Бунтівник. Частина 3: Рай з Бунтівницею

Перш ніж Максим встигає відступити й почати звинувачувати себе, я різко обхоплюю його за шию однією рукою й притягую до себе іншою, притискаючи свої губи до його. Рух раптовий, майже відчайдушний — ніби я боюся, що він піде, розчиниться, зникне. Спочатку поцілунок невпевнений — Максим завмирає, ніби боїться зробити щось не так, боїться, що я його відштовхну. Але коли він відчуває, що я не відсторонююсь, що я не боюся, що я не засуджую — у ньому щось перемикається. Лід тане. Бунтівник ніби повертається до мене з глибокої темряви.

Він відповідає з такою пристрастю, з таким відчаєм, ніби намагається щось довести і собі, і мені. Його пальці впиваються в моє волосся, ніби тримаючись за реальність, губи рухаються жадібно, майже без паузи. У цьому поцілунку є все: страх втратити, полегшення, біль і любов, настільки глибока, що розриває душу назовні. Я відчуваю, як він тремтить — не тілом, а серцем. Ніби саме в цю мить він усвідомлює: він усе ще вартий того, щоб його любили.

Коли в мене починає бракувати повітря, я легко торкаюся його плеча долонею. Він не відпускає одразу, ніби не хоче розривати ані секунди цієї близькості, але зрештою відступає, нахиляючись лише на мить, щоб я змогла перевести подих. Його лоб торкається мого, дихання важке, а в очах стільки болю й любові, що моє серце стискається болісно — але тепер це інший біль, чистий, той, що лікує.

І в його очах я читаю все, чого він не наважився сказати вголос: біль, надію, страх знову мене втратити… і безмежну любов, яку він зберігає, попри все, та мовчазне питання в його погляді:

— Ти мене пробачила?

Я відповідаю без слів — просто притискаю його руку до своєї щоки, відчуваючи, як тепло проходить крізь шкіру прямо в серце. Я заплющую очі, дозволяючи собі на мить розчинитися в цьому дотику — у тиші, у ньому — і мовчки відповідаю:

— Я тебе пробачила.

Йому немає за що просити вибачення. Він уже віддав усе, щоб урятувати нас. Навіть себе. І в цьому мовчазному жесті є все: прощення, вдячність, любов і обіцянка, що я більше не піду.

— У мене ще не така витривалість легень, — жартую я, намагаючись розрядити напружену атмосферу.

Мої слова звучать трохи тремтливо, але я змушую себе говорити легко, намагаючись відволікти нас обох від важких думок. У грудях стискає від напруги, усе всередині натягнуте, як струна, готова луснути від одного неправильного слова.

— Я думав, ти інакше відреагуєш на мої слова, — каже він здивовано.

Його очі, зазвичай такі впевнені, тепер дивляться на мене з легкою розгубленістю, ніби він очікував усього, але не цього. На мить у них спалахує щось вразливе, майже хлоп’яче, що викликає в мені дивне, ніжне тепло.

— І як саме?

— Як мінімум, ти б не цілувала мене на початку, — сміється він, і тепло раптом проривається в його сміху, ніби моя спроба розрядити обстановку спрацювала. Його плечі трохи розслабляються, у голосі з’являється іскра старого Макса. Але потім його тон різко темнішає, стає холодним, майже крижаним. За мить атмосфера знову густішає. — А як максимум — ти б не хотіла мене бачити деякий час.

Мені стає не по собі від цієї зміни. Холод пробігає спиною, ніби хтось раптом відчинив зимове вікно. Серце прискорює ритм, але я не можу дозволити страху взяти гору. Я маю бути сильною — за себе, за нього, за все, що ми пережили.

— Зрозумій, він би не зупинився, — шепочу я, намагаючись говорити тихо, щоб нас ніхто не почув. Мій голос зраджує мене тремтінням, але я продовжую.

— Іван сказав мені такі жахливі речі. А точніше — про те, що він планував… лише за це він мав би… ти розумієш, про що я.

Навіть подумки я не наважуюсь вимовити це вголос, поки ми не самі. Кожне слово здається важким, здатним розчавити.

— Що він планував?

— Продати Марі — або для усиновлення, або на органи, — починаю я, і цього достатньо, щоб Максим різко насупився. Його погляд опускається на підлогу, кулаки стискаються так сильно, що кісточки біліють. Я бачу, як тінь стриманої люті проходить його обличчям, роблячи його ще небезпечнішим. Ніби всередині нього кипить щось темне й важке, і він ледве стримує себе, щоб не вибухнути.

— Розкажи мені все. Що він планував щодо тебе?

— Або я мала йому догодити, або він би мене вбив.

Слова вириваються з мене з болем. Вони зависають у повітрі, майже викликаючи фізичний біль.

— Він щось зробив з тобою? — його голос різкий, у ньому ледь стримана злість. Здається, він стримує всередині звіра, і я це відчуваю.

— Він збирався, але, коли побачив телефон, який я сховала в бюстгальтері, розлютився й просто побив мене. Потім він замкнув мене в закритій кімнаті, і мені приносили лише воду, нічого більше. Потім ти прийшов, і він повів мене в ліс, де я побачила тебе, — я нічого не приховую; кожне слово дається важко, але я знаю — Бунтівник заслуговує на правду. Мої пальці стискаються в кулаки, нігті впиваються в долоні. Я досі пам’ятаю смак страху на губах, біль у тілі, самотність, що пожирала мене зсередини.

— Після переказу грошей він планував наказати своїм друзям убити тебе.

— Його друзі заарештовані. Що з ними буде далі — я не знаю і не хочу знати, — каже він із таким відстороненням, що я розумію: він бореться із самим собою. Не із ситуацією, а з тим, що всередині нього.

У кімнаті повисає важка тиша. Я бачу, як він перетравлює мої слова, як його обличчя темнішає й кам’яніє по черзі. Здається, він бореться з усіма своїми демонами одразу — і я не можу йому допомогти, можу лише бути поруч.

— Підійди ближче, я хочу тобі дещо сказати.

Бунтівник повільно підходить, нахиляється до мене, і я відчуваю його подих — теплий, нерівний. Моє серце б’ється швидше, ніби відповідаючи йому.

— Для мене ти не вбивця, а герой. І не смій думати, що я коли-небудь побачу це інакше.

Його обличчя осяює усмішка — щира, радісна, ніби мої слова зняли з нього невидимий тягар. Він ніжно цілує мене за вухом, і цей знайомий жест змушує серце пропустити удар. Усе всередині тремтить — від ніжності, від болю, від любові, яка переповнює.

— Дякую тобі, Катрін. Для мене це дуже важливо знати, — зізнається Максим, і в його голосі з’являється незвична сором’язливість. Він здається ближчим, більш відкритим… таким, яким раніше не дозволяв собі бути.

— Я просто сказала правду.

— Нам треба зателефонувати Мері, — раптом каже він, ніби щось згадав.

— З нею щось не так? Вона в порядку? — моє серце пришвидшує ритм, паніка стискає мене, дихання збивається. У грудях ніби лунає сигнал тривоги.

— Заспокойся, наша донька вдома і з нею все добре. Вона просто дуже засмучена і, чомусь, думає, що ти більше не повернешся додому, — м’яко каже він, намагаючись мене заспокоїти. Його голос огортає мене, ніби захищаючи від усіх страхів.

— Це через мене. Я сказала їй, що не зможу повернутися з нею.

Мій голос тремтить, сльози стікають по щоках. Я швидко їх витираю, але вони не зупиняються. Слова, які я тоді сказала, тепер ріжуть мені серце. Я бачу її очі в пам’яті — повні відчаю.

— Не плач. Ти скоро будеш удома, і ви щасливо сидітимете разом, питимете чай із тортом, — намагається він мене розсмішити, і це настільки зворушливо, що я знову плачу — цього разу від полегшення.

— Ти маєш рацію. Тож подзвони їй, я поговорю з нею й заспокою.

Я глибоко вдихаю, витираю сльози й намагаюся зібратися. Дзеркала поруч немає, але я вже знаю — виглядаю жахливо. Розбита, бліда, без макіяжу… Але зараз це не має значення. Найголовніше — щоб Мері почула мій голос і перестала боятися. Щоб повернути трохи світла в її світ.