Бунтівник. Частина 3: Рай з Бунтівницею

Ще один дзвінок серед ночі. Я набираю Тимура, хоча стрілки годинника показують третю ранку. На секунду вагаюсь — але цей момент нічого не вартий у порівнянні з тим, що я відчуваю.

Його голос лунає з динаміка — різкий, без передмов, ніби він і не спав зовсім.

— Я якраз збирався тобі подзвонити.

У цих словах є якась тривожна готовність, ніби він знає, що я на межі. Що я згораю. Що я ось-ось зірвуся.

— Що ти знайшов? — видихаю, стискаючи зуби так сильно, що відчуваю у роті присмак заліза від рани, яку вже встиг собі зробити раніше.

— Ми знайшли будинок, де вони ховаються. Я надішлю тобі адресу. Ми зберемося і вирушимо одразу після тебе, добре?

Мій друг говорить обережно, ніби ступає по битому склу. Його голос натягнутий, як струна — тремтить не від страху перед ворогом — ні, він боїться мене. Боїться того, що я зроблю, якщо це знову виявиться хибним слідом, якщо надія знову розсиплеться на порох під моїми ногами. У його словах я чую не впевненість, а тривогу — приглушену, як далекий виття сирени. І це навіть не за них тривога — це за мене. За те, ким я можу стати: неконтрольованим, божевільним, без гальм. Бо кожен новий провал — це ще один крок до краю.

Але чи це справді час чекати?

— Гаразд. Надсилай координати, — кидаю у відповідь, уже відчуваючи, як гаряча хвиля адреналіну розливається по венах, палить зсередини. Моє серце б’ється в грудну клітку, як замкнені двері. Все тіло реагує на ці слова, ніби в темному підвалі раптом увімкнули лампочку. Адреса. Місце. Шанс. Я вже бачу їх — налякані очі моєї доньки, загублений, виснажений погляд жінки, яку я кохаю. Я не знаю, що знайду за тим порогом, але бездіяльність пече мене гірше за будь-який ризик. Мій світ звузився до одного шляху. Чекати? Це як дивитися, як вони тонуть, тримаючи рятувальне коло в руках — і просто стояти, чекаючи чиєїсь команди.

Я вже за кермом. Уже їду. Бо якщо не зараз — потім може вже не бути. Дорога в невідомість. Машина ривком рушає, ніби відчуває, що часу не залишилося. Шини кричать, зливаючись із нічною тишею у дикий, первісний крик. Шанси — п’ятдесят на п’ятдесят. Скільки вже було таких адрес за ці дні? Скільки будинків я штурмував, сподіваючись… молячись… І знаходив лише порожнечу.

Але зараз у грудях палає лють, яка заглушає все: страх, біль, сумнів. Лише одне слово гупає в голові — знайти.

Я паркуюся в тіні, як хижак, що причаївся перед стрибком. Двигун замовкає, але напруга не зникає — вона вібрує всередині грудей. Пальці все ще стискають кермо, ніби це може втримати лють. Перед очима — ціль. Чітка. Ясна. Болісно знайома.

Двоє виходять із будинку — знайомі обличчя. Поплічники Івана. Їхні тупі, самовдоволені вирази врізалися мені в пам’ять із першого дня. Обличчя цих ідіотів — ми впізнали їх тоді ж. Впевнені у своїй безкарності, вони ліниво балакають, майже насміхаючись, ніби весь світ належить їм. Вони ще не знають, що сьогодні — їхній останній день такої впевненості.

Кров стукає у скронях. Пульс б’є у вухах, як барабан війни. Пальці самі стискаються в кулаки, нігті впиваються в долоні. Лють кипить усередині, стримувана лише тонкою плівкою розуму. От ви де… тварини. Дихаєте. Живете. Ніби все нормально. Але не сьогодні.

Незабаром під’їжджає Тім і його люди. Їхня машина зупиняється плавно, але в цьому є щось фатальне, ніби навіть смерть може рухатися граційно. Їхні обличчя похмурі, очі сталеві. Ніхто не посміхається. Ніхто не говорить зайвого. Вони не ставлять зайвих питань. Вони знають, навіщо ми тут. Кожен із них — як стиснута пружина, готова розтиснутися за частку секунди.

— Ми підемо на штурм. Ти чекаєш тут — я прошу тебе, — каже Тим, кладучи руку мені на плече.

Його дотик теплий, живий, ніби він намагається повернути мене на землю. Це відгукується всередині, як тихий дзвін — ніби крізь виття в мені пробивається людський голос. У його очах — розуміння. І страх за мене. Не паніка, не боягузтво, а страх за того, хто став близьким. Це більше, ніж турбота — це мовчазне прохання не втратити контроль, не втратити себе.

— Гаразд, але будьте обережні. Для мене важливо, щоб люди, яких я ціную, не постраждали від твоїх хлопців.

Моє серце не просто б’ється — воно виє. Глибоко всередині, на рівні душі, воно корчиться, як поранена тварина, готуючись до болю.

— Я сам відрубаю їм голови, якщо вони промахнуться і зачеплять твоїх дівчат, — відповідає він стримано, але твердо.

Я киваю. Усе сказано. Більше слів не потрібно. У цю мить між нами є більше, ніж домовленість. Це довіра — перевірена кров’ю, часом, мовчазною згодою йти до кінця.

Я дивлюся, як вони зникають у будинку. Навколо згущується тиша. Липка. Огидна. Мертва. Потім — глухі удари, приглушені крики. Щось падає. Хтось кричить. Моє серце завмирає, потім різко рветься вперед. Боже, тільки не вони. Прошу, тільки не вони.

Я більше не можу чекати. Усередині все стискається, і кожна мить зволікання здається зрадою. Я дістаю пістолет. Його холод обпалює долоню, ніби сама зброя розуміє, куди я йду. Метал важкий, але знайомий — як старий, надійний біль. У цю мить він стає продовженням моєї волі, німою обіцянкою, що справедливість прийде.

Я не відчуваю страху. Лише порожнечу. І рішучість. Дивний спокій розливається по венах — ніби весь світ зник, залишивши мене одного в зоні тиші, де більше не існує часу й сумнівів. Лише ціль.

Вхідні двері скриплять, коли я штовхаю їх. Цей звук, хоч і тихий, розтинає тишу, як ніж. Повітря затхле. Важке. Пахне пилом, потом, страхом і… ще чимось. Кров’ю? Так, тим солодкувато-залізним запахом, який неможливо сплутати. Він в’їдається в ніс і в думки.

У кутку — тіла. Скручені, побиті. Хтось хрипить, хтось уже мертвий. Обличчя — спотворені від болю. Це вони? Ні. Не мої дівчата. Чужі люди. Але часу думати про них немає.

Люди Тима прочісують кімнати — швидко, тихо. Кожен крок точний, кожен рух вивірений. Їхні кроки б’ють у скронях, як молот. Ритмічно, глухо, ніби хтось усередині б’є по моїй голові, розбиваючи залишки спокою. Але я вже поза цим. Їхня робота — їхній шлях. Мій шлях інший. І він веде далі — туди, де, можливо, чекає правда… або кінець.

— Де вони?! — виривається з мене.

У цю мить не існує нічого, окрім однієї думки: знайти їх. Живими. За будь-яку ціну і будь-яким способом. Крізь кров або навіть крізь пекло. Я готовий. Бо кохання — це не лише світло. Іноді це лють. Сліпа, пекуча, нестримна. За неї йдуть до кінця.

— Скоро стане зрозуміло. Поки що ми схопили його спільників, і це вже щось, — відповідає Тимур спокійно, але в його голосі відчувається напружений підтекст.

Його очі холодно блищать у напівтемряві, відбиваючи тьмяне світло ламп. Зіниці вузькі, зосереджені, як у хижака, що вистежує здобич. Пальці легенько постукують по руків’ю пістолета, видаючи нетерплячість. Здається, він уже бачить фінал, знає, чим усе закінчиться, але розуміє: головне ще попереду. І це головне може бути значно складнішим і кривавішим, ніж він уявляє.

— Це мене не тішить, — бурмочу я крізь зуби.

Лють кипить у грудях, змішана з безсиллям, і це розриває мене зсередини. Внутрішній голос кричить, хоче кинутися в бій, вимагає дії, але тіло стоїть на місці — стримане, ніби прикуте до підлоги невидимими ланцюгами. Кожна секунда очікування палить мене, як розпечене залізо. Де вони? Де мої дівчата? Чому я досі просто стою тут?

— Босе, ми знайшли маленьку дівчинку, яка сховалася в тумбочці біля ліжка. Вона не виходить, поки не прийде її мама. Що з нею робити? — питає один із людей Тима, ніяково потираючи шию.

Він розгублений, ніби вперше під час операції побачив щось, що ламає звичний шаблон жорстокості. У його голосі звучить справжня, жива тривога. Він явно не очікував натрапити на дитину в цьому пеклі.

— Я сам її заберу — не чіпайте її, — різко відповідаю і кидаюся в кімнату, з якої щойно вийшов.

Усе навколо зникає — стіни, звуки, навіть дихання інших. Залишається лише мета. Ноги несуть мене самі, серце б’ється так сильно, ніби от-от розірве грудну клітку. В голові лише одне: будь ласка, нехай це буде Мері. Хоча б її врятуємо. Хоча б одну з них…