Бунтівник. Частина 3: Рай з Бунтівницею

Приблизно за сорок хвилин ми встаємо і йдемо перекусити до найближчого кафе. Коли виходимо, сонце вже починає заходити, фарбуючи небо в теплі відтінки рожевого й золотого. Ми повертаємося на своє місце й сідаємо поруч, плечем до плеча, спостерігаючи за заходом у повній тиші.

– У мене є ще дещо, – загадково кажу я, відчуваючи, як усередині піднімається хвиля пустощів.

Із великої сумки я дістаю пляшку текіли — холодну, її стінки вкриті туманом, ніби вона щойно виринула з крижаних обіймів. Я спеціально поклала її в сумку, щоб Бунтівник не здогадався, який алкоголь там захований. Далі — важка склянка з дрібними подряпинами по боках, ніби вона пам’ятає не одну бурхливу ніч. Я майже урочисто дістаю сільничку, з тією самою ледь помітною усмішкою, що з’являється, коли знаєш: зараз почнеться щось особливе. І нарешті — контейнер із акуратно нарізаними лаймами: яскраво-зелені часточки виділяють свіжий, бадьорий аромат, від якого по шкірі біжать мурашки. Усе це здається ритуалом — старим, знайомим, трохи зухвалим, але таким дорогим.

– Ти що, з глузду з’їхала? Тобі не можна пити, навіть не думай! – випалює Бунтівник, вихоплюючи пляшку з моїх рук, його очі розширюються від шоку.

У його рухах — паніка, тривога миттєво відбивається на обличчі, ніби він боїться, що все, що ми будували, може зруйнуватися через один ковток. Я не можу стримати сміх.

– Я цілком при тямі, Макс. Пити будеш ти, а не я, – його реакція мене веселить — невже він справді думає, що я питиму, будучи вагітною? Його наївна турбота майже зворушлива. – Ти що, справді мені не довіряєш? Думаєш, що, носячи під серцем твого сина, я питиму алкоголь? – питаю я прямо, піднімаючи брову. Мій голос спокійний, але всередині щось тремтить — для мене важливо, щоб він знав: я змінилася.

Максим видихає, але кутики його губ смикаються в усмішці. Я бачу, як напруга повільно сходить з його обличчя.

– Ти непередбачувана. Завжди такою була.

– Завжди якою? П’яницею і тусовщицею? – я закочую очі, але всередині щось боляче коле. Слова зриваються з ноткою роздратування, але груди стискає від старих спогадів. – Останній раз я пила шампанське з тобою на даху, а до цього… – мій голос зрадницьки тремтить, і я навіть не пам’ятаю, коли востаннє пила алкоголь.

Це точно було на Новий рік, але я не пам’ятаю, який саме. Ми з бабусею відкрили шампанське опівночі, зовсім трохи, і більша частина пляшки досі стоїть десь у неї на кухні. Крім цього, я не пила за жодних обставин, і навіть той раз стався лише тому, що вона хотіла зробити свято трохи світлішим за попередні.

– Катрін, я ніколи не думав про тебе так, – перебиває він, і в його голосі звучить твердість. Упевненість у його тоні зігріває мене, як ковдра холодної ночі.

Але раптом у мене виникає бажання пояснити.

– Я знаю, раніше я не була ідеальною. Я курила, постійно пила, проводила ночі на вечірках. І ще… – я нервово ковтаю клубок у горлі, – я ніколи тобі цього не казала, але за кілька місяців до нашого знайомства я вперше спробувала наркотики.

Між нами повисає тиша, тисне на груди, не дає дихати. Серце глухо й голосно б’ється, ніби дзвін.

– Я зробила багато помилок тоді. Але зараз я вже не така. Я не живу так і не буду. Алкоголь — для тебе, щоб відсвяткувати твоє закінчення навчання. Я не збиралася пити, – тихо додаю я. Мій голос майже розчиняється в повітрі, але кожне слово наповнене правдою.

Максим довго дивиться на мене — його погляд теплий, майже вивчаючий, ніби він намагається запам’ятати кожну рису мого обличчя. Потім він ніжно проводить рукою по моїй щоці — повільно, обережно, ніби боїться злякати момент. У цьому жесті — усе: прийняття, турбота, розуміння. Його дотик зігріває мене до глибини душі, ніби цим рухом він хоче сказати більше, ніж можуть слова. Моє серце стискається від ніжності, і в грудях розливається солодко-гірке тепло — він бачить мене справжню, вразливу, і все одно залишається.

– Твоє минуле змінило мене. За ці роки я став таким, якою ти була до знайомства зі мною. Це не погано — іноді веселитися. Але тепер ми батьки, і, звісно, наші пріоритети змінилися.

Я киваю, відчуваючи, як на очах виступають сльози. Вони печуть, як відлуння болю, але водночас очищають.

– Коли я вперше дізналася, що вагітна, з того моменту я більше не курила, не ходила на вечірки чи в бари і, звісно, не пила алкоголь. Я заборонила собі все це. Навіть коли бабуся інколи пропонувала мені кудись вийти, я завжди відмовлялася.

Мій Максим міцно обіймає мене, і я притискаюся до його грудей, слухаючи биття його серця. Я так сумувала за такими обіймами, але тепер точно знаю — у мене буде безкінечно багато часу для них, коли я тільки захочу.

– Я раніше думав, якою ти можеш бути мамою колись. Ці думки приходили до мене в різні моменти на початку наших стосунків.

Його слова застають мене зненацька, мов раптовий порив вітру теплим літнім вечором. Я відриваю погляд від багряного заходу, що повільно зникає за горизонтом, і дивлюся на нього з питанням. У його очах — глибока задумливість, майже невисловлена тривога, ніби він довго носив це в собі, оберігаючи, і лише зараз наважився поділитися.

– І що ти думав? – питаю я, намагаючись звучати спокійно, хоча всередині ворушиться цікавість і легке хвилювання, змушуючи серце битися швидше. Він видихає важко, свідомо, ніби готується до важливого кроку.

– Спочатку я думав, що це п’ятдесят на п’ятдесят. Наприкінці наших стосунків думка була приблизно такою ж — але з одним «але».

– Яким «але»? – не стримуюся я, відчуваючи, як серце завмирає в очікуванні, ніби весь світ затамував подих.

– Лише ти сама можеш відповісти, якою мамою ти можеш бути. Якби ти захотіла бути хорошою мамою, ти б відмовилася від вечірок і виховувала дітей. Але реальність виявилася зовсім іншою.

Його слова пронизують мене, груди стискаються, ніби хтось стиснув серце в руці.

– У твоїй уяві я була іншою мамою? – тихо питаю я, і раптовий смуток робить мій голос хрипким і тихим.

Але несподівано він усміхається, і в його очах спалахує щось тепле, ніжне, майже світле зсередини — мов ранкове сонце після довгої ночі.

– Так. Я й не уявляв, що ти станеш такою хорошою мамою.

Я широко розплющую очі від шоку, ледь вірячи почутому, ніби щойно отримала найпрекрасніший комплімент у своєму житті.

– Це правда. Ти ідеальна мама для Мері. Те, як ти її любиш і піклуєшся про неї — я навіть не міг уявити. Дякую тобі за це.

Ці слова, змішані з гормонами, накривають мене з неймовірною силою — сльози течуть по щоках, і я опускаю голову, намагаючись стримати ридання, відчуваючи, як серце наповнюється і болем, і вдячністю.

Макс одразу піднімає мене до себе на коліна, ніби захищаючи від усього світу, притискає до себе міцно, але ніжно, ніби я — найцінніше й найкрихкіше, що є в його руках. Його обійми надійні, сповнені захисту й бажання вберегти мене від будь-якого болю. Він починає цілувати моє обличчя — кожну сльозу, кожен тремтячий дотик шкіри — обережно витираючи вологі сліди долонями. Його пальці повільно ковзають по моїх щоках, нерішуче, ніби бояться торкнутися болю. Його дотик теплий і заспокійливий, як ніжне закляття, ніби кожен рух говорить: я тут. Я не дам тобі зламатися.

– Ти будеш чудовою мамою і для нашого сина.

Я обіймаю його за шию, притискаючись якомога ближче, ніби намагаюся ввібрати його тепло і впевненість, ніби в цих обіймах можна сховатися від будь-якого страху.

– І ти вже чудовий тато — для Мері і для нашого майбутнього сина.