Не питай... Прийми. Новий Світ.

— Спокій! Дайте мені спокій! — волали змучені тіло й розум Маргарити.

Та куди там?.. Невблаганні руки підхопили її з підлоги погреба, що слугував за в'язницю. Винесли з темряви на сонце.

Сонце Мексиканської затоки... воно вдарило в обличчя. Розпечене, люте. Промені вп’ялися в очі, ніби хотіли випалити їх назавжди. Маргарита мружилася, але світло пройшло крізь повіки — жовте, густе, як гній.

Кудись поклали... Ні, просто кинули. На щось тверде, що відповіло глухим дерев'яним стуком. Гупнуло поряд ще раз. І Маргарита почула стогін...

"НІ! Сонечко моє, що вони з тобою зробили?!" — зір повільно звикав до світла, Маргарита нарешті змогла роздивитися в марних спробах зібрати свідомість, що весь час розтікалася, наче ртуть.

Голоси. Глухі, як крізь воду. Цокотіння копит. Смикання. Рух.

Світ навколо розпадався на гострі скляні друзки. Маргарита не розуміла, де закінчується її власне тіло і де починається дощате дно возу. Кожен подих віддавався в скронях гарячим пульсом. Кожен оберт колеса, кожна вибоїна на дорозі відгукувалися в її розтрощених гомілках. Але це було нічим порівняно з порожнечею в грудях, коли вона повертала голову і бачила Клер.

Кохана лежала поруч — немов зламана порцелянова лялька, яку недбало кинули на брудну солому. Її сорочка, колись біла, тепер нагадувала карту невідомих земель, з темними ріками й озерами засохлої крові. І Маргариті раптом здалося, що кров тече й досі — повільно, в’язко, в ритмі її власного серця.

Обпікало усвідомлення: це вона, Маргарита, мала бути щитом, але стала лише свідком. Сонячне марево шепотіло їй у вуха, що кожна рана на тілі Клер — це її власна несказана правда, її слабкість, що матеріалізувалася в залізо і вогонь.

— Вибач... — Маргарита спробувала дотягнутися рукою, але пальці не слухалися, вони здавалися чужими, витесаними з важкого холодного каменю.

Клер розплющила очі. У цьому погляді не було докору, лише безмежна, прозора втома. І це вбивало Маргариту сильніше за будь-які тортури. Вона бачила, як Клер здригається від кожного вигуку натовпу, що вже збирався вздовж вулиць, і відчувала цей страх власною шкірою.

Натовп гудів, як розтривожений вулик. Маргарита бачила їхні обличчя такими, що розпливаються в жовтуватій імлі, наче воскові маски, що починають танути на спеці. Маргарита не могла згадати: хто їх викрив, як схопили, скільки тривали допити? Єдине, що вона пам'ятала — їх обох чекає "тортура вагою". Формально — щоб здобути зізнання. Насправді — вбити тих, кого не можна стратити за законом...

Коли віз зупинився на головній площі, Маргарита раптом чітко відчула: вони з Клер тепер одне ціле. Дві понівечені гілки одного дерева. Вона дивилася на небо форту Мобіл, яке ставало все важчим, наче воно саме готувалося лягти їм на груди.

"Тільки не заплющуй очі, Клер," — благала вона подумки, хоча власна свідомість вже падала у бездонний колодязь. — "Дивись на мене. Поки ми бачимо одна одну, ми ще живі".

Ті самі грубі руки скинули її на землю, піднявши куряву. Удар вибив залишки повітря, але справжній крик застряг у горлі, коли спина зустрілася з "каменем милосердя". Це був не просто кругляк, він відчувався як розпечений хребет чудовиська з самого пекла, що випирав із сухого ґрунту Луїзіани. Він впивався точно між лопатками, змушуючи тіло вигнутися неприродною, болісною дугою.

Поряд вона почула глухий стук молота об дерево. Це вбивали кілки.

— Клер... — прохрипіла вона, повертаючи голову.

Клер розіп’яли просто на голій землі. У її зап’ястя та кісточки вгризлися волокнисті мотузки, розтягуючи між чотирьох зазубрених пальців-кілків. Вона виглядала як білий хрест на тлі рудого бруду. Маргарита бачила, як напружилися жили на шиї подруги, коли кати напнули пута. З нею зробили те саме. Лише додаткових кілків вистачило двох — два інших були в них з Клер спільними. Тепер два тіла стали частинами ландшафту, прикутими до цієї площі до кінця життя.

А потім світло на мить зникло. Над ними нависла стулка дверей амбара, закон практичний — використовує те, що під рукою. Важка, посічена шашелем та часом, вона повільно опустилася, накриваючи їх обох, як кришка спільної труни. Шорстка деревина, що пахла пліснявою, притисла груди, змушуючи камінь під спиною вгризтися в хребет.

Голови залишили вільними. Не для того, щоб вони щось бачили — бачити їх. Проте Маргарита обдивилась навколо. Люди... Осторонь група у дорогому вбранні — губернатор і єзуїтські священники, офіцери форту, ще далі — застиглі і мовчазні постаті індіанців, що прийшли побачити "правосуддя" білих. А навколо натовп. Сіра, аморфна маса. І її присутність, звуки, що вона видавала, тисла сильніше за дошки. У загальному гудінні можна було легко розчути, як глядачі азартно роблять ставки на те, хто з них "зламається" першою — чий хребет не витримає ваги, або хто довше протримається у свідомості.

До них підійшов суддя. Принаймні Маргарита вважала розмиту, темну постать, що знов затулила сонце, суддею. Вкритий пилюкою чобіт нетерпляче тупцював біля її щоки. Питань і погроз Маргарита не розуміла та й не хотіла розуміти. Нарешті постать щось сердито прошипіла і пішла, порснувши пилом їй в обличчя. На зубах заскрипіло.

Пролунав наказ.

Перший камінь не кинули — його обережно поклали саме там, де під деревом було серце Клер.

Маргарита почула цей звук. Сухий, короткий стогін, який Клер не змогла стримати. Дошка здригнулася і передала цей поштовх Маргариті. Тепер вони були з’єднані цією деревиною: кожен рух Клер, кожен її напад болю відлунював у ребрах Маргарити.

— Ще один! — пролунав голос десь над ними, наче з іншого світу.

Другий камінь ліг навпроти грудей Маргарити.

Це не був гострий біль — це була вага. Нещадна, абсолютна вага, що почала вичавлювати з неї життя, як сік із винограду.

Третій камінь.

Четвертий...

Голоси натовпу перетворилися на дратівливий, ритмічний шум. Люди скандували й тупали ногами кожного разу, коли кати підносили наступний камінь. Для Маргарити цей тупіт перетворювався на удари велетенського молота по її власних скронях.

Маргарита бачила, як високо над ними, у вицвілому від спеки небі, повільно кружляють чорні силуети грифів. Вони здавалися їй маленькими дірками в полотні реальності, крізь які витікає останній залишок прохолоди. Величезна муха сіла на її скроню, лоскочучи шкіру. Маргарита морщила лоба, але комасі було байдуже до її жалюгідних спроб, і саме ця безпорадність, а не біль, змусила сльози потекти з очей.

Натовп навколо остаточно розчинився, перетворюючись на тисячі дрібних каменів, і кожен із них прагнув впасти зверху.

Під дошкою, у тісному просторі між землею та деревом, Маргарита намацала пальцями руку Клер; через дотик пальців Маргарита відчула, як вона здригається.

Вона бачила Клер і водночас була нею. Вона бачила, як обличчя подруги наливається темним свинцем, як здуті вени на шиї нагадують змії, що намагаються втекти від тиску. І цей самий тиск розпирав череп Маргарити зсередини. Камінь під спиною тепер не просто тиснув — він ріс, намагаючись зустрітися з тими каменями, що падали згори. Тепер він здавався єдиною точкою опори у всесвіті, що руйнувався.

— Я тут... — хотіла сказати вона, але замість слів з її грудей вирвався лише свистячий видих. Дошка опустилася ще на міліметр нижче.

Тріск деревини змішався із хрускотом чогось всередині Клер. Маргарита відчула, як пальці подруги судомно стиснули її долоню. Межа між "я" і "вона" стерлася. Залишився лише камінь знизу, камінь зверху і неможливість зробити хоча б один повноцінний вдих.

Це був початок кінця — довга, повільна подорож углиб землі під вагою чужих гріхів та сірого каміння.

Маргарита відчула, як і її власні ребра видали тонкий, майже музичний звук — сухий тріск зламаної гілки. І цей звук відлунив у голові гострим, паралізуючим спалахом. Язик прилип до піднебіння, відчуваючи нудотний смак заліза.

Свідомість почала двоїтися: вона бачила, як натовп сміється, вказуючи пальцями на їхні налиті кров'ю очі, і водночас відчувала, як небо стає твердим і сірим, перетворюючись на один величезний валун, що повільно опускається на світ.

І він опустився.

Два особливо чітких і гучних, наче постріли, звуки розтрощених хребтів злилися в один. Натовп на мить замовк. І ця раптова тиша була страшніша за крики, бо в ній Маргарита чула лише власний агонізуючий свист замість дихання. І не чула Клер. Лише відчувала рукою її пальці, що вже не стискали, не тремтіли... не жили.