Четверо схиблених у вирі світів

Орда сірошкірих готувалась до нападу.

Діти Народу готувались дорого продати свої життя.

Брек-Тар дивився на вороже військо. Вітер здіймав хвилі червоного піску під його ногами, а довкола кружляли прикликані духи. На них, та ще на декого, була вся надія у прийдешній битві. Крихка надія. Слабенька. Але була.

Їм довелось покинути Оазис. Ті четверо дивних чужинців пообіцяли більше не приходити – і дотримались обіцянки… Та за ними прийшли інші. Закуті у біле залізо, озброєні іншим залізом і магією – схожою на чари предків, що колись погубили їхній світ, але іншою на смак та колір.

Когось з них поглинули гиблі місця або з’їли хижаки – світ не прощав помилок. Та більшість вижили. І у пошуках своєї цілі прийшли до Оазису. Прийшли на землю Народу.

Вони бились. Брек-Тар закликав усі свої знання, аби захистити Народ. І той дивний чужинець, якого він знайшов помираючим на межі Оазису, теж бився – і проявив небачену доблесть та вміння. Один напад їм вдалось відбити, і прибульці у білому залізі відступили. Але вони б повернулись – такі, як вони, завжди повертаються.

Тим паче, до них прийшло підкріплення. Уночі серед пустки було видно сяйво міжсвітових переходів.

Варто визнати – воювати сини та доньки Народу не вміли. Від хижих істот їх захищала сама суть Оазису – а інших ворогів у них зроду не було.

Тікати було марно – у пустках вони б довго не прожили.

Брек-Тар зважився на те, чого не робив ніколи. Він провів велике камлання. Скликав усіх духів, до яких зміг дотягнутися. І попросив їх відкрити дорогу між світами.

Аби знайти нову домівку для Народу.

Шлях відкрився. Зібравши все найнеобхідніше, вони покинули Оазис. Але на цьому нічого не скінчилось…

Проблема більшості придатних до життя світів у тому, що зазвичай там вже хтось живе. І зазвичай вони не раді новим сусідам.

Місцеві були не раді – і наразі їхні об’єднані племена готувались узяти приступом нашвидкуруч збудоване селище Народу.

* * *

З тихим хлопком портал згаснув, лишивши довкола червону пустелю… І хмару куряви на обрії. Звідти ж долинув якийсь шум – крики, брязкіт…

– Здається, ми невчасно, – прокоментував Ленмаріель.

– Або навпаки – дуже вчасно, – не погодилась Лорі.

Простягнувши вперед руку, на який зручно вмостився кажан, підкинула його вгору.

– Лети, Туманчик! Ти – мої очі!

Летіти кажану було недалеко – тож він швидко дістався потрібної точки. Роздивився з висоти пташиного польоту натовп войовнично налаштованих гоблінів… І тих, на кого вони планували напасти.

– Дивись-но, світлячку, – скомандувавши Туманчику вертатись, ельфійка створила об’ємну ілюзію, яка приблизно передавала побачене нею. – Якщо мені не зраджують очі – а очі мені не зраджують майже ніколи – то це наші давні знайомі з Оазису.

– Тубільці з Дикого Світу? – здивувався Лен. – Тут? Як вони тут опинились?

– Спитай щось легше, – саркастично всміхнулась темна. – Але зараз куди важливіше інше. І це “інше” має вигляд кількох сотень дуже злих гоблінів, що готуються напасти на них.

– Допоможемо? – запитав ельф. – Чи…

Лоріанхейн тяжко зітхнула.

– Роби портал.

* * *

Об’єднані племена йшли в наступ.

Воїни рвались уперед, потрясаючи списами й палицями. Шамани йшли позаду – кожного супроводжувала його власна свита духів.

Ніхто не знав, звідки на цій землі з’явились дивні рожевошкірі чужинці. Власне, нікого це й не хвилювало.

У цій пустелі є місце лиш одному народу. Інших – “стукать і в котел”.

Та раптом попереду розгорнулось зелене сяйво, і з нього вийшли двоє істот…

Колись, приблизно два великих цикли тому, молодий гоблін з племені Сірого Ікла пішов полювати на малахітових ящірок після заходу першого сонця. Він повернувся блідим та нажаханим і запевняв, що на власні очі бачив самого Ель-Чупак-Нібрея, описуючи його як істоту з темною шкірою та гострими вухами. Згідно слів юного дурня, там була ще одна істота – теж з гострими вухами, але трохи інша на вигляд. Мабуть, поплічник – повинні ж у Ель-Чупак-Нібрея бути поплічники.

Йому спочатку не повірили. Та щось у словах юного мисливця зацікавило шамана племені – і пізніше він виявив на тому місці відгомін чиєїсь сили. Чужої. Невідомої. Небезпечної.

Тож ця історія поповнила список легенд, що передавались з покоління у покоління, і тепер всі племена пустелі знали її. І от – дві істоти, як дві краплі води схожі на описаних у тіц оповідці, раптом з’явились на шляху орди.

Гобліни сповільнили свій біг. Зупинились. Придивились. Позадкували. А потім – усі разом – розвернулись.

– Рятуватися хто може! Це бути Ель-Чупак-Нібрея! Тікати, інакше смерть!

Воїни об’єднаних племен в паніці тікали, кидаючи зброю, амулети – та взагалі усе.

* * *

– Що, навіть чаю не поп’єте? – на обличчі Лорі застиг вираз крайньої розгубленості.

– Схоже, кохана, – промовив Лен, стримуючи сміх, – ти стала однією з місцевих легенд. Не в позитивному сенсі.

– Не сказати, що мене це радує… О, зараз буде цікава розмова.

Брек-Тар, шкутильгаючи, підійшов до них.

– Чужинці, – сердито проскреготів. – Ви обіцяли більше не з’являтись на землі Народу!

– Ми, взагалі-то, щойно вас врятували, – зауважила Лорі. – І тоді мова йшла про Оазис. Я якось не передбачала, що Народ і його земля можуть раптом опинитись в іншому світі.

– Це ваша вина! – старий тицьнув у неї пальцем. – Інші чужинці, які шукали вас, знайшли Оазис. Ми мусили рятуватись. А тепер ви знову з’являєтесь… Брек-Тару не подобається ваша присутність. Забирайтесь!

– Та не переймайся – заспокійливо промовила ельфійка. – Вже йдемо… Стій-но. А це ще хто?

З однієї з нашвидкуруч збудованих хиж вийшли двоє. Дівчина – рожевошкіра, з тутешніх – а з нею… ельф, якого б тут аж ніяк не мало бути. Дуже знайомий на вигляд… Лиш плаща, розшитого зірками, не вистачало. З одягу була лиш пов’язка на стегнах – як і в більшості місцевих.

Секунди йому вистачило, щоб вгледіти прибульців. А далі – вираз його обличчя різко змінився, він метнувся назад до хатини, а вискочив назад вже з довгим вузьким клинком в руках.

– Ви! – вигукнув з люттю у голосі, наближаючись.

– Ми, – погодилась Лорі, кладучи долоню на руків’я скімітара. – От і зустрілись, зоряний хлопчику. Всесвіт тісний!

– Смерть тобі, темна почваро! – змахнув клинком колишній Зоряний Плащ. Потім перевів погляд на Ленмаріеля. – І тобі теж.

– Колись – обов’язково, – флегматично відповів Лен, і на його долоні засяяло бойове плетіння. – А зараз – силоньки-то вистачить, nin mellon?*

– Зупиніться! – став між ними Брек-Тар. – Жодних бійок на землі Народу, – обернувся до ельфа з мечем. – Ти обіцяв підкорити свій гнів.

– Але, вчителю! – тоном ображеної дитини вигукнув той. – Вони повбивали моїх побратимів! Вони… вбили сотника Елтьяріена!

– А нагадай-но мені, після чого це сталося? – вкрадливо запитала Лоріанхейн. – Хіба ми кликали тебе і твоїх… гм, побратимів, до нашого світу? До нашої домівки?

– Він – злочинець! – обвинувально тицьнувши пальцем в бік Ленмаріеля, вигукнув ельф.

– Та невже? За чиїми законами? Вашої держави? Так ми не там. І навіть не в вашому світі…

– Досить, – проскреготів Брек-Тар. – Ваші суперечки ні до чого не приведуть. Ви, двоє – йдіть звідси!

– Ми-то підемо, – розвіюючи заклинання, зауважив Лен. – А от вони, – він махнув рукою в бік обрію, за яким зникли гобліни, – повернуться.

– Це не твоя справа, чужинцю. До того ж, ви все одно не станете воювати за нас.

– Не станемо, – підтвердив химеролог. – Але допомогти – можемо.

Він дістав з просторової кишені металеву пластинку з рунами.

– В мене завжди при собі є кілька заготовок. Зроблю простенький артефакт – як його підживлювати, ви, думаю, розберетесь. Він відображатиме ілюзію, – кивнув у бік Лорі, – от, її.

– А чого я, а не ти? – схиливши голову набік, поцікавилась ельфійка.

Лен стримано, одними куточками губ, всміхнувся.

– Ну, це ж ти в нас Ель-Чупак-Нібрей, а не я.

– Хтось сьогодні спатиме на дивані… світленький.

___

* Друже мій (синдарін)