Четверо схиблених у вирі світів

Тропічна злива зарядила раптово й глобально.

Вода не просто лилась із неба – здавалось, що все небо перетворилось на воду і тепер падало. Дощ супроводжувався шаленим вітром, по вікнах хльоскало струменями води та зірваними з дерев гілками, тож Лен наказав Мозку щільно закрити віконниці. Джунглі довкола шуміли й гнулись.

Ніхто з четвірки не виходив назовні. Марію, що розморено ніжилась у шезлонгу на березі озера, дощ застав зненацька. Побачивши, що не встигне добігти до будинку, дівчинка за секунду відкрила портал до вітальні – і ввалилась туди мокрим та скуйовдженим комком.

Усі четверо сиділи за столом. Марія, кутаючись у халат, тримала в долонях кухоль з гарячим узваром – відігрівалась. Лорі, тримаючи у руці незмінний флакон з тоніком, щось ритмічно вистукувала пальцями по столу. Ленмаріель та Горін то мовчки переглядались, то поглядали на інших.

– Цей світ вже вкотре довів, що не схожий на Дикий, – замислено промовила ельфійка. – Погода тут міняється, і часом кардинально.

– У моєму світі бувають такі зливи, – сказав Ленмаріель. – На півдні, де схожа місцевість і схожий клімат. Але я там майже не був, тож не бачив їх наживо… Зате побачив тепер. Що ж, від прогулянок джунглями поки доведеться утриматись.

– Все ясно, – з насолодою вимовив Горін. – Великі дослідники злякались дощику!

– Ну то йди, пройдись під дощиком, – саркастично відповів ельф. – А я на тебе подивлюсь. До речі, завжди було цікаво – чи вміють дворфи плавати?

– Це не твого розуму справа, дилда, – набурмосився майстер.

– Що, не вміють?! – щиро здивувався Лен. – Отакої! А раптом… Ну, шахту затопить, або ще щось?

– Як затопить – то візьмуть та й відкачають воду, вухате базікало! Ти мені краще скажи, як це двоє таких великих магів-шмагів, як ви з темною, пролюбили зміну погоди?

– Метеомагія, – повчальним тоном почав химеролог, – є надзвичайно рідкісним даром. Вона потребує особливого спектру джерела і зустрічається добре якщо в кожного тисячного носія чарів… Але такий плебей, як ти, про це, звісно ж, не знає.

– О, аристократія-засратія озвалась.

– Курдупель.

– О, так, давай, жартуй про мій зріст. Ти ж більше ніц придумати не годен, старший помічнику Шланг! Високий як тичка, а розуму як в шпички.

– Ну от, сам же ж починаєш про зріст…

– О, Ллос, – Лорі затулила обличчя долонями. – Мені, чисто з наукової точки зору, цікаво – вас двох взагалі можна змусити не собачитись?

– Можна! – з готовністю відповів Горін. – Пригрози вухатому, що в разі чого тиждень спатиме на дивані – й одразу стане як шовковий. Вірно я кажу, каблучок?

– Я бачу, – тон Ленмаріеля став зловісним, – великий майстер давно як слід не ходив по-великому. Ну, щоб десь так добу не вилазити з кімнати для хлопчиків. Забув? Можемо повторити!

– Лен, спинись, – попросила темна. – І ти, Горіне, теж заспокойся. Давайте обійдемось без сварок, хоча б поки ця злива не вщухне.

– Та хай собі чубляться, – шморгаючи носом, промовила Марія. – За ними навіть весело спостерігати.

– Мала, ти не застудилась? – занепокоєно спитала Лорі. – Може, зілля дати? В мене є, якраз на такий випадок…

– Та ні, – мотнула головою дівчинка. – Так зігріюсь…

* * *

Злива не вгавала третій день. Шум від дощу та вітру був таким, що від нього не рятували навіть товсті кам’яні стіни – тож Лорі сиділа у лабораторії під Пологом Тиші, аби сторонні звуки не заважали зосередитись на роботі.

Вона не чула звуків ззовні – але вловила ледь помітні вібрації в магічному полі. Дуже дивні й напрочуд ритмічні.

Зацікавившись, зняла плетіння – і почула музику. Це був не той гуркіт, який любила вмикати на своєму пристрої Марія, а лагідний мелодійний перелив – правда, якийсь непевний: неначе хтось уперше взяв до рук інструмент і пробував, чи зможе взагалі дати з ним ладу.

Та поступово мелодія стала набувати обрисів, а потім до неї додався й голос.

– Срібні стежини минулих віків

Вбрали мереживом небо,

Котрою б з них я піти не схотів –

Завжди приходжу до тебе.

Співав Ленмаріель невпевнено й трохи вибивався з ритму – давалася взнаки відсутність досвіду. Але тембр його голосу з головою перекривав ці недоліки.

Лорі відклала алхімічні інструменти, вийшла зі своєї лабораторії й покрокувала до майстерні ельфа – саме звідти долинав звук.

Лен сидів у кріслі й тримав у руках лютню, зосереджено перебираючи струни. Інструмент виглядав недоробленим: на поверхні деки були закріплені металічні конструкції з вправленими кристалами та виплавленими рунами (явно артефакти, бо сяяли різньбарв’ям у магічному спектрі) й виднілись пази, в які мало вставлятись щось іще.

– Світлячку! – здивовано й трохи замріяно промовила Лоріанхейн, спершись плечем на одвірок. – А ти, виявляється, повен талантів.

– Ну, я ж таки нащадок шляхетного роду, Вогнику, – зупинивши гру, всміхнувся ельф. – Уроки музики були невід’ємною частиною мого дитинства. А тут якраз пауза в роботі намітилась – нові датчики мали підрости, а тепер через дощ ми не можемо їх виставити… От я й вирішив втілити один свій старий задум. Були проблеми зі створенням власне інструменту – але знання математики та гармонії, плюс мій гострий та меткий розум…

– Так, ну не перехвалюй вже себе, – стримуючи посмішку, Лорі погрозила йому пальчиком.

– Дійсно, щось я перегнув… Отож. Осікльки я артефактор – то й лютня в мене артефактна. Зробити нормальну деку було неможливо – Горін більше по металу, ніж по дереву, а я взагалі не по цій частині. Тому зробили таку, як змогли. Але ось ці конструкції, – він постукав пальцем по одній з прикрашених рунами штук, – додають звуку трохи об’єму.

– Що це у вас тут? – Марія бочком протиснулась у двері. – О, прикольно. Навчиш мене грати на цьому? Буду як Барт Сімпсон з гурту “Південне Звалище”.

– Уявлення не маю, хто це такий, – намагаючись лишатись серйозним, відповів Лен, – Але інтуїція мені підказує, що тобі потрібен інший інструмент, аби грати так, як він.

– Чого це ви тут зібрались? – Горін, підійшовши до дверей, намагався зазирнути всередину через Маріїне плече. – А, зробив-таки свою бринчалку, вухатий. Ну, молодець! Тільки не здумай на ній бренькати, коли я працюю. Все, я пішов до себе!

* * *

Злива тривала тиждень, а потім вщухла так сам раптово, як і почалась. Хмари розійшлись – і джунглі засяяли, тягнучись назустріч сонцю. У небі постала неймовірно яскрава веселка.

Одразу вийти на вулицю не вдалось – рукотворне озеро вийшло з берегів, і довкола свай будинку тепер весело хлюпотіла вода. Довелось просити елементаля увібрати зайву рідину, потім температурним закляттям підсушувати землю, аби не брьохатись у грязюці.

Шезлонги, які не встигли забрати, звісно ж, змило водою у невідомому напрямку. Але це нікого не засмутило: зробити нові – геть не проблема.

– Ну що, друзі, – бадьоро промовив Лен, вивчаючи дані на відображенім Мозком об’ємній ілюзії. – В цілому все не так погано. Річка на півдні розлилась, і тепер там нівроку болото – але ми туди поки й не збиралися. Частину датчиків змило водою, але мережа критично не постраждала. Трохи зачекаємо, поки підсохне грунт, і можна буде виставляти нові. Життя продовжується!