Бунтівник. Частина 3: Рай з Бунтівницею

Сюрприз спрацював.

Моє серце шалено калатало в грудях, коли я побачив її годину тому. Катрін виглядає точно так само, як у день нашого першого знайомства. Та сама зовнішність, трохи скуйовджене волосся, той самий провокаційний погляд — усе на місці. Здавалося, вона вийшла з моєї пам’яті, жива тінь минулого раптом отримала тіло й дихання. В її очах було щось тепле й ностальгічне, ніби час повернувся назад, але залишив нам усе найважливіше, що ми пережили. Здавалося, моє серце впізнало її раніше, ніж розум, — і вразило мене гострою, палаючою ніжністю.

Мені подобався її одяг у чорному; він робить її особливо зухвалою, майже небезпечною. Приємно знову бачити мою колишню Бунтівницю. Тоді вона була менш серйозною, більш дитячою, іноді навіть безрозсудною — і в цьому була її дика магія. Але тепер… тепер переді мною стоїть жінка, про яку я мріяв три роки тому. Та, якою вона ще не була. І я не просто бачив її — я відчував це; кожна клітина мого тіла знала, що це вона. Моя. Єдина.

Насправді вже майже чотири роки минуло з нашої першої зустрічі цього вересня. Чотири роки… ціле життя. За цей час сталося так багато: сварки, розриви, біль, возз’єднання. Кожен момент, який ми провели разом, був наповнений емоціями — ніби ми прожили не просто одну історію кохання, а цілу сагу. І ось вона — переді мною, змінена, але така сама. Тоді їй справді бракувало тієї глибини, яку вона має зараз. Але кохання і материнство зробили її тільки кращою. Вона все ще переживає, що не є ідеальною, хоча це неправда. Бо, дивлячись на неї зараз, я бачу найідеальнішу версію своєї Бунтівниці. Ту, перед якою хочеться схилитися, яку хочеться захищати від усього світу.

Так, її характер нікуди не зник. І під час вагітності вона стала ще більш емоційною — вразливою, сльозливою, іноді примхливою. Але в цьому і її чарівність. Катрін більше не ховає свої почуття, більше не грає холодну й незалежну роль. Вона стала справжньою. І це зводило мене з розуму. Мені здавалося, що лише я маю право бачити її такою — крихкою, справжньою, без маски. Це було безцінно. Кожен порив, кожен схлип, кожну примху я приймав із вдячністю. Бо знав: це довіра. Це любов.

Раніше вона була закритою і рідко дозволяла мені бачити свою справжню сутність. Звісно, я здогадувався, що ховається за її маскою, але бачив це лише в рідкісні моменти слабкості чи ніжності. Тепер, після того як ми знову зійшлися, вона повністю відкрилася. І я обожнював ті моменти, коли вона говорила про проблеми, ставила питання, ділилася страхами. Її голос тоді звучав особливо щиро, вразливо — і тому безцінно. Жодних ігор, жодної тиші. Тепер ми стали командою, союзом, у якому не було місця недомовкам.

Ідея з текілою розбудила не лише спогади, а й мене самого. Я відчайдушно захотів повторити те, як усе було тоді, водночас показавши їй різницю між тим, ким я був, і тим, ким став. І різниця була величезною. Я більше не був тим хлопцем, який боявся зробити крок. Бунтівниця одразу нагадала мені, що колись я соромився цілувати її, а тепер роблю це без жодних сумнівів. Її очі сяют — з тією самою іскрою, але вже з новою довірою. Це було п’янко. Ми обоє виросли. Ми обоє стали кращими.

Кохання змінило нас обох. Воно показало мені два абсолютно різні світи. Перший — яскравий, теплий, наповнений її присутністю. Там немає місця страху чи самотності, лише нескінченне відчуття, що заради неї я зроблю все. Цей світ ідеальний, як і наші стосунки в ньому. Тут я відчуваю себе живим, справжнім, здатним на велич.

Але був і інший — темний, холодний до самої душі. Світ, у якому не було нічого, окрім порожнечі, туги й відчаю. Я жив там занадто довго і нещодавно майже знову туди скотився. Це мене лякало, бо я знав: якщо повернуся туди ще раз, може вже не бути виходу. Це була моя внутрішня в’язниця, пастка, повна голосів і тіней. І я не хотів повертатися.

Єдина, хто могла витягнути мене звідти, була моя Катрін. Спочатку, звиклий до темряви, я намагався затягнути її туди ж, щоб вона відчула, що зі мною сталося після її відходу. Я був злий, зламаний; я хотів, щоб вона відчула, як це — жити з розбитим серцем. Але з часом я зрозумів: я не хочу, щоб хтось із нас знову опинився в тому пеклі. І тому я повернувся, тримаючи її за руку. Тепер ми обидва в тому хорошому світі. І я зроблю все, щоб ніколи його не покидати, навіть якщо доведеться знову й знову доводити, що я гідний її.

Ми довго цілувалися, перш ніж відірватися, задихаючись. Наші губи досі палали від кожного дотику, і щось дике й нестримне билося в моїх грудях, наче внутрішній звір, який довго спав, нарешті прокинувся.

І тепер — ми знову цілуємося. Просто зараз. Мої губи на її ключиці, відчуваю теплу шкіру під ними, вдихаю її аромат. Цей запах знайомий, як подих дому. Бути з нею наодинці — неймовірно приємно, без зайвих думок, без страхів. Світ звужується до її подиху, її шепоту.

Моя дівчина прекрасна і спокуслива, і це змушує мене хотіти її ще більше. Тижнями я стримував себе, придушуючи бажання. Спочатку — через те, що ще не повністю оговтався після смерті Івана. Це залишило слід, хоча я не шкодую. Його смерть провела межу між минулим і теперішнім.

По-друге — переді мною була Катрін, яка два тижні навіть не могла ходити самостійно. Синці досі вкривають її тіло, деякі місця ще болять. І вона майже не набрала вагу — після викрадення вона виглядає крихкою, майже прозорою. Мені здається, що один дотик може її зламати. Дивлячись на неї таку, я розумію: те, що я зробив, було єдино правильним рішенням.

По-третє — вона сама була не готова — ні фізично, ні морально. Вона не боїться мене; навпаки, вона тримається за мене, не відпускає, але інтимна близькість для неї все ще була під забороною. Після всього, що зробив із нею Іван, після його переслідувань, побоїв, голоду… Звісно, вона хотіла лише легких поцілунків і обіймів. І я це поважав. Я був тут не заради сексу. Я був тут заради неї.

Але тепер я бачу: Катрін знову готова. І тому я дозволяю собі більше. Мої руки ковзають по її спині, губи торкаються її шиї, язик відчуває солоний смак її шкіри. Вона тихо стогне, пальці вчеплюються в мої плечі. Це знак — їй подобається, вона не проти. У її диханні немає тривоги, лише бажання, ніби ми нарешті наздогнали втрачений час.

Моя дівчина ніколи не терпітиме того, що їй не подобається. Вона одразу скаже, відштовхне, дасть зрозуміти. І це ще одна причина, чому я її кохаю. Жодних фальшивих усмішок, жодного мовчазного підкорення. Лише щирість. Чиста, палаюча, правдива — як усе між нами. І зараз її реакція очевидна.

— Максим? — стогне вона.

Її голос солодкий і млосний, як тихий шепіт у тиші, що проникає під шкіру й змушує серце битися швидше. Це не просто ім’я — це поклик, сповнений пристрасті, довіри й бажання. Я відчуваю, як її пальці сильніше стискають мої плечі, а її дихання стає нерівним, ніби хвилі всередині неї накочуються одна за одною, не даючи спокою.

— Так, моя любов? — шепочу я, продовжуючи цілувати її шию, здогадуючись за її тоном, що вона зараз скаже щось, від чого земля піде з-під ніг.

— Я хочу у воді.

Її прохання б’є в мене, як вогонь. На мить я завмираю, відчуваючи, як усередині спалахує полум’я. Думка продовжити це в морі одночасно збуджує, зводить з розуму і робить усе небезпечно красивим. Це щось більше, ніж звичне — щось первісне, ніби сама природа стає частиною нашої близькості. Але хіба я можу відмовити своїй богині?

— Гаразд.

Я повільно відсторонююся від її тіла, відчуваючи, як її руки неохоче відпускають мене, ніби не бажаючи втрачати жодної миті дотику. Піднімаючись, я вже знаю наступний крок — скинути одяг, позбутися всього зайвого, залишитися з нею в чистій, чесній наготі.

Я починаю роздягатися. Відчуття її погляду, що ковзає по моєму тілу, змушує шкіру палати від уявних дотиків. Я відчуваю, як між нами зростає напруга, повітря густішає від очікування. Вона стежить за кожним моїм рухом, і в її очах я читаю не лише бажання — я бачу гру, зухвалість і пульсуюче збудження. Коли останній шматок одягу падає на теплий пісок, я повертаюся до неї повністю оголений, відкритий, вразливий і водночас сильний — і ловлю її погляд, сповнений захоплення й вогню.

— Як довго ти ще будеш дивитися, чи хочеш, щоб я роздягнув тебе?

Мій голос низький, майже гарчання, хрипкий від збудження й нетерплячки. Я знаю, що цей куточок пляжу відлюдний — лише ми, пісок, тепла ніч і безкрає море. Усе інше перестає існувати.

— Другий варіант.

Її голос легкий, але владний. Вона прекрасно знає, що вже довела мене до межі і тепер навмисно підливає масла у вогонь. Моя маленька Бунтівниця. Вона грається зі мною, як із вогнем, знаючи, що в будь-який момент я можу спалахнути. І саме це збуджує її — бачити, як я втрачаю контроль.