це одна з небагатьох гарних і тихих бухт на всьому східному узбережжі. Прибій тут лагідніший, бо його затримує мілководдя, а з моря вона майже непомітна. Головне — це прісна вода й джунглі, які підходять просто до самісінького піску.

​Тіч підвів очі на Нані, Маргариту та Клер. Його погляд став жорстким і діловим:

​— Ми підійдемо на відстань гарматного пострілу й станемо на якір. Вам із жінками доведеться на шлюпках йти проти течії. Пісок там темний, вулканічний, геть зливається з нічним небом. Але прибій світиться вночі: коли побачите цю білу нитку — прямуйте на неї, не схибите. Берег там дикий, королівські патрулі туди без нагальної потреби не потикаються. За річковим гирлом починаються підніжжя Блакитних гір — царина Навітряних маронів. Так, є ще Підвітряні, але в ті тонкощі вже вникнете на місці. Головне — щоб вас прийняли. Втім, сподіваюся, проблем не буде: у маронів співвідношення чоловіків і жінок — чотири, а то й п'ять до однієї. Кожна жінка — справжній скарб.

***

​На «Гвінейці», який свого часу втратив майже усю команду, шлюпок було з надлишком. Жінки збиралися ґрунтовно: підганяли спорядження, розбирали зброю, порох, кулі. Вантажили на шлюпки сухарі у мішках з матроських гамаків, головки твердого, як камінь, сиру та ліки, які тільки могли знайти.

​Маргарита, яка вдавала нещасну заручницю, не мала змоги брати в цьому участь, але Нані пам'ятала настанови й про все подбала.

​Нарешті все було готово. Заверещали шлюпочні талі. Пузаті днища хлюпнули об воду.

​Трьох англійських матросів разом із Тічем сидячи прив'язали до штурвала. Останньою борт «Гвінейця» залишала Нані. Вона нахилилася до нього, перевіряючи міцність вузлів. Чорна Борода заревів їй в обличчя англійською:

​— Будьте ви прокляті! Кидаєте нас напризволяще?! Зв'язаними?! Чорна лісова кішка! Поганська відьма! Якби ж я знав!..

​Його крики заглушив дзвінкий ляпас. Голова Тіча хитнулася вбік, але коли він знову повернув обличчя прямо, кутик рота поряд із червоним відбитком долоні ледь помітно пішов догори. Нані крадькома озирнулася й швидко припала до цих губ своїми. Лише на мить.

​За хвилину на порожній палубі «Гвінейця» було чути лише скрип такелажу та тихий плюскіт весел, що швидко розчинявся в далечині.