Бунтівник. Частина 3: Рай з Бунтівницею

Любов всього мого життя мертва.

Бунтівниця лежить переді мною, холодна й бездиханна, і під моїми тремтячими пальцями немає жодного удару її серця. Жодного слабкого тріпотіння, навіть натяку на те, що вона ще тут зі мною. Лише тиша. Лише крижана, невблаганна нерухомість, що розриває мою душу, наче тисячі гострих голок. Час ніби завмирає в цю мить, і весь світ звужується до її нерухомого тіла, від якого віє холодом, що ріже прямо до кісток.

Ні, ні, я не можу її втратити. Ще вчора… ще вчора ми були разом. Її сміх лунав у моїх вухах, легкий і щирий, її пальці перепліталися з моїми, даруючи тепло і відчуття безпеки, а її очі сяяли так, ніби відбивали все щастя світу — безтурботне, справжнє, вічне. Ми дивилися мультики, ми обіймалися, ми будували плани, ми мріяли… А тепер від усього залишилася лише порожнеча. Глуха, всепоглинаюча, бездонна. Вона розливається всередині мене, наче холодна темрява, пожираючи все, що було світлим і живим.

Мій яскравий, барвистий світ стає чорним. Чорним — не сірим, не чорно-білим. Білого більше не існує. Воно залишилося там, у тій реальності, де Катрін була жива, де ми були щасливі. Але мене вирвали звідти, кинули назад у цю темряву, де немає ні світла, ні тепла, ні надії. Моє серце б’ється від болю, і кожен вдих дається зусиллям, ніби повітря перетворилося на важку, в’язку масу.

Я не хочу знову опинитися тут сам. Я не хочу чекати, знаючи, що Бунтівниця не повернеться. Бо цього разу… цього разу вона не повернеться. Ніколи. Ні її голосу, ні її дотику, ні її усмішки, що зігрівала навіть найхолодніші дні, освітлюючи все навколо. У моїх грудях палає вогонь відчаю і безсилля, випалюючи мене зсередини, стискаючи серце в клубок болю.

Коли я повернуся додому, моя дружина не чекатиме на мене. Там не буде дітей, щасливих і безтурботних, не буде майбутнього, про яке ми мріяли. Та мрія, яка чотири роки тому здавалася недосяжною, а потім стала реальністю… Вона перетворилася на пил. І її вже не зібрати знову.

Не буде усмішки, не буде поцілунків, не буде обіймів. Не буде голосу, що шепоче мені вранці: «Прокидайся, сонечко». Не буде рук, що тримають мене так міцно, ніби вона боїться, що я зникну. Не буде її… її самої. Лише порожнеча. Лише біль, який нічим не зупинити, не приглушити і не пережити. Ця безодня, в якій я опинився, здається нескінченною і безжальною, моя душа розірвана на шматки, і здається, що я тону в прірві відчаю.

Смуток огортає мене, мов щільна завіса, сльози печуть очі, але я не можу їх випустити. Я маю бути сильним — заради неї, заради нашого сина. Мої діти… як я подбаю про них без неї?

Я егоїст. Правда в тому, що мені не потрібні вони чи будь-хто інший — якщо її немає. Катрін займає дев’яносто п’ять відсотків мого серця, а решта п’ять… вони просто не можуть існувати без неї. Крижаний жах стискає мене при думці про безодню, в яку я зараз падаю, і холодний страх повзе по моєму хребту, як провісник неминучої загибелі.

Я просто хочу лягти поруч із нею і померти теж. Перестати відчувати цей біль. Перестати усвідомлювати, що моя Бунтівниця пішла. Що її сміх більше ніколи не наповнить дім, що її очі більше ніколи не загоряться пустотливо, коли вона вигадує черговий маленький жарт. Туга і порожнеча стискають моє серце, а думки носяться, як загублені птахи, не знаходячи спокою.

Якщо Іван не зміг затягнути мене до пекла, то Всесвіт зробив це, зупинивши її серце.

Але дитина… я не звинувачую дитину. Ніколи не звинувачував. Це не його провина, що у його матері було слабке серце. Не його вина, що воно зупинилося в момент його появи на світ. Любов і біль розривають мої груди одночасно, змішуючись у густу, болючу, в’язку масу. Мій хлопчик, мій маленький син… він ні в чому не винен. І я ніколи не дозволю йому думати інакше. Ніколи. Я пообіцяв собі бути сильним заради нього, стати його опорою, навіть коли мене самого тягне в безодню.

А потім, після шоку, я приходжу до тями. Це не може відбуватися! Катрін не може бути мертвою. Вона не може залишити мене самого знову. Ми — сім’я! Ми не кидаємо один одного, не залишаємо, не зраджуємо! Ні… Ні, я не дозволю їй піти цього разу і залишити мене… Я не дозволю Всесвіту забрати її. У моїх венах пульсує бурхлива рішучість, і моє серце рветься до порятунку, до останнього шансу.

Я поверну її. Вона знову буде моєю, як і завжди. Ми будемо разом дуже довго.

– Її серце не б’ється, зробіть щось! — мій голос зривається на крик, хрипкий, відчайдушний, сповнений божевілля, що несе в собі весь мій відчай і надію водночас.

Вони починають рухатися. Наймолодший медик різко відштовхує мене і починає непрямий масаж серця, але я одразу бачу — його рухи надто слабкі, надто невпевнені. Інший надягає маску для вентиляції, третій — старший — дістає шприци з препаратами. Дефібрилятора немає, бо її серце зупинилося повністю. Лише руки, лише відчайдушні спроби, які можуть не спрацювати. Час загострюється, кожна секунда стає вічністю, де вирішується її доля.

Я дивлюся на того, хто «рятує» Катрін, і мене охоплює крижаний жах. Він робить усе неправильно. Неправильний ритм, недостатня глибина натискань… Він не рятує Катрін, він її вбиває. Секунди розтягуються, як вічність, у голові дзвенить, ніби всередині одночасно вибухнули тисячі дзвонів. Страх і лють спалахують одночасно, і буря емоцій виривається з моїх грудей. Я різко відштовхую його, кидаючи на підлогу. Кожен мій рух просякнутий панікою і люттю — неконтрольованою, первісною, чистою.

– Гей, що ти, чорт забирай, робиш? Ми намагаємося врятувати твою дівку! — кричить він, але його голос для мене — лише порожній шум, відлуння у безодні мого відчаю. Він — ніщо. Просто шум, який я хочу стерти, як статичний звук у своїй голові.

Мені байдуже. Мені байдуже на нього, на його крики, на все. Він не врятує її, але я врятую. Я кладу долоні їй на груди так, як мене колись навчили. П’ята однієї руки — на нижню частину грудини. Інша — зверху. І починаю натискати. Сто двадцять натискань на хвилину. Жодної помилки. Моє серце б’ється в ритм із натисканнями, ніби підганяє мене: «Ще. Не здавайся. Тримай її». У кожному русі — вся моя любов, страх і надія. Я вливаю в неї своє життя, свою силу, ніби можу вдихнути її в неї.

– Добринін, скажи йому щось! — той ідіот кричить, збиваючи мій рахунок.

– Замовкни і дивись, як він робить професійний масаж серця, на відміну від тебе, — холодно відповідає старший медик.

Моє серце шалено б’ється в грудях, так сильно, що здається, ось-ось вирветься назовні. Скроні пульсують, розриваючи голову від гуркоту паніки. Страх стискає моє горло крижаними руками, як зашморг, і дихати стає важко. А що, якщо мене відтягнуть? Що, якщо не дадуть мені врятувати її? Думки вириваються одна темніша за іншу, як ворони, що каркають кінець. А що, якщо я запізнився? Що, якщо вона вже там — у тиші, за межею? Там, де я не зможу її наздогнати? Але я не зупинюся. Я не дозволю їй піти. Я не витримаю цього. Це знищить мене вщент. Я не просто зламаюся — я зникну. Усе, ким я є, усе, ким був, зникне разом із нею.

Майже чотири хвилини натискань минули, і кожна секунда здається вічністю. Катрін лежить нерухомо, ніби застигла в часі. Її шкіра бліда, майже прозора, як рисовий папір, і крізь неї проступають тонкі синюваті вени. А її губи… її губи набувають тривожного, жахливого відтінку — настільки синього, що щось усередині мене ламається. Цей колір… нелюдський. Як у порцелянової ляльки, забутої й спустошеної. Її серце мовчить. Воно не подає ознак життя, попри всі мої зусилля. Я кличу її — подумки, відчайдушно, майже благаючи — але вона не чує. Але я не можу зупинитися. Я буду тиснути їй на груди, поки не заніміють руки, поки не відмовлять м’язи, поки я не впаду від виснаження. Я готовий померти поруч із нею, лише б вона не померла сама. Лише б не залишити її в цьому холоді й тиші.

Перші дві хвилини я ще тримаюся — мої рухи різкі, сильні, точні. Надія ще жевріє десь глибоко всередині. Але потім накочується пекельна втома. Руки горять, ніби у вогні, кожне натискання віддається болем у плечах. Спина напружується, стиснута невидимою стрічкою, що не дає випростатися. Чорні крапки танцюють перед очима, звужуючи мій зір до тунелю. Кожен рух — це боротьба, ніби я веду війну з самою смертю. Моя особиста війна. Кожен вдих дається важче, ніби повітря буквально вислизає з моїх легень, залишаючи лише пекуче відчуття безсилля і наближення втрати свідомості. Але я не зупиняюся. Я не можу. Бо там, під моїми руками, вона. Моя Катрін. Моє життя, моя любов, моє все. І я не дозволю їй зникнути. Ні зараз, ні ніколи.

– Чудовий вибір, кому довіритися. Твоя дівка мертва, і твої зусилля нічим не допоможуть.

Голос того виродка ріже, як ніж, у спину. Я різко обертаюся, два кроки — і щосили вдаряю його кулаком у обличчя. Кістка хрустить від удару, він падає на підлогу, але мені байдуже. Мені байдуже. У цю мить увесь світ звужується до болю і люті, буря емоцій вибухає в моїх грудях, затоплюючи все інше. Я одразу повертаюся до Катрін, кладу долоні їй на груди і продовжую.

Мої руки страшенно болять. Кожне натискання пронизує зап’ястя пекучим болем, пальці дерев’яніють, м’язи напружені до межі, але я стискаю зуби і змушую себе продовжувати. «Ще. Ще. Ще.» — повторюю собі, як мантру, як єдину нитку, що тримає мене на плаву в цьому океані відчаю.

Майже на п’ятій хвилині її серце починає битися знову. Слабкий, майже невловимий пульс під моїми пальцями. Потім ще один. І ще один. Це працює. Не так впевнено, не так сильно, як повинно, але воно б’ється. У ту мить у мені спалахує іскра надії — маленьке світло у безкінечній темряві.