Бунтівник. Частина 3: Рай з Бунтівницею

Через деякий час — ми навіть не дивимось на годинник, лише одне на одного — заходить лікар.

— О! Ваш герой уже повернувся до вас, — каже він бадьоро, киваючи в мій бік.

Його доброзичлива усмішка намагається розрядити атмосферу, але всередині я відчуваю дискомфорт.

Герой? Яке пусте слово. Я не герой. Я просто чоловік, для якого світ перестане існувати без неї. Усередині мене крутиться біль — біль, який не заспокоїть жодне слово.

— Так, він заліковує мої рани, поки вас не було, — тихо жартує Катрін, і я не можу не усміхнутися. Навіть зараз, після всього, вона знаходить у собі сили жартувати — ніби хоче показати, що не зламана, що вона все ще бореться.

— Добре, що ви в хорошому настрої. Проте історія з вашим серцем ще не закінчена.

Слова лікаря накочуються на мене холодною хвилею, і моя слабка усмішка миттєво зникає.

— Що це означає? Воно може зупинитися знову? — я різко сідаю, серце б’ється шалено, у горлі пересихає від страху.

— Не хвилюйтеся, зараз для цього немає причин. Але лікування потребуватиме часу, — він говорить спокійно, але я відчуваю, як тривога стискає груди, ускладнюючи дихання.

Катрін опускає погляд, її пальці стискають край ковдри — її вразливість ріже мене, мов ніж. В її очах блимає тінь тривоги, яку вона намагається приховати, але я бачу все.

— Я розумію, що після зупинки серця їй потрібно буде відновитися. Добре, що немає наслідків на кшталт ураження мозку чи коми. Але більше мене турбує, як це вплине на її організм — і чи є ризик, що це може повторитися.

Мій голос твердий, наповнений відчайдушною наполегливістю, ніби я можу витягнути правду прямо з серця ситуації.

Лікар зітхає, намагаючись бути оптимістичним:

— Серце зупинилося через пологи — це величезне навантаження на організм, яке і призвело до цього. До наступних пологів ми намагатимемося повністю відновити організм вашої дружини.

Його усмішка — ще одна спроба зняти напругу, незграбний жест людини, яка не знає, як поводитися з болем — ані своїм, ані моїм. Але в моїй голові слова «наступні пологи» зависають важким тягарем, як вирок, як відлуння майбутнього, якого я не хочу.

Мені це не здається смішним. Зовсім. Усередині все стискається від тривоги, страху, безсилля. У глибині душі я знаю — жодних наступних пологів не буде. Їх не повинно бути. Краще Катрін перерве вагітність, ніж помре під час неї. Ця думка б’ється в моїх грудях, як поранений птах, розриваючи мою совість, але це єдиний можливий варіант. Я готовий взяти весь біль, усю провину, будь-яку жертву — аби лише захистити її, щоб вона жила.

У нас уже є двоє дітей — дівчинка і хлопчик — красиві, улюблені, довгоочікувані. Цього достатньо. Навіть більше ніж достатньо. Вони — наш маленький всесвіт. І я не уявляю їх без матері. Я не уявляю себе без Бунтівниці.

Я боюся втратити її назавжди. Цей страх живе в мені з того моменту, коли все розділилося на «до» і «після». Він не відпускає навіть уночі, коли я тримаю її за руку, слухаючи її дихання, ніби боячись, що воно зупиниться будь-якої миті. Я не хочу більше дітей — після всього, що сталося. Не тому, що не люблю їх… а тому, що надто сильно люблю її. Мою Катрін.

— Коли я можу забрати Катрін і нашого сина додому? — я намагаюся говорити рівно, але голос видає мою тривогу.

— За тиждень. З дитиною все добре, а Катрін… — лікар дивиться на неї з легкою серйозністю, — …потрібно почати лікування вже сьогодні. Також необхідне ретельне обстеження організму. Те, що ви зараз у нормальному стані — це диво. Могло бути набагато гірше — втрата пам’яті, проблеми з мовленням чи рухами. Вам потрібно менше нервувати і більше відпочивати. Решту ми візьмемо на себе.

Після цих слів лікар залишає нас, залишаючи наодинці з важкими думками, що крутяться в голові, як буря.

Цей тиждень стає випробуванням. Лікарі не дають Катрін відпочинку — нескінченні аналізи, обстеження, уколи — все це викликає у мене злість і безсилля. Чому не можна зробити все одразу? Чому знову і знову мучити її? Але Бунтівниця дивує мене — попри біль, втому, страх, Катрін залишається спокійною. Вона щаслива — і це диво, зважаючи на обставини. А я, навпаки, живу на межі нервового зриву, поглинутий тривогою і безсиллям.

Коли нам нарешті дозволяють поїхати додому, нам вручають довгий список ліків і вказівок. Медсестра приходитиме робити уколи протягом двох тижнів, а через місяць — контрольний огляд. Це звучить як нескінченний шлях, сповнений турбот і хвилювань, але я готовий пройти його до кінця, лише щоб знати — моя Катрін у безпеці.

Мері спочатку дивиться на свого маленького брата з підозрою — це природно; нове життя завжди робить дітей обережними. Її погляди уважні, майже дослідницькі, ніби вона намагається зрозуміти, хто цей крихітний чоловічок, який зайняв її місце в обіймах матері. Але з часом вона приймає його, ніби розуміючи, що тепер ми — одна родина. Наша донька починає гладити його маленьку ручку, приносити іграшки, іноді просто сидить поруч, оберігаючи його своїм дитячим, але вже сильним серцем.

Моя мати у своїй стихії — емоційна, активна, не дає Катрін спокою. Вона метушиться по дому, дає поради, зітхає, стискає губи, але все це — щире бажання допомогти. Моя мати вривається в наше повсякденне життя, мов ураган, і, попри свою бурхливу натуру, стає незамінною опорою, на яку ніхто з нас не очікував.

Бунтівниця не скаржиться. Вона майже весь час спить, і це мене турбує. Її обличчя бліде, руки холодні навіть у теплій кімнаті. Іноді я думаю — може, їй справді краще, чи вона просто не хоче мене хвилювати? А якщо це маска? Маска сили, яку я добре знаю, ту, що вона надягає, коли більше не може витримати. Я часто підходжу до неї, слухаю її дихання, рахую удари серця, боюся знову її втратити. Страх стискає моє серце і не відпускає. Він живе в мені як щось постійне, як фон кожної хвилини нашого нового життя.

У ці моменти я мимоволі повертаюся до нашого минулого — згадую, як ми знову зустрілися, яким несправедливим я був до неї. Як я міг дивитися на неї зневажливо? Як я не бачив болю, який вона носила всередині? Катрін була такою крихкою, такою ніжною, як скло, готове тріснути від найменшого дотику. І я… лише зараз по-справжньому починаю цінувати її, любити всім серцем, з благоговінням, з вдячністю.

Я доглядаю за нею, як за матір’ю — ніжно і уважно. Ставлю поруч воду, поправляю ковдру, гладжу волосся, не зводячи з неї очей. Мій батько, бачачи, як мені важко, звільняє мене від роботи — називає це тимчасовою відпусткою, хоча я не маю відпочинку жодної хвилини. Я не можу розслабитися, не можу дозволити собі слабкість — я маю бути поруч. Завжди.

Поступово Катрін починає відновлюватися. Через кілька тижнів вона вже може ходити без болю, хоча її тіло ще пам’ятає пережите. Шрами — не лише на шкірі, а й у пам’яті. Ми обидва стримуємо сльози радості й страху. Наші погляди зустрічаються частіше; у них більше немає болю — лише вдячність. Лише любов.

Через місяць стає легше, а ще трохи згодом Бунтівниця знову стає собою — живою, яскравою, моєю. Вона сміється, ніби вперше, ніби вчиться бути собою заново. Ми радіємо кожному її дню, кожній усмішці, кожному кроку — але в душі боїмося розслабитися, знаючи, що будь-яка помилка може призвести до найгіршого. Щастя крихке, як кришталь, і ми бережемо його як можемо.

Минає пів року — і лише тоді ми нарешті можемо вільно дихати. По-справжньому, нарешті. Ми разом. Щасливі. Живі. І я знаю: я ніколи її не відпущу. Ні за яких обставин. Ні за що у світі.