Четверо схиблених у вирі світів

Павуки жили у цій печері давно.

Вони не були схожі ані на своїх “родичів” з Дикого Світу, ані на священних павуків з рідного світу Лоріанхейн. Просто величезні восьмилапі потвори зі страхітливими жвалами та тьмяними червоними очиськами.

Кожен, хто потикався сюди, був їхньою законною здобиччю. І коли четверо невідомих двоногих увійшли до печери – чудовиська підпустили їх поближче, тихо спустились згори на своєму павутинні й раптово заатакували.

Ну, це павуки так думали.

Застати зненацька загін з трьома магами, які можуть бачити аури – майже неможливо. А як врахувати, що двоє з них ще й у темряві бачили ідеально…

Одним словом – раптового нападу не вийшло. Тварюк зустріли сталлю, магією та розрядами з Маріїного браслета.

Лорі крутилася дзигою, скімітар пурхав у її руках, сплітаючи довкола сталеву павутину смерті. Вона стрімко завдавала ударів та ухилялась, встигаючи лівою рукою ще й кидати закляття – то темну блискавку, то Стрілу Пітьми. Кожна її атака безвідмовно вражала почвар у вразливі місця – очі, підчерев’я, суглоби лап.

Лен просто стоя, прикрившись щитом, та розкидався довкола бойовими плетіннями. В основному – повітряними або крижаними: вогонь у замкнутому просторі він вирішив не застосовувати. Над головою ельфа крутився світляк, заливаючи поле битви тьмяним зеленим світлом.

Туманчик гасав попід стелею, то зникаючи у тінях, то знову з’являючись, і періодично рискав у павуків перед очима, відволікаючи їх.

Горіну з перших секунд не пощастило: одна з тварюк плюнула у нього павутинням. Цього було недостатньо, аби знерухомити кремезного дворфа, та проблем йому все ж завдало. Криючи все навколо вже мабуть не десяти-, а двадцятиповерховими матюками, він відчайдушно намагався розплутатись, поки павук повільно підбирався до нього, вишукуючи слабке місце у сталевій шкірі дивного двоногого.

Але так і не встиг – звільнивши одну руку, майстер просто й невигадливо зарядив павучиськові з кулака по мордяці. Поки ошелешений арахнід намагався зібрати мізки докупи, дворф звільнив вже обидві руки, і удар молота довершив почате.

Марія, орудуючи одночасно шаблею і скрамасаксом, танцювала довкола величезного павука, спритно ухиляючись від ударів волохатих лап. Їй дістався особливо старий противник – його загрубіла шкіра не реагувала на розряди з браслета, а дістати його клинком ніяк не виходило: павук вчасно блокував всі атаки кінцівками. Втім, і сам не міг дістати малу.

– Іііііеееехх!! – налетівши збоку, Горін з розгону вперіщив павучиська молотом по макітрі. Цвіркнула смердюча зелена жижа, заляпавши і дворфа, і дівчинку (її навіть більше), і взагалі все навколо.

– Горіне, [цензура] тебе через колінку! – сердито вигукнула Марія, відчайдушно намагаючись відчиститись від гидоти. – Хто тебе просив лізти?! Я б сама впоралась!

– Ага, – вишкірився дворф, – бачив я, як би ти впоралась. Могла б і подякувати! До речі, зараз скажу темній, що ти знов лихословила.

– Давай, іди, скаржся… самогонщик.

– Ну ти ж зараза мала…

Бій скінчився. Порубані та пошматовані магією тіла павуків валялись навколо.

– Ну що, Вогнику, – жартівливо спитав Ленмаріель, – в тебе вже нема бажання приручити когось із цих милих звіряток? Ну, як два роки тому.

– Ні, – ельфійка рішуче хитнула головою. – Я вже цим перестраждала. Мені достатньо Туманчика! – після цих слів кажан з радісним “Іу!” зайняв своє місце на її плечі. – Ходімо вже далі, тут смердить.

– Я навіть знаю, від кого, – єхидно промовив дворф.

– Горіне! – процідила крізь зуби Марія. – З браслета шваркну.

* * *

Крім павуків, у печерах водилось ще багато всякого – та хижаків більше не було. Після Дикого Світу навіть незвично було бачити стільки неагресивної живності.

Виявлених Середнім Мозком родовищ було чотири. Першими у списку були невідомі зелені кристали – дослідивши їх у магічному спектрі, Лен та Лорі виявили, що вони годяться для створення накопичувачів. Але наразі, маючи у будинку ферму самородних кристалів, це було неактуально.

І три рудних жили. Залізо, мідь – і чорне срібло. Останнє обіцяло стати чудовим матеріалом для артефактів і портальних маяків – після невеличкої обробки.

– І ніякого тобі адаманту! – скрушно промовив дворф.

– Горіне, – посміхнувся Лен, – ти навіть з того запасу, що в тебе вдома є, ніц до пуття не використав.

– Бо я ще не придумав! – огризнувся майстер. – Адамант – це метал для великих творінь… а не поробок всяких. Як у деяких, не будемо тицяти пальцям, – і, звісно ж, тицьнув пальцем у ельфа.

– Гаразд, – той лишив останню репліку без відповіді. – Отож, в печерах з родовищами зміцнимо стіни… Думаю, Горіну не стане проблеми нанести відповідні руни, – він знову вивів у повітрі об’ємну схему. – А ми завалимо входи тут, тут і ось тут. Аби сюди не припхались у гості родичі тих милих павучків, тубільці… або ще хтось. Потім лишимо тут маяк – і можна буде порталом ходити прямо сюди

– Тоді краще завалити прохід ось тут, – Горін тицьнув у схему пальцем. – Щоб ось ця печера теж нам була доступна.

– За яким милим? – здивувався ельф. – Там же ніц немає.

– Ти чим слухав, старший помічник Дурко, що я напередодні казав? Мені потрібне місце для випроб зі старшими рунами! І вважай, що я його знайшов.

– Ми знов нічого не придумали для зв’язку, – зітхнула Лорі. – Доведеться комусь із нас ходити сюди разом з Горіном… Ну або відкривати портал у строго визначений час.

– Або! – зловісним голосом доповнив Ленмаріель. – В нас все ще є варіант з “Багряними Узами” і голкою у ліктьовий згин… в разі чого. Так, мій схильний до мазохізму друже?

– Щоб ти здох! – мстиво промовив Горін.

– Неодмінно. Років так через тисячу після тебе.

– Лен, а чого ти не створиш якісь артефакти для зв’язку? – поцікавилась Марія. – Он, Мозок же передає і голос, і картинку.

– В тому-то й справа, мала, що Мозок передає. Щоб обробляти сигнал на іншому боці – потрібен інший Мозок… Ну або його простіша версія. Коротше – потрібен розумний артефакт, а для нього треба душа. А запас душ в мене… скажімо так, майже добіг кінця.

– То давай он, тих голозадих наловимо, – знизав плечима Горін, маючи на увазі дикунів.

– Я бачив їхні аури, і їхні душі, скоріше всього, для роботи не годяться, – ельф похитав головою. – До того ж – вони нам не вороги.

– Ага, от як потягнуть вони тебе смажити, тоді розповіси їм про мир, любов, дружбу…

– Годі вже, – Лорі постаралась у корені зупинити нову суперечку. – Давайте завершимо тут – і гайда, скоро вже час вечеряти.

* * *

Усі четверо вийшли з порталу в ритуальному покої – і одразу ж з-під стелі залунав голос Мозку:

– Увага! Увага! Увага! Зафіксовано напад агресивних істот!

– Та що ще за напасть! – Лен рушив до вітальні, де стояв столик з Мозком, решта пішли за ним.

– А я знаю, хто це! – життєрадісно промовив Горін. – То наші сусідоньки завітали на вогник!

І правда – навіть крізь зачинені віконниці знадвору долунали ритмічні звуки:

– Тумба, тумба, тумба, тумба!

– Мозок, картинку, – насупився Лен.

Об’ємна ілюзія, що з’явилась у повітрі, відображала сам будинок, щит навколо нього… І під сотню дикунів, що, оточивши його щільним колом, пробували захист на міцність ударами своєї примітивної зброї.

– Святі Мелькорові підштанники, – скрушно зітхнув ельф.