Глава 35
Ми проводимо нашу річницю знайомства спочатку в РАЦСі, а потім лише вдвох. Моє серце шалено б’ється, коли ми переступаємо поріг того самого інституту, де п’ять років тому наші погляди вперше зустрілися. Усередині ніби все завмирає — стіни, повітря, навіть ми. Кожен коридор, кожна лавка дихають спогадами, ніби сцени з минулого оживають. Ми йдемо, тримаючись одне за одного, і я ловлю його погляд — такий самий теплий, як і тоді, але тепер наповнений ще більшою ніжністю та впевненістю, просякнутий роками любові, випробувань і спільного щастя.
– Пам’ятаєш, як ти тоді хотів мене здати за мою витівку? Ти хотів поскаржитися на свою майбутню дружину? — сміюся я, показуючи на кабінет директора, де тоді його спіймала.
– Треба було одразу тебе поцілувати, — бурчить він, притягуючи мене ближче, і я відчуваю, як його губи торкаються моєї шиї. Від цього простого руху по шкірі біжать мурашки, ніби моє тіло пам’ятає кожен дотик із самого початку нашої історії.
Ми йдемо на студентську вечірку в перший день навчання. Шум, музика, сміх — усе як раніше, але тепер ми стоїмо трохи осторонь, спостерігаючи за молоддю з усмішкою розуміння. У грудях тепло — колись ми були частиною цього, а тепер ніби спостерігачі з іншого виміру, дорослі, змінені. Ми нічого не п’ємо — максимум купуємо собі Coca-Cola в магазині. Брати напої тут страшно — хтось може щось підсипати, і довіряти незнайомцям нам зовсім не хочеться. Ми захищаємо одне одного — тоді, зараз і завжди.
– Дивись, вони поводяться так само, як ми тоді в клубі, — шепоче Максим, киваючи на пару, що незграбно намагається танцювати. Його голос теплий і трохи жартівливий, але з відтінком ніжності.
– Ми були гірші, — сміюся я, згадуючи, як ми танцювали на нашій першій вечірці. І в ту мить ми обидва почуваємося знову дітьми — незграбними, захопленими, закоханими до тремтіння.
Ми сідаємо на маленький диван у кутку, і хоч нам уже по двадцять три й у нас двоє дітей, у той момент ми знову відчуваємо себе вісімнадцятирічними. Усе навколо зникає — є лише ми, наше дихання і ритм наших сердець. Його губи знаходять мої з тією ж пристрастю, що й уперше, але тепер кожен дотик сповнений впевненості — він знає мене, любить і це назавжди. Без страху, без поспіху — з глибиною і сенсом.
– Ти така ж красива, як у день нашої зустрічі, моя дружино, — шепоче він, цілуючи мене за вухом, і по спині біжать мурашки. Моє серце тріпоче так само, як тоді, коли він уперше мене там поцілував.
Я беру його волосся в пальці й легенько тягну, змушуючи подивитися мені в очі. Мені потрібно бачити цю щирість, це тепло, цю правду, яку він несе в кожному погляді.
– Я так рада, що ми знову разом і тепер я твоя дружина, а ти мій чоловік, — зізнаюся я, і усмішка не сходить з мого обличчя весь день. Я світлюся зсередини, ніби всередині грудей увімкнулася лампочка.
– Ти мене так змінила, — задумливо каже він, проводячи пальцем по моїй щоці. — Згадуючи себе чотири роки тому, я не розумію, як міг бути таким сором’язливим. Тепер я настільки інший, що той старий я навіть не відчувається мною, — його голос несе легкий смуток, ніби він прощається зі своїм колишнім «я», щоб ще міцніше триматися за нове, що виросло разом зі мною.
– Стара Катрін усе ще є в мені, але вона тепер з’являється рідко, — зітхаю я. — Після того як я стала мамою, я сильно змінилася.
Ці слова даються з тремтінням — не від жалю, а від усвідомлення, яким довгим був шлях і як сильно я сама себе змінила.
– Ти стала обережнішою і в чомусь більш наляканою. Але ти така ж весела, як і завжди, моя любов, — усміхається він, і в його очах така ніжність, що мені хочеться сховатися в його грудях. Його тепло — це моя фортеця.
– Я так не думаю. Але мені приємно, що в твоїх очах я така.
– Я ж казав, я хочу бути єдиним, хто бачить тебе справжню. Навіть ти сама себе такою не бачиш, але я бачу, — сміється він, і його сміх такий же заразливий, як і завжди. Максим може розтопити будь-яке хвилювання, будь-який холод у мені.
– Мій любий, давай потанцюємо? — пропоную я, раптом відчувши ритм музики.
Музика кличе нас, повертаючи в той час, коли ми не думали ні про що, крім розваг. Вона ллється в повітрі м’якими хвилями, проникає під шкіру, як нагадування про безтурботну юність, про сміх і погляди, сповнені очікування дива.
Так, на п’ятому місяці вагітності це вже не так легко, як раніше. Моє тіло стає більш чужим і примхливим, але водночас знайомим і теплим. Мій живіт уже помітний, але він ще не заважає нам триматися близько. Його присутність — як диво між нами. Так приємно усвідомлювати, що ця дитина від Максима, і її тато зараз поруч із нами. Востаннє я була сама, окрім бабусі. Я носила нове життя сама, і це було важко. Але тепер Максим завжди зі мною, і якщо я хочу просто підійти й обійняти його — я можу. Мені більше не потрібно приховувати свої бажання чи ковтати сльози в подушку. Як важко було раніше стримуватися, коли я так хотіла повернутися до нього…
– Що ти хочеш потанцювати зі мною? — питає Бунтівник, уже встаючи й простягаючи мені руку. Його долоня тепла, надійна, і я вкладаю свою з довірою. Вона огортає мене, ніби обіцяючи захист від усього світу.
Наші минулі танці одразу повертаються до мене. Веселі, пристрасні, божевільні. Де все — від перших нот до останнього повороту — кричало, що ми кохаємо.
– Сальса, — пропоную я з пустотливою усмішкою, іскорки бешкету танцюють у моїх очах. Моє серце трохи прискорюється — від очікування.
– О ні, — він голосно сміється, хитаючи головою, і в його сміху є все: любов, спогади і трохи страху перед моїм характером.
– Чому? — питаю я, трохи надувшись, удаючи образу, щоб його піддражнити.
– Ти після неї починаєш бити інших дівчат, — нагадує він, і я фиркаю. Його слова будять мої спогади, і я не можу не посміхнутися.
Це правда — саме після сальси до нього підійшла блондинка, з якою я тоді посварилася. Ревнощі, змішані з юністю і першими справжніми почуттями. Як гарячий коктейль, що п’янив і зносив дах. Тоді я не знала іншого — лише буря, лише крайність.
– Гаразд, я жартую. Я не проти сальси, моя любов, — заспокоює він мене, притягуючи ближче. Його голос — як пестощі. Такі, в які можна загорнутися, як у теплий плед зимового вечора.
Ми стаємо вільно, трохи осторонь, де ніхто не заважає, і починаємо танцювати. Я кладу руку йому на плече, а він обіймає мене за талію, притягуючи ближче. Як приємно знову відчувати його так близько, вже як дружина. Це усвідомлення зігріває мене зсередини, ніби промінь сонця пробивається крізь густі хмари. Усе всередині наповнюється ніжним теплом, ніби ми танцюємо вперше.
– Згодга, це справді виглядає як танець лінивців, — сміюся я, відчуваючи, як він ловить мій ритм. Його руки все ще тримають мене міцно, але ніжно.
Рухи вже не такі різкі, як раніше — вагітність робить мене повільнішою. Моє тіло важке, але водночас легке — ніби дитина танцює разом із нами. Але мій Бунтівник не скаржиться — він лише ніжно веде мене, допомагає з поворотами, іноді обертає, і ми рухаємося в маленькому просторі. Наш танець — це тихий діалог двох сердець. Кожен крок — як слово, кожен поворот — як обіцянка.
– І мій чоловік чудово танцює, — кажу я під час наступного повороту, щиро пишаючись ним. Пишаючись його терпінням, любов’ю, його готовністю бути поруч навіть тоді, коли я сама себе не розумію.
– Інакше й бути не може, я маю відповідати своїй дружині. Вона майстриня танцю, — підморгує він, згадуючи моє минуле і те, як я колись танцювала щоночі в клубах і на вечірках.
– Ти перебільшуєш мої здібності, — фиркаю я, зупиняючись. Тепло розливається по тілу, але водночас підкрадається втома. — Мені спекотно. Ходімо надвір?
Мій голос теплий, але трохи втомлений — малюк нагадує про себе. Легкий поштовх усередині, ніби сигнал: «Мамо, час відпочити». Ми виходимо під прохолодне нічне небо, повне тихого зоряного світла, і Максим раптом біжить до найближчого магазину, залишаючи за собою легкий слід повітря й аромат свого парфуму. Я дивлюся йому вслід, відчуваючи, як у мені розливається тепла хвиля турботи. Повернувшись, він дає мені пляшку негазованої води, і його очі лагідно усміхаються, ніби він знає, наскільки мені це потрібно.
Я сідаю на лавку, п’ю маленькими ковтками, відчуваючи, як прохолодна рідина заспокоює мою спрагу і неспокійні думки. Повітря свіже, майже кришталеве, і кожен вдих наповнений спокоєм. Максим сідає поруч, обіймаючи мене за плечі, і його рука ніби захищає мене від усього світу — надійно, тепло, по-справжньому. Я відчуваю, як моє тіло розслабляється, а серце повільно тане поруч із ним. У його обіймах ніч перестає бути просто часом доби — вона стає безпечною, майже чарівною.
– Дякую, — шепочу я, притискаючись до нього, ніби намагаюся розчинитися в його обіймах. Його тепло розливається по мені, заспокоюючи, як м’яка ковдра холодного ранку, проникаючи в кожну клітину, заколисуючи мої тривоги й сумніви.
– За що? — його голос тихий, майже невагомий, ніби він боїться зруйнувати крихкість моменту.
– За те, що ти є. За те, що ми тут. За все.
Мій голос тремтить від переповнених почуттів — любові, вдячності, полегшення. Слова прості, але за ними ховається цілий океан пережитого, мрій і здійснених надій.
Бунтівник не відповідає, лише стискає мої пальці у своїх — міцно, ніжно, ніби захищаючи мене від усього світу. І цього достатньо. Бо він тут — поруч, мій, справжній. У його мовчанні — вся глибина почуттів, яким не потрібні слова.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!