Бунтівник. Частина 3: Рай з Бунтівницею

Коли магазин порожній, я повільно опускаю руку. Мої пальці все ще тремтять, серце б’ється глухо й важко, ніби молот по залізу. Але всередині — тиша. Холодна, важка, майже мертва. Затишшя після бурі. І лише одне почуття не відпускає — полегшення. Гірке, як кров на губах.

– Щоб бути абсолютно впевненим, що він мертвий і більше не підніметься, — нарешті кажу я, передаючи пістолет Даміру. — Позбудься його також.

Тиша сидить у моїх грудях, але це не полегшення. Це затишшя перед бурею. Мій голос спокійний. Але глибоко всередині я знаю — це ще не кінець. Пекло тільки починається. І я вже стою на його порозі.

Я повертаюся до Бунтівниці, і моє серце стискається від болю при вигляді її тендітного тіла, що лежить на холодній землі. Її губи зблідли, вії тремтять, ніби від мук, а пальці стиснуті в слабкий, безпорадний кулак. Паніка спалахує в моїх грудях, ніби з кожною секундою я втрачаю її все більше. Горло стискається, дихання збивається, і відчай пронизує мене, як вістря ножа. Світ тьмяніє й розчиняється — залишається тільки вона — безмежно дорога, така беззахисна, ніби життя вислизає з її тіла, забираючи частину моєї душі.

Обережно, ніби боюся завдати їй ще більшого болю, я піднімаю її на руки, відчуваючи, як її подих ледь торкається моєї шиї — майже примарний, ледь відчутний. Цей слабкий, майже непомітний потік повітря пече сильніше за вогонь, бо він несе крихкість її життя, його відхід. Здається, ще трохи — і воно зникне зовсім, розчиниться в повітрі, як нездійснена надія. Її вага майже нульова, ніби життя вже вислизає, просочується крізь мої пальці, залишаючи лише порожнечу.

Але тягар провини й люті тисне на мене, як камінь, не даючи дихати, стискаючи груди нестерпною напругою. Я звинувачую себе за те, що не захистив її, не врятував вчасно. Усередині мене все кричить від безсилля, але зовні я мовчу, бо кожен мій рух тепер заради неї — і тільки заради неї.

– Мені потрібен хтось із твоїх людей, щоб відкрити машину й допомогти покласти туди мою дівчину, — кажу я, і мій голос — це не прохання, а різкий наказ, просочений нетерпінням і гнівом. Кожна секунда затримки відчувається як тортури, що розривають мене зсередини. Я не можу дозволити слабкість, не зараз, коли її життя залежить від моєї швидкості та рішучості.

– Я допоможу, — відповідає він, і в його очах на мить спалахує щось схоже на розуміння, навіть співчуття, перш ніж він різко повертається до інших. — Спаліть його і зітріть усі сліди, — наказує він по рації. Його голос холодний, як сталь. Жодного сумніву, жодного натяку на милосердя. Усе ясно: код мовчання діє.

Ми йдемо назад, але дорога, що раніше здавалася короткою, тепер тягнеться нескінченно, ніби час вирішив сповільнитися на зло. Повітря стає густим, чинячи опір кожному руху. Кожен крок відгукується важкістю в ногах, ніби я тягну тягар свого минулого — усі помилки, поразки, біль, який я завдав, і біль, який не зміг зупинити. Земля під ногами здається нестійкою, ніби сама реальність коливається між надією та відчаєм. І одна думка б’ється в голові: «Моя кохана має бути в безпеці». Вона пульсує в скронях, відлунює в серці, заглушуючи все інше. Катрін — сенс мого життя, моя душа, моя слабкість і сила в одному. Без неї я лише порожня оболонка, тінь. З нею — навіть у пеклі я знайду світло; вона — моє світло.

Раптом хлопець поруч порушує гнітючу тишу. – Чому ти його вбив? Хіба не було іншого виходу? — питає він, і в його голосі я чую не лише цікавість, а й тінь сумніву. Ніби він хоче зрозуміти, але не готовий почути правду.

Я стискаю зуби, відчуваючи, як стара ненависть спалахує в грудях, наче розпечене лезо.

– Він заслужив це, — гарчу я. Слова вириваються, мов палаючі вуглини, що рвуть мені горло зсередини. Кожне слово сповнене пекучого болю і люті, ніби я намагаюся спалити всю несправедливість у своєму серці. — Три з половиною роки тому він викрав нас і змусив її дивитися, як він і його друзі били мене.

Спогади накочуються, як буря — кров, що стікала з ран, жахливі крики, що пронизували ніч, сльози Катрін, гіркі й безпорадні, безсилля, що стискало моє серце, ніби чужа важка рука. Усередині мене спалахує суміш ненависті й відчаю, ніби старі рани знову відкрилися, кровоточать і не хочуть загоїтися.

– Тепер він спочатку викрав нашу доньку, а потім ще й обдурвши і її. — Мій голос тремтить від гніву, але ще більше — від болю. Не фізичного, а того, що роками гризе мої кістки.

– І я навіть не згадую, що під час нашої першої зустрічі він намагався зґвалтувати Катрін, а коли вона відмовила — вдарив її.

Ці слова вириваються з мене з гіркотою й болем, наче скалка, вбита глибоко в серце. Та сцена досі пече мої очі, ніби я знову там і знову не зміг її захистити… Спогад про її налякані очі, розбиту душу й нестерпний біль палить мене зсередини, змушуючи відчувати безсилля. Вогонь палає в моїх грудях, змішаний із крижаним жахом, що не дає спокою ні вдень, ні вночі. Щоразу, коли я це згадую, у горлі стає клубок, і мені хочеться кричати, але слова застрягають.

Хлопець мовчить кілька секунд, потім бурмоче:

– Це жахливо, звісно.

Його голос стає тихішим, ніби він відчуває вагу того, що я сказав.

– Якби Іван знову на нас не напав, він би досі був живий, — відповідаю я, і мій голос стає тихішим, але твердішим. Не лишається сумнівів — лише правда. — Я вбив його не за минуле, а за майбутнє. Він би все одно вбив Катрін, бо саме таким він був — жорстоким, безжальним, позбавленим краплі людяності.

Його образ переслідував мої ночі, темною тінню нависаючи над кожним подихом. Це була не помста, а необхідність. У моєму серці не було злості — лише рішучість захистити те, що дорожче за життя. Я обрав її — Катрін. Завжди. І навіть якби мені довелося пройти крізь вогонь і воду — я зробив би це знову, без вагань, бо моя Бунтівниця — це моє світло в цій темряві, моя єдина надія і сила.

Нарешті ми підходимо до машини. Дамір дістає ключі, і клацання замка майже відчувається як полегшення, ніби в цю мить усе ще можна виправити. Я обережно кладу жінку, яку кохаю, на заднє сидіння, пригладжую її волосся, ніби боюся, що навіть мій дотик може завдати болю. Моє серце калатає в грудях, і всередині щось клекоче від відчаю — я хочу закричати на всю цю ситуацію, але стримую себе заради неї.

– Куди ви їдете? — питає молодий чоловік, дивлячись на Катрін із раптовим співчуттям, ніби тільки зараз усвідомив масштаб того, що сталося.

– У лікарню. Катрін вагітна, тож нам потрібно їхати, — відповідаю я, і в цих словах — уся моя тривога, що не відпускає ні на секунду. Ніби кожен її подих висить на нитці моєї надії.

– Вагітна? — він переводить погляд на виснажене обличчя моєї дівчини, і його очі розширюються. На мить у них спалахує щось темне, майже звірине, ніби прокинувся первісний інстинкт захисту.

– Так — за те, що він з нею зробив, я б його теж убив, — нарешті погоджується він, і вперше його голос не просто покірний, а розлючений. Справжній, праведний гнів.

Я ледь усміхаюся, відчуваючи, як адреналін повільно спадає, залишаючи після себе порожнечу і тремтіння.

– Вибач, але я був першим, — відповідаю я з гірким коротким смішком, забираючи ключі. Це не сміх радості, а сміх від болю, втоми й усвідомлення того, що кров на моїх руках — це не просто метафора, а факт.

Дамір простягає мені візитку.

– Ось мій номер. Я скажу, як пройшло прибирання.

У його рухах — повага. І страх.

– Добре, я подзвоню пізніше, — киваю я, сідаючи в машину.

Я заводжу двигун і ще раз дивлюся на Катрін; серце стискається. Її обличчя застигле, ніби вона навіть у несвідомості продовжує боротися — брови ледь насуплені, губи напіввідкриті, ніби вона намагається щось сказати або закричати в тишу. Ця боротьба видна в кожній рисі її обличчя і розриває мене зсередини. Я відчуваю, як мене накриває безсилля, і страх втратити її стає нестерпним. Я хочу накрити її своїм тілом, захистити від усього зла світу, стерти кожен слід болю. У цю мить я присягаю собі: вона прокинеться і буде жити. І ніхто більше не наважиться її скривдити.

Потім я різко повертаю машину й їду до нашого міста, залишаючи лише дим і попіл — попіл болю, дим минулого, яке не повинно повторитися.

На дорозі я помічаю машину Тіма — він за кермом, похмурий і напружений. Його обличчя, зазвичай непроникне, тепер виглядає так, ніби він стримує гнів усіма силами. Я сигналю, щоб подякувати за допомогу — простий, щирий жест. У відповідь він просто показує мені середній палець, не повертаючи голови. Його обличчя кривиться від роздратування, ніби сама думка про те, що йому довелося втрутитися, викликає відразу. Ніби його втягнули в чужу драму, яку він вважає нижчою за свою гідність.

Але ніщо вже не може зіпсувати мій настрій. Я щасливий — дивне, майже неприродне щастя, можливо, останні краплі адреналіну ще течуть моїми венами. Моє серце б’ється швидко, але вже не від страху — від полегшення. Я відчуваю, як у грудях розквітає щось тепле й справжнє, ніби вперше за довгий час я можу дихати. І найголовніше — вона на задньому сидінні. Моя Катрін. Жива. Врятована. Іван більше ніколи не зможе її торкнутися. Ніколи.