Не питай... Прийми. Новий Світ.

​— Гори... Знову гори... — Клер на ходу струсила з лоба піт й поправила в'юк за плечима. — І знову твої, Марго, стегенця в мене перед носом. Б'ються одне об одне. Ліве-праве.. Ліве-праве...

​Маргарита, що якраз торувала шлях крізь джунглі ледь помітною звіриною стежкою, обернулася й глянула на кохану з підозрою:

— Сеньйора Дюпуї, скільки ви вчора випили?

— Ой, ніби я тверезою не можу тебе хотіти?.. — розсміялася Клер у відповідь.

​Маргарита зітхнула, з усмішкою безнадійно махнула рукою й розсунула широчезне листя дикого батату. Зелений океан джунглів поглинав. Повітря тут було густе й вологе, просякле прілою корою та невідомими запашними квітами. Гігантські стовбури, обплетені товстими, мов корабельні канати, ліанами, перекривали небо щільним шатром. Промені вранішнього сонця насилу пробивалися до землі, малюючи на ній різкі плямисті візерунки. Довкола все дихало, шелестіло й тьохкало: десь у кронах верещали різноголосі птахи, а в гущавині кущів сюрчали цикади.

​У цій зеленій лазні європейський одяг був не просто незручним — небезпечним. Важке лахміття жебрачки разом із залізним носом і зухвале вбрання повії з «трофейним» кошиком смаколиків тепер надійно спочивали на дні полотняних баулів.

​Натомість Клер і Маргарита тепер були вдягнені так, щоб ніщо не заважало рухатися крізь хащі: короткі сорочки з нефарбованої карибської бавовни, розстебнуті на грудях, аби дати тілу хоч трохи прохолоди,

та короткі спідниці-пань, зав’язані вузлом на стегнах — подарунки від Нані, з марунських припасів. Мокра тканина дійсно не залишала жодного простору для уяви.

​— Але, погодься, це не Альпи, — не вгамовувалася Клер. — Тепло навіть вночі. Куприк майже не ниє.

​Колишня черниця знову обернулася, тепер уже із занепокоєнням:

— Ох, вибач, Сонечко. Зараз знайдемо якийсь струмок і перепочинемо, та й вмитися треба.

— Ой, та не переймайся! А за струмком діло точно не стане. Ямайка — земля води й дерева, так, здається, перекладається назва?

— Скоріше б. Це борошно... — маргарита потягнулася до голови, — Я скоро почну чухатися, як шолудивий пес.

​Волосся Маргарити було дбайливо заплетене й прикрите строкатою хусткою, зав’язаною на потилиці. Клер же свої руді неслухняні кучері просто перехопила ремінцем, дозволяючи мокрим пасмам вільно падати на плечі.

​Маргарита рушила далі. Вправно розрубала невеликим мачете звислу над стежкою ліану. Ще одна місцева прикмета: тепер в обох дівчат на яскравих ремінцях із плетених волокон агави через плече висіли мачете в шкіряних піхвах — і зброя, і інструмент, без якого в хащах довго не протягнеш.

​Тим часом Клер продовжувала, але вже не таким грайливим тоном:

— От дивлюсь я зараз на тебе, Марго... На напівголу амазонку з ножакою... І не бачу нічого, що б залишилося від сестри Констанс. От взагалі нічого... Де подівся погляд у підлогу? Де неспішна хода? Смиренність? Де згадки Пресвятої Діви у кожному реченні?

​Маргарита зосереджено працювала, ніби й не звертала уваги на це щебетання.

​— Всі якось змінилися за цей час. Нані, Аї, навіть цей бовдур Едвард. Одна я, як була шалапуткою, так і залишилася... Прикро!

​Маргарита зрубала чергову ліану й важко видихнула. Нахилилася, спершись руками на коліна.

Клер м'яко ковзнула повз неї, на ходу виймаючи з піхов власне мачете. Маргарита хотіла була протестувати:

— Та я не втомилася! В тебе ж...

​Але Клер поклала палець на її губи й кинула безтурботно:

— У мене гузка хвора, а не руки. Я таки була не права: щось від сестри Констанс, яка турбується про всіх і всіх рятує, у тобі все ж залишилося.

​Маргарита щиро усміхнулася й встигла поцілувати пучку пальця коханої. Зітхнула й з полегшенням сховала свій ніж.

​Тепер вона мала змогу роздивитися спокусливу фігуру Клер в усіх подробицях. Проте думки її були далеко. Не в селищі марунів і навіть не в, ніколи не баченій, Луїзіані. Вона згадувала той вирішальний день, коли вони з Клер повернулися з водоспаду.

​"Чи правильне рішення ми прийняли? Ні, пізно вагатися. Ніщо так не розслабляє, як остаточно прийняте рішення. Тільки коли вже змучишся вкрай, це розумієш."

​Але пам'ять настирливо наполягала на своєму.

***

Повертаючись у селище, Маргариті хотілося співати, а до ніг ніби хтось приладнав пружинки. У тілі розливалася приємна млосна втома. Навіть ще вологий, але чистий одяг пестив таку ж чисту шкіру. Клер, вочевидь, відчувала те саме: з її ходи зникли будь-які натяки на кульгавість. А щодо пісень — акторка, звісно, себе не стримувала:

​— Au jardin de mon père

Les lilas sont fleuris.

Tous les oiseaux du monde

Y viennent faire leurs nids...

(фр. У саду мого батька / Бузок уже розцвів. / Усі птахи світу / Злітаються туди вити свої гнізда...)

Auprès de ma blonde,

Qu'il fait bon, fait bon, fait bon,

Auprès de ma blonde,

Qu'il fait bon dormir!

(фр. Поруч із моєю блондинкою, / Як же добре, добре, добре, / Поруч із моєю блондинкою, / Як же добре засинати!)

​Ця популярна серед військових і простого люду пісня завжди дивувала Маргариту своєю парадоксальною невідповідністю бравурного ритму зі словами солдата в голландському полоні. Але з вуст Клер вона звучала надзвичайно доречно. Хоч і змушувала Маргариту червоніти.

​У самому таборі марунів за їхньої відсутності нічого не змінилося, а от біля їхньої хижі панувало незрозуміле напруження. Тут теж, на перший погляд, усе було як завжди: Онібічі нерухомо сидів біля порога, Аї мовчки ламала хмиз і підкидала в імпровізовану коптильню. Проте саме це мовчання стривожило одразу.

​Маргарита зітхнула й опустилася на повалену колоду поряд з Аї. Взяла її за руку:

— Ну що сталося, мала? Невже так сильно образилася? Не будь такою вередливою!

​Дівчина не висмикнула руки, але обличчя відвернула. Клер, що стояла поруч, лише розвела руками.

​І тут заговорив Онібічі:

— Присядьте, дівчата. Це буде довга розмова.

​Клер і Маргарита, дещо здивовані, примостилися на колоді поряд, торкаючись стегнами, і навіть не звернули на це уваги. На відміну від старого індіанця.

​З м'якою усмішкою він промовив:

— Саме це я і маю на увазі. Що б незвичне не відбувалося, ви шукаєте одна одну. Ваші тіла прагнуть єднання так само, як і ваші душі.

​Маргарита відчула, як потеплішали її щоки, а Клер поряд помітно напружилася. Вона ж і швидко відповіла:

— Ми з кузиною стільки пережили разом... До того ж ми тут єдині білі. До кого нам ще тягнутися?

​Онібічі кивнув, але перервав її, піднявши долоню:

— Якщо пташка вдає з себе суху гілку, вона не бреше. Лише намагається вижити серед ворогів. Тут ваших ворогів немає.

​Маргарита і Клер перезирнулися й обидві глянули на Аї. Не знаючи, що сказати, вони, так само як і Аї, опустили очі.

​Перервати мовчанку наважилася Маргарита:

— Там, звідки ми прибули, те, про що ви натякаєте, називають гріхом. Смертним гріхом. І за нього карають.

​Тепер помовчав Онібічі. Нарешті він торкнувся руки Аї і заговорив:

— Ми маємо бути відверті. І перед цією дівчинкою також... Ви боїтеся, що хтось засудить вашу ніжність. Бо у світі білих жінка належить чоловікові. Власні бажання — зухвалість. Крок до цих бажань — бунт.

​Він зробив паузу, повернувши обличчя на захід, немов намагався пронизати поглядом гори навколо.

​— Ваш світ бідний і дурний, — спокійно продовжив він. — У моєму народі, серед чокто, світ тримається саме на жінці. У нас рід передається від матері до доньки. Земля, кукурудза, дім — усе належить жінкам. Коли чоловік бере шлюб, він приходить у дім дружини і є там лише гостем. Навіть вожді не можуть піти на війну, якщо Матері Кланів не дадуть на це свого благословення.

​Маргарита зі щирим здивуванням підняла брови:

— Жінки вирішують долю війни?

— Вони дають життя, отже, їм вирішувати, чи можна його забирати. Мовою чокто слово «холо» означає «жіночність», і від нього походить слово «іхоло» — «любити», та «холітопа» — «священний». Для нас жінка і любов — це одне й те саме. І коли дві жінки знаходять одна в одній опору, коли їхні духи сплітаються, ми називаємо це благословенням Великого Духу.

​Дівчата знову перезирнулися. Потім Маргарита глянула на свою руку, яка стискала долоню коханої. Друга долоня Клер лежала поверх. Вона й не помітила, коли саме це сталося.

​— У вас є особливе бачення, — продовжував Онібічі. — Ви бачите світ глибше, ніж інші. Не дозволяйте страху отруїти те священне, що є між вами.

— Звучить як казка, — промовила Маргарита з сумом. — Але казка, в яку хочеться вірити. У Європі ми були чужі, бо кохали не так і не тих... Тут, за великим рахунком, ми теж залишимося підозрілими, хоч і іноді корисними, білими. Вдячність — це добре. Проте такий борг не означає прийняття. Я не хочу кривих поглядів і перешіптувань за спиною.

​Аї швидко округлила очі на Маргариту й ще швидше глянула на Онібічі. В її погляді читалося благання.

Стрий поплескав дівчину по руці й мовив далі:

— Добре, що ви це розумієте. Наша Аї теж якраз має щось сказати.

​Проте дівчина відчайдушно замотала головою, не розтуляючи губ. Онібічі несхвально нахмурився, але все ж таки кивнув:

— Добре. Скажу я. — Він встановив із Клер і Маргаритою зоровий контакт і більше його не розривав. — Коли ви вдвох пішли, я помітив, що Аї довгенько немає. Читати по слідах я вмію. Знайшов її на краю обриву, біля Великого Зуба.

— Аї?! — стрепенулася Маргарита, проте стримала Клер, яка була кинулася до дівчини.

​Онібічі ніби цього й не помітив:

— Я забрав її. Ми поговорили. Може, таки сама скажеш?

Аї, не піднімаючи очей, похитала головою.

— Та що трапилося? Кажіть уже! — не витримала Клер.

​Маргарита ж придивилася до юної африканки уважніше...

— Ох, яка ж я дурепа... Де були мої очі?!

— Господи, що відбувається?! Мені хтось скаже?! — Клер почала втрачати терпіння, але раптом застигла з привідкритим ротом і круглими очима.

​Маргарита розуміла, що кохана побачила те, що й вона. Інший погляд. Склери здавалися сліпучо-білими й контрастними, а сам погляд — затуманеним, «вологим». Риси обличчя набули характерної м'якості. Звісно, їй, європейці, «читати» обличчя африканки було незвично. Ранкову нудоту, як і відсутність місячних, на судні теж не диво прогледіти. Як і зміни фігури під широкою бавовняною сорочкою. Але ж груди, що почали наливатися...

​— Вибач... Вибач мене, Аї! Така неуважність...

— Нас! Вибач нас, мала, — втрутилася Клер, усе ж таки підскакуючи до дівчини ближче. — Ну ми бозна про що думали! Але чому ти не сказала?

​І емоційну греблю, яку Аї так старанно будувала останні пару місяців, прорвало. Захлинаючись сльозами, вона заговорила швидко-швидко:

— А що я мала казати?! Що в мені росте дитина батька, якого я власноруч вбила?! Що я ношу плід ґвалтівника?! Ні! Він не брав мене силою! Я сама робила все, що накажуть! І всі наші жінки те знають! Мовчать і дивляться... Навіть Нані! А коли забудуть, що живі завдяки мені... Вже забувають... Мовчати перестануть. Думаєте, не знаю, про що вони шепочуться?! «Я б не скорилася! Я б на її місці за борт стрибнула!». А я от не змогла! Я жити хотіла!.. Хотіла... Думала... Виправити... Дядечко Онібічі... Не дав...

​Маргарита разом із Клер обійняли дівчину. Заглушили ридання у сплетінні рук, тіл і болю. Біль у кожної був свій, проте мав щось невловимо спільне.

​Онібічі відвів від них погляд і промовив, дивлячись у далечінь:

— Я намагався її переконати, що, за віруваннями марунів, вбивши кривдника, вона очистила себе і відірвала дитину від його духу. Маруни розуміють, що рабиня не має вибору, і дитя належатиме лише їй...

​Замість відповіді Аї заревіла ще голосніше. Тоді старий чокто змінив тему:

— Білий господар сліпий. Він дивиться на людину і бачить лише монети, які заплатив і зможе виручити... Мій народ здавна був союзником французів. І тому чокто перебувають у постійній війні з племенами, які торгували з англійцями... Я потрапив у засідку чикасавів, коли полював біля річки Томбігбі. Мене поранили, зв'язали й тягли через ліс до британської факторії. Там мене передали англійському перекупнику. Не знаю, скільки рушниць, пороху та залізних сокир я коштував. Певно, більше, ніж вартую зараз. Я був молодшим і сильнішим. Згодом у кайданах доставили до Чарльстона, а звідти кораблем відправили на Ямайку, на цукрові плантації. Подалі від рідних рівнин. «Червоний раб», казали вони. Вони думали, що залізо на моїх ногах зробить мене їхньою річчю. Кілька років знадобилося, щоб впоратися з тими клепками на кайданах... Я біг крізь болота і чув гавкіт собак-шукачів... Я виявився швидшим. І хитрішим. Дорога привела мене до марунів... Тут я вільний. Але... чи щасливий?

​Старий індіанець замовк, не звертаючи уваги на те, що схлипування теж давно вщухли.

​Маргарита облишила Клер обійматися з Аї і сіла на землю навпроти старого. Її обличчя було таким самим серйозним і непроникним:

— Я розумію вас, Онібічі... І вірю... Людина щаслива там, де не має озиратися. Де її приймають такою, яка вона є... Де може сказати: «Я вдома!».

​— Моє ім'я, Онібічі, означає «Той, хто вийшов з джерела». І настав час до цього джерела повернутися. Час, якого залишилося мало. Як і в нашої Аї. Скоро вона не зможе подорожувати. Я ж бачу, ви не залишите її саму за жодних обставин.

​Аї, що тулилася до грудей Клер, повернулася до нього і з німим питанням підняла погляд на обличчя рудої акторки. Та щиро усміхнулася й торкнулася її носа пучкою пальця:

— Звісно, не кинемо. Дурненька... Я ще нікого не зрадила. Хоч дехто й був дуже наполегливим... Ох, вибач, Марго... Ми не зрадили. — Акторка обережно поклала долоню на живіт дівчини, та не заперечувала.

​Клер і Аї поглянули на Маргариту одночасно. Замість відповіді вона повернулася до них і теж крізь грубу тканину торкнулася вже помітно кругленького животика:

— Що ж, вирішено! Луїзіана, чекай, ми йдемо!

Аї, теж торкаючись власного живота засміялася. Крізь сльози, але засміялася.

​Онібічі залишився сидіти зі своїм незворушним виглядом. Але вологий блиск напівприкритих очей і тінь усмішки на губах вказували: цієї миті він дійсно щасливий.