Бунтівник. Частина 3: Рай з Бунтівницею

— Дідусю Ві, тато хоче з тобою поговорити, — чую я, і моє серце стискається теплом від простого, знайомого голосу, якого я так сильно скучив за ці останні дні.

— Так? Дай поговорити, — погоджується він, і за мить його обличчя з’являється на екрані. Воно трохи втомлене, але в ньому є сила — та, що передається з покоління в покоління.

— Привіт, пропажа, — радісно каже він, коли бачить мене, і в його очах я читаю таке полегшення, ніби він нарешті може видихнути після довгого затриманого подиху.

— Привіт, Ві. Як у вас там справи? — питаю я, і в голосі мимоволі з’являється тривога. Хоч ми й були на зв’язку, екран ніколи не замінить відчуття справжньої присутності людини.

— Було жахливо, і тепер усі раді, що ця жахлива історія закінчилася, — зізнається він, і в його словах є втома, але й тихе радісне полегшення — ніби буря минула і тепер залишилося лише чекання сонця. Його голос тремтить, як у того, хто пережив занадто багато, але все ж знайшов сили посміхнутися.

— Усе буде добре, Катрін скоро одужає, і з часом усе забудеться і повернеться до нормального, — кажу я більше для себе, ніж для нього, намагаючись переконати і його, і власне тривожне серце. Мені потрібен якір, щоб не зірватися в паніку.

— Як вона? — питає він, і в його голосі звучить та сама тривога, що жила в мені всі ці години. Це не просто питання — це прохання про хороші новини.

— Я й сам не знаю; мені сказали, що повідомлять пізніше, після аналізів і обстеження, — відповідаю я чесно, відчуваючи ту саму напругу від невідомості.

— Коли приблизно будете вдома?

— Думаю, нас не триматимуть довго, якщо нічого серйозного, — кажу я, намагаючись додати впевненості в голос, хоча всередині все стискається від напруги.

У цей момент я помічаю рух у коридорі — ніби світ затамував подих на секунду, зосередившись на тому, що має статися. Я бачу, як виходить лікар і жестом кличе мене підійти. Його обличчя зосереджене, але не стурбоване — і це дає мені слабку іскру надії. Моя грудна клітка трохи розслабляється, дозволяючи зробити глибший вдих. Я намагаюся вловити навіть найменший натяк на хороші новини в його виразі, чіпляючись за цей спокій, як потопаючий за соломинку.

— Лікар кличе, я передзвоню тобі пізніше. До речі, телефон заблокований, тож розблокуй його перед тим, як покласти слухавку, — швидко пояснюю я, вже підводячись із крісла.

Завершивши дзвінок, я прямую до кабінету головного лікаря. Моє серце шалено б’ється в грудях, а в голові пульсує тривога, як гул наближення бурі. Кожен крок дається важко, ніби ноги налилися свинцем від страху за Катрін — це відчуття стискає груди, змушуючи важко дихати, перетворюючи розум на порожнечу.

— Що відбувається, лікарю? — питаю я, щойно переступаю поріг. Мій голос звучить приглушено, майже чужим, застрягаючи комком у горлі, а долоні мимоволі стискаються в кулаки, нігті впиваються в шкіру, щоб я не тремтів.

Всередині грудей змішуються надія і страх — я нарешті дізнаюся, як почувається Катрін. І все залежить від цих слів. Кожне наступне слово лікаря може принести або полегшення, або нову бурю — і моє серце вже б’ється швидше, готове або впасти, або злетіти.

— Результати аналізів готові, і я завершив обстеження. Я також поспілкувався з іншим лікарем, і ми разом обговорили ситуацію, — відповідає він, відкладаючи теку з паперами.

Його обличчя беземоційне, професійно спокійне, як маска, але в очах я читаю втому, змішану з важкою тривогою, і всередині мене холоне, ніби крижаний вітер проходить уздовж хребта.

— Не тримайте мене в невідомості, скажіть уже. Як вона? — я більше не витримую — голос тремтить, видаючи відчай, увесь біль і безсилля, що накопичилися в мені.

Здається, якщо він зараз не скаже, я зламаюся, вриваюсь у реанімацію і побачу все сам — я на межі, ніби стою на краю прірви.

— Багато синців і гематом по всьому тілу, крім живота, що добре для дитини, — каже лікар, і на мить я відчуваю слабкий проблиск полегшення. Принаймні щось у цьому жаху є хорошим — принаймні крихта надії.

— Катрін, мабуть, захищала живіт, щоб її туди не вдарили, — здогадуюсь я, уявляючи, як вона згорнулася, підставляючи спину і боки, але прикриваючи руками найцінніше.

У моїй голові спалахує образ: вона — крихка, поранена, з переляканими очима, повними болю і рішучості, попри все захищає те, що стало сенсом її існування — нашу дитину, нашого маленького сина. Від цієї думки в горлі стає грудка, щільна і пекуча, як гострий камінь. У грудях болить — не фізично, а зсередини, розриваючи мене. На очі навертаються сльози — сльози безсилля, гіркоти й безмежної любові, настільки глибокої, що перехоплює подих. Я хочу кричати, трощити стіни, віддати все, аби повернути час і бути поруч у той момент, коли вона була так беззахисна.

— Я теж так думаю, — киває лікар. — Через голодування її організм дуже виснажений і ослаблений. Їй потрібне лікування кілька днів прямо тут, у лікарні. Потім ми призначимо інші препарати для серця. Насправді вашій дівчині пощастило, що удари не призвели до пошкодження органів. Вони постраждали, так, але не настільки серйозно. Також не постраждали хребет і ребра — кістки цілі. Основна проблема в тому, що вона довго не їла, і її організм постраждав від побоїв.

Кожне його слово ріже, як ніж, розтинаючи біль глибоко всередині, але я слухаю, затамувавши подих, намагаючись усвідомити масштаб того, що сталося, ніби весь світ завмер і стиснув мене в крижаних обіймах.

— А що з її серцем? — видихаю я, боячись почути відповідь, бо з кожним словом мій страх стає реальнішим, заповнюючи порожнечу.

— Її серце, звісно, зазнало великого навантаження, але це піддається лікуванню медикаментами, — заспокоює мене лікар, і я майже падаю на стілець від слабкості, відчуваючи, як напруга трохи відпускає.

— А дитина? Як він? — мій голос зривається, перетворюючись на шепіт, сповнений ніжності й тривоги водночас.

— Дитина фізично неушкоджена, хоча зараз він маленький. Звісно, голодування і стрес вплинули на нього. Але загалом він почувається краще, ніж вона.

Я заплющую очі, стискаючи перенісся пальцями, щоб не заплакати — ці сльози були б не лише моїм болем, а й визнанням того, як сильно я боюся їх обох втратити. Ця думка — єдине, що тримає мене на плаву, не даючи повністю потонути в тривозі, що обвиває тіло, як крижана змія.

— Коли я зможу забрати її додому?

— Через три дні. Вона має пройти курс лікування в ці дні.

Три дні. Вічність, що повільно розтягується. Кожна година відгукуватиметься тупим болем у грудях; кожну хвилину я чекатиму дзвінка; кожен звук вибиватиме мене з реальності. Але якщо це допоможе їй одужати — я витримаю. Я мушу витримати. Я не маю права зламатися зараз. Не тоді, коли Катрін бореться за нас усіх. Не тоді, коли все залежить від її сили, за яку я сам ледве тримаюся.

— Гаразд. Але коли вона прокинеться? — я знову починаю ставити запитання, не в силах зупинитися, у голосі — надія й нетерпіння.

— Вона має відкрити очі протягом доби. Ми могли б привести її до тями самі, але їй потрібен відпочинок, як ви розумієте, — пояснює він, і я киваю, розуміючи важливість сну і відновлення, хоча кожна мить очікування здається тортурами.

— Коли я зможу її побачити?

— Після нашої розмови можете підійти до медсестри, і вона проведе вас у потрібну палату.

Я глибоко вдихаю, намагаючись зупинити тремтіння в руках, ніби крижаний холод проник у кожну клітину мого тіла. Скоро. Дуже скоро я її побачу — і це маленька іскра світла в нескінченній темряві.

— Що я можу для неї зробити, коли ми будемо вдома?

Я хотів зробити щось, будь-що, щоб допомогти Катрін швидше відновитися і покращити її стан. Я почуваюся безсилим, і це мене зводить з розуму — просто бути поруч і чекати здається неможливим.

— Зробити багато не вийде. Нехай вона більше відпочиває, менше нервує і добре харчується. Не обмежуйте їжу. Знаєте, зазвичай ми, лікарі, кажемо, що вагітні повинні їсти помірно, щоб не було ускладнень під час пологів. Але не у вашому випадку. Коли ви її побачите, зрозумієте. Вона дуже виснажена, і їй потрібно набрати вагу для пологів. Вона ні в якому разі не повинна голодувати. Примусово годувати не потрібно, але й обмежувати теж не варто.

Я киваю, відчуваючи хвилю тривоги і рішучості в грудях. В голові спалахують образи її втомленого обличчя, і я подумки складаю список того, що їй може сподобатися: теплі супи, свіжі фрукти, шматочок шоколаду — усе, що може підняти настрій і дати сили. Лише б вона їла. Лише б вона одужала.

— Гаразд. Дуже дякую, я обов’язково зроблю саме так, — кажу я, підводячись. Мій голос твердий, але в серці змішані почуття — тривога, надія, страх.

— Будь ласка. Одужуйте швидше, — тихо каже лікар, його слова — як м’яке втішення, тихий промінь світла в цьому похмурому коридорі.

— Спробуємо, — бурмочу я, не піднімаючи очей від підлоги, виходячи з кабінету.

У коридорі лікарні повітря здається густим, важким, ніби сам страх висить тут, як щільна завіса. Кожен вдих дається важко, і все навколо ніби сповільнилося, оголюючи всю вагу ситуації. Але тепер, принаймні, є план. Є надія. І я стискаю цю надію в кулаці, обіцяючи собі, що зроблю все, щоб Катрін більше ніколи не страждала.

Підійшовши до стійки, де стоїть медсестра, я прошу її провести мене до потрібної палати. Мій голос звучить приглушено, ніби не мій, як відлуння, відірване від тіла, а думки плутаються, заблоковані єдиним гострим бажанням — побачити її. Медсестра мовчки киває, бере картку і тихо веде мене довгим коридором. Кожен крок відбивається у скронях важким глухим ударом, ніби серце намагається вирватися з грудей, а повітря навколо стає густішим і важчим від напруги і страху.