Бунтівник. Частина 3: Рай з Бунтівницею

Ми п’ємо трохи води й лягаємо на ковдру, дивлячись на зорі, тримаючи одне одного так міцно, ніби боїмося, що нас знову розірвуть. Тепло його тіла заспокоює мене; його дихання змішується з моїм, і в цій тиші, під цими зорями над нами, я відчуваю, що ми — дім одне для одного. І більше нічого не потрібно.

– Хочеш покурити? — жартує він, намагаючись розірвати тишу, що раптово оселилася між нами.

У його голосі є легкість, але й прихована ностальгія, ніби він повернувся в момент, який не хоче втрачати. Його очі іскряться пустощами, але десь глибоко всередині залишається тиха смуток, ледь помітна.

– А потім я загашу і засуну недопалок у твою кишеню, так? — відповідаю я з усмішкою, трохи примружуючи очі.

У цій фразі стільки грайливої зухвалості й тепла, що ми обоє не можемо стримати сміх. Наш сміх звучить особливо яскраво на тлі спокою вечора, як відлуння спогадів. Він прорізає повітря, легкий і чистий, ніби нам знову по вісімнадцять, попереду безкінечні ночі й безрозсудні вчинки. Ми знову переживаємо ту пінну вечірку, де я справді так зробила — з викликом, зі сміхом, з безтурботністю. Тоді це був знак — знак того, що між нами є щось. Щось сміливе, пульсуюче, справжнє.

– Куріння допомагало мені згадувати тебе й ті моменти, коли я стояв поруч із тобою, поки ти курила, — його голос стає м’якшим, глибшим.

Бунтівник дивиться кудись у далечінь, ніби бачить картину минулого, де я така ж уперта, але по-своєму ніжна. Його погляд мутніє — від почуттів, що піднімаються з глибини серця, мов осілий попіл.

Я киваю, теж занурюючись у спогади, що зігрівають душу, як чашка какао холодного вечора. Ті спогади різні — гострі, яскраві, болісні, — але кожен із них пов’язаний із ним. У кожному є частинка нас — навіть у недосконалих, навіть у болі.

– Але я кинув цю погану звичку після того, як приїхав за тобою, і ми вперше за довгий час займалися коханням у машині.

Його голос особливо тихий, майже інтимний, ніби він не хоче порушити магію моменту. Наче кожне слово — це дотик, обережний, ніжний. І я лише усміхаюся, бо пам’ятаю той вечір — тремтячі пальці, нетерпіння, полегшення й ніжність, яку неможливо передати словами. Тоді ми не просто злилися тілами — ми нарешті знову поєднали душі.

– Саме тоді в мене з’явився животик.

Макс проводить рукою по моєму животу, а потім цілує його — ніжно, обережно, ніби боїться мене злякати. Він вкладає в цей жест усе: турботу, любов, прийняття. Він цілує не просто шкіру — він цілує мою вразливість, моє теперішнє і моє майбутнє. Я відчуваю, як його губи залишають не поцілунок, а обіцянку. Обіцянку залишитися, незважаючи ні на що.

– Де животик? Я його не бачу, — каже він, удаючи, що не помічає.

Але я знаю — він просто не хоче, щоб я хвилювалася. Щоб соромилася свого тіла. Щоб думала, що стала гіршою. Для нього я завжди є найкрасивішою. Навіть коли я в розтягнутій футболці, із зібраним у пучок волоссям, із втомленими тінями під очима — він дивиться на мене, ніби я принцеса в діамантах.

– Тобі ще далеко до животика, — додає він із тією ж хрипотою в голосі, яка завжди розтоплює в мені щось м’яке й жіночне. Я не можу не усміхнутися — тією усмішкою, яка з’являється тільки з ним, тією, що підіймається з глибини серця.

– Макс? — кличу я його майже пошепки, ніби перевіряю, чи він справді тут, поруч, мій. У цьому звуці є все: любов, ніжність, страх його втратити.

– Що, Бунтівнице? Я згадав про їжу, і ти зголодніла?

– Так, — зізнаюся з легкою усмішкою, трохи ніяковіючи, але по-домашньому тепло. — Ти ж не проти, якщо наш наступний раз буде трохи пізніше? Бо щоб поїсти, нам доведеться піти, взяти їжу, а потім або повернутися сюди, або поїхати до нашої квартири чи в готель.

Бунтівник усміхається — так щиро й спокійно, що моє серце стискається від ніжності. Він притягує мене до себе, тримає так, ніби я його найдорожчий скарб. Його очі світяться впевненістю й любов’ю, настільки справжньою, що хочеться одночасно плакати й сміятися. Я утикаюся носом у його шию й вдихаю його запах — знайомий, теплий, мій.

– Мені байдуже до цього. Головне, що ти моя і не збираєшся мене залишати.

– Нікуди. Тільки за їжею і назад до тебе, — обіцяю я, сміючись, притискаючись до його грудей. — Ну, може, ще в туалет.

– Я не це мав на увазі, кохана, — каже він, цілуючи мене в ніс — так по-дитячому, але з такою глибиною, що я не можу стримати сміх, відчуваючи, як тепло його дотику розливається по всьому тілу, мов затишна ковдра. Я заплющую очі й на мить відчуваю абсолютне щастя — без умов, без страху, без поспіху.

– Я знаю. То що… викличемо таксі й поїдемо поїсти?

– Може, замість того, щоб їхати, просто замовимо доставку з ресторану?

Я завмираю на секунду, обдумуючи його слова, а потім мої очі спалахують радістю, як у дитини, якій замість супу запропонували морозиво. Ця проста ідея здається чарівною: залишитися тут, у цьому затишному коконі ніжності.

– Точно, я не подумала про це!

Я не хочу йти. Не хочу виходити з цього м’якого, теплого простору, де я можу бути собою. Я просто хочу лежати тут, у його обіймах, під зорями, слухати його дихання і знати, що попереду в нас вічність. Слова не потрібні — сама його присутність робить усе правильним, усе можливим.

Макс замовляє їжу, і менш ніж за тридцять хвилин я вже сиджу й із задоволенням їм, відчуваючи, що це найсмачніша вечеря в моєму житті — не через страву, а тому, що Бунтівник поруч. Тому що я щаслива. Тому що я вдома. Не в чотирьох стінах, а в його обіймах, у його серці. У нас.

Аромат щойно приготованої їжі наповнює повітря, змушуючи мій живіт тихо бурчати. Кожен шматочок здається неймовірно насиченим, ніби надолужує всі ті моменти, коли їжа була останнім, про що я могла думати. Тепло розливається по моєму тілу, змішуючись із відчуттям безпеки, яке дає його присутність.

– Я так радий бачити тебе такою.

Його голос звучить м’яко, з нотками полегшення й ніжності. У його очах більше, ніж радість — ніби він нарешті може видихнути після довгого напруження.

– Я теж рада, що жива і проводжу час із тобою, — зізнаюся я, піднімаючи неприємну тему.

Слова вислизають несподівано, але я не стримую їх. Так, боляче згадувати, але водночас це звільняє мене — ніби я нарешті можу говорити про це без тремтіння в голосі.

– Якщо чесно, я не був упевнений, що зможу тебе врятувати. Ти була геніальна, коли сховала Мері в шухляді, — хвалить мене коханий, і тепло розливається по моєму тілу.

Його слова зігрівають мене більше, ніж їжа. Вони нагадують мені, що я не просто вижила — я подолала. І він це бачить.

– Я хотіла, щоб хоча б вона втекла від рук того покидька.

Гіркий присмак злості залишається на язиці, але він уже не пече так сильно.

– Як ти з ним познайомилася?

Це запитання змушує мене на мить зупинитися. Спогади спливають, мов кадри старого фільму — яскраві, але вже не такі різкі.

– Ну, він був на перегонах у моєму місті, там ми й познайомилися. Ми не брали участі в перегонах разом до тієї ставки в п’ятницю, — нагадую я йому.

– Які у вас були стосунки? Я маю на увазі, це не допит. Якщо не хочеш, можеш не відповідати, і ми змінимо тему, — відступає Максим, розуміючи, що тема неприємна.

Його обережність мене зворушує. Він не тисне, не вимагає — він просто поруч, готовий підтримати, навіть якщо я вирішу мовчати.

– Мені нічого приховувати. Ми були знайомими. У мене було кілька компаній, з якими я час від часу проводила час — або в клубах, або в когось удома. Як тоді казали, «хаус-паті». Одного разу він запропонував піти кудись удвох, і я відмовилася. Після цього він сказав, що пропозиція залишається відкритою, і якщо що — я можу нею скористатися.

Говорити про це дивно. Ніби я розповідаю чужу історію, в якій лише ненадовго брала участь.

– Я бачив продовження, — нагадує він мені про свій перший похід у клуб зі мною.

Я фиркаю. Так, усе пішло зовсім не так, як він, напевно, очікував. Чесно кажучи, і не так, як я теж очікувала.

– Думаю, він просто розлютився, що я тобі дам, але йому майже рік не даю. Тому вирішив узяти мене сам, а ти знову став у нього на шляху, — пояснюю йому свою версію.

– Думаю, так і є. Що ти думаєш про те, що я зробив майже місяць тому? — знову запитує він.

Це питання, мабуть, не давало йому спокою. Я бачу напруження в його очах — ніби він боїться почути відповідь, але більше не може мовчати.

– Загалом, моя думка не змінилася. Я думаю, у тебе не було іншого вибору — або він, або я. Йому нікуди було тікати, і він знав, що не виживе. Як мінімум, Тім убив би його. Ти ж знаєш свого друга — він би сам убив Івана за таке.

– Це правда.

– Він уже обіцяв мене вбити раніше, тож точно зробив би це. Ти вбив його і врятував мене. Так, іншого виходу не було, хоча я хотіла б, щоб він був. Але по суті, у тебе не було вибору. Якби ти вистрілив йому в ногу, він би одразу вистрілив у мене, — мої слова звучать холодно, але всередині немає сумнівів. Я не хотіла, щоб хтось помер, але якщо між мною і ним — відповідь очевидна.

– Я теж так думаю. Якби був інший вихід, я б ним скористався, — його голос тремтить, видаючи, як це було для нього важко.