Четверо схиблених у вирі світів

Спати хотілось відчайдушно. Але хтось на повну відкрив вікно, і яскраве сонячне світло дошкуляло чутливим очам темної ельфійки навіть крізь щільно стулені повіки. Перевернувшись на бік, вона відчайдушно зарилась обличчям у подушку, обхопивши її, намагаючись урвати ще кілька хвилин бажаного сну.

– Вогнику… – пролунало над вухом, і потому вона відчула ніжний дотик до плеча. – Час прокидатися.

– Ммм…

– Лорі… – не отримавши відповіді, Лен перейшов до більш кардинальних дій: торкнувся губами її щоки, вуха, шиї…

– Світлячку, будь ласка! – вона спробувала затулитись від нього рукою. – Ще трішечки. От стілечки…

– Кохана, – в голосі ельфа прорізались саркастичні нотки, – “от стілечки” вже було хвилин п’ятнадцять тому. Ну давай, прокидайся вже! Ми ж сьогодні рушаємо до гір, скоро час збиратися.

– Йой… – сонно промовила Лорі, насилу розтуливши повіки. Перевернулась знов на спину, сфокусувавши погляд, подивилась на Ленмаріеля. – Скільки я спала?

– Дай подумати… Багато разів по багато, це скільки? – жартівливо примружився ельф. – Якщо так піде й далі… І одна темна дівчинка продовжуватиме бути неслухняною й заганяти себе до краю роботою в лабораторії…

– Мм, то що? – з непідробною цікавістю у голосі запитала ельфійка, злегка змінивши позу й підігнувши ногу – від чого її мереживна нічна сорочка злегка задерлась. – Покараєш?

– Та ну тебе, – Лен густо почервонів та відвернувся.

– Світленький! – розсміялась Лорі. – Ми вже два роки разом, а ти досі в деяких моментах соромишся. Це так мило! – плавним рухом підвівшись з ліжка, підійшла і швидко поцілувала його в губи. – Будь сонечком і принеси мені флакон тоніка, будь ласка. Інакше до пуття не прокинусь.

– В мене є краща ідея, – посміхнувшись, Лен узяв її за руку. – Ходімо одразу на кухню. Сніданок вже готовий.

* * *

Лорі перевершила саму себе, створивши рецепт нового еліксиру усього за три дні. Згодилися й рослини з Несвіту, і з аномальної зони, і дещо з запасів, принесених з Дикого Світу, і навіть трохи місцевих. І не лише рослини – знайшлось застосування й витяжкам з органів деяких хижаків. Як дикосвітських, так і зі Світу Джунглів (так четвірка тепер називала свою нову батьківщину).

Еліксир вийшов нівроку складним і багатокомпонентним – зате тепер усі були захищені від можливого рецидиву невідомої магічної хвороби. Кожен мав при собі пляшечку нової сполуки, наряду з цілющим еліксиром, відновлювальним та універсальним антидотом.

Аби зручно й безпечно носити це все з собою, ельфійка пошила зі шкіри крокобраза тримачі з комірками, викладеними всередині м’якою алхімічною піною.

Усі четверо зібралися в ритуальному покої, де була готова портальна схема. Всі необхідні речі були зібрані та складені – у кого в рюкзак, у кого в сумку, в когось – у просторову кишеню, ну а в когось у плетений заплічний короб. Цим останнім був Горін.

Спочатку дворф хотів взяти з собою Шестерню і нагрузити барахлом на нього. Та йому дохідливо пояснили, що голем на своїх лапах не зможе пересуватися джунглями і буде всіх затримувати. Побурчавши трохи задля виду, майстер погодився.

Взяли набори еліксирів, воду, їжу, Лорі та Марія – травницькі набори (а то раптом трапиться дорогою щось цікаве з місцевої флори), Горін – гірничі інструменти… і Туманчика. Кажан, загорнувшись у крила, вмостився на лівому плечі ельфійки.

Узяли портальний маяк, щоб на місці встановити його і в майбутньому переміщуватись вже на нього. І, звісно ж, узяли зброю. Скімітари – у Лорі та Марії, в дівчинки, окрім цього, був ще ніж та її нерозлучний браслет. Арбалет вирішила не брати. Стріляти у джунглях вибуховим зіллям – така собі ідея, а від звичайних болтів проти справді небезпечного ворога буде мало користі.

Горін вбрався в обладунки й прихопив свій вірний молот. В Лена були кігті і, звісно ж, магія.

Всі трохи переживали – все-таки це був їх перший серйозний похід назовні у новому світі. Особливо Лорі – бо вона переживала за всіх одразу.

– Уважно перевірте, чи нічого не забули. Особливо еліксири та зброю…

– Темна, кінчай вже нудіти! – заявив Горін. – Ми ж не у лігво дракона зібрались, зрештою. А коли навіть що – то справжньому морському вовку жодна тварюка не страшна! Так, старший помічнику Кіготь?!

– Ай-ай, капітане! – весело відповів Лен, діставши зі згортка вже призабутий усіма капелюх-трикутку й надягнувши його – як завжди, по-дуркуватому, задом наперед.

– Зніми цю ідіотську шапку, світлячок, – скривилась Лоріанхейн. – А краще взагалі викинь. Ти в ній мені не подобаєшся.

– Мм, а в чому тоді я тобі подобаюсь? – хитро примружився ельф (але капелюха зняв). – Може, у одязі з Несвіту, в якому я маю вигляд справжнього лицаря доріг?

– Та ну тебе з твоїми жартами, – збентежено всміхнулась ельфійка. Її щоки злегка потемніли.

– Ти виглядаєш як справжній лицар-дурій, – підколов друга Горін. – Давай вже свій портал-шпортал, і гайда. Метал сам себе не видобуде! Хіба що його видобуде хтось ще до нас – і от за це я реально переймаюсь.

– Як скажете, капітане Занудна Борода! – зітхнув химеролог. – Мозок, підняти весь захист і до нашого повернення не знімати. Увімкнути стабілізатор. Відкрити портал за наступними координатами…

* * *

Портал виніс їх майже до самого передгір’я. Але частину шляху все-таки треба було пройти джунглями.

Ліс навколо шумів та дурманяче пахнув. Лорі до місцевого колориту вже трохи звикла – решта ж до цього далеко від будинку не відходили, тож тепер зацікавлено озирались та принюхувались.

Темна змахнула пальцями – і тіні вкрили четвірку, ховаючи від очей можливого спостерігача. Лен зробив плавний жест лівою долонею – і довкола, сяйнувши блакиттю, піднявся щит.

– Агресивних істот поблизу не відчуваю, – промовив за кілька секунд ельф. – Розумних – теж. Тільки ми… Ну і ще Горін.

– Дуже дотепно, старший помічнику Шланг!

– Я радий, що ви оцінили, капітане Заяложена Борода.

– Зараз я тобі свою заяложену бороду понюхати дам. Гадаю, ти теж оціниш!

– Хлопчики, – вкрадливо промовила Лорі, – а давайте ви будете вправлятись у своєму неперевершеному гуморі… Якось потім. Хоча б коли дістанемось безпечного місця, – вона розвіяла тіні. – Ходімо вже.

Дорога до узгір’я минула майже без проблем – якщо не рахувати чагарів, що раз за разом заступали дорогу. Дівчата прорубали шлях крізь місцеву флору клинками. Магію не застосовували – економили ману, про всяк випадок.

Великих хижаків на шляху не траплялось, а дрібні остерігались нападати на озброєний загін. Та на декого вони все ж натрапили…

– Стійте! – Лен підняв долоню. – Відчуваю попереду аури розумних істот… Ну або щось схоже.

– Я теж, – Лорі напружилась, кладучи праву долоню на руків’я зброї.

– Великі маги-шмаги позбирались, – буркнув Горін. – Я це вже просто вухами чую.

І справді – попереду чувся шум, тупотіння, ритмічні удари й вигуки:

– Тумба, тумба, тумба, тумба!

– Здається, місцеві, – замислено промовила Лорі. Обережно знявши кажана з плеча, підкинула його догори. – Лети, Туманчику! Ти мої очі! – після цих слів очі самої ельфійки заволокло темрявою.

Дивитись кажанячим зором було все ще незвично й не дуже зручно – але його цілком вистачило, аби роздивитись дикунів (а це, безперечно, були вони).

Зо два десятки істот – люди, або дуже схожі на людей істоти. Грубі, немов висічені з каменю, обличчя, масивні надбровні дуги, густе волосся й довгі руки, що ними майже діставали до землі. По всьому тілу в них була вирізана в’язь незрозумілих символів – судячи з вигляду, саме вирізана, чимось гострим просто по шкірі.

Озброєні дерев’яними палицями й кам’яними ножами, вони пересувались джунглями, періодично підстрибуючи та крутячись навколо власної осі. Один ритмічно бив палицею в обтягнуту шкірою кістяну конструкцію, і решта під цей ритм постійно вигукували одне й те саме слово.

– Тумба, тумба, тумба, тумба!

– Це точно дикуни, яких ми з Леном бачили під час першого візиту у цей світ, – впевнено заявила Лоріанхейн, коли кажанчик повернувся. – Правда, на цій території не мало б бути їхніх племен… Може, мігрують?

– Мені інше цікаво, – замислено промовив Ленмаріель. – Чому ми не розуміємо їхніх вигуків? “Ефект Дикого Світу” мав би працювати й тут.

– Може, в них просто ще не сформувалась мова, – ельфійка знизала плечима.

– Або, – з абсолютно серйозним виразом обличчя додав Горін, – хтось з іншого континенту колись припер сюди тумбочку, і тепер вони вклоняються їй, як великій прадавній святині.

Марія затулила обличчя долонями, плечі дівчинки тремтіли від сміху.

– З нас чотирьох, – пирхнув ельф, – таку дурницю міг вигадати лише ти.

– Ну, кожному своє! Кому збочення, кому дурниці… – дворф виразно похитав рукою, у якій тримав молот. – Гадаю, відповідь на питання “битись чи миритись” однозначна?

– Горіне! – докірливо промовила Лорі. – Звідки така кровожерливість? Це ж буде побиття немовлят, щонайменше. Нам нема сенсу битися з ними!

– Кошмар! – вдавано жахнувся майстер. – Темна-гуманістка, з ким я зв’язався… Гаразд, і що ти тоді пропонуєш? Підеш і чемно побалакаєш з ними? Хоча, можна он вухатого послати – його не шкода…

– Ні те, ні інше, – похитала головою ельфійка. – Просто обійдемо їх. Ми їх бачимо – як мінімум, магічно – вони нас ні.

* * *

З дикунами вдалося успішно розминутись, проте шлях через це трохи затягнувся. Знайшовши серед сплетінь коріння та кущів більш-менш рівне місце, сіли відпочити й перекусити. І, врешті, після обіду вийшли до узгір’їв.

Гірський масив був чималим тягнувся далеченько, і в іншому випадку четвірці довелось би витратити немало часу на лазання кручами. Але цього разу все було простіше.

– Всі виявлені Мозком родовища, – промовив Ленмаріель, – всередині ось цієї, найближчої до нас гори. Я так розумію, там є якийсь природний комплекс печер, і те, що нас цікавить – саме у ньому.

– Що ж, – життєрадісно заявив Горін, – лишилось знайти вхід! Зараз я вам продемонструю, як дворфи вміють відчувати камінь. Що б ви без мене робили!

– Навіть не знаю, – саркастично всміхнувся ельф. – Може, застосували б ось це?

Він змахнув рукою – і в повітрі зіткалось об’ємне зображення.

– Тривимірна ілюзорна мапа, мій обізнаний у камені, але все ж трохи недалекий… Не побоюсь цього слова, друже. Розумні істоти свого часу винайшли магію, і їй, у тому числі, підвладне й таке.

– Добре, добре! – сварливо відповів дворф. – Ми всі усвідомили, що ти серед нас найрозумніший, старший помічник Зануда. Веди вже давай!