Четверо схиблених у вирі світів

З моменту тропічної зливи минуло вже достатньо часу, аби річка повернулась до своїх берегів, а болото, що утворилось в результаті розливу – висохло.

Четвірка розмістилась на березі бурхливої річки. Лен шарудів у воді повітряними захватами, те, що вдавалось упіймати – кидав у підготовлене чималеньке відро.

Марія, вмостившись на стовбурі перекинутого через річку дерева, бовтала ногами у воді. На зауваження Лорі, що тут можуть взагалі-то водитись хижі риби, вона весело відповіла, що риби теж мають ауру і вона їх заздалегідь помітить. І взагалі – “не переймайся, матусю”.

Сама Лорі, мабуть, теж не вважала річку сильно небезпечною – знайшовши неподалік тиху заводь, вирішила скупатись. Проте захисний бар’єр все ж таки завбачливо поставила.

Дворф, підпираючи спиною дерево, займався своєю улюбленою справою – себто, бурчав.

– Ну ви, вухаті, даєте! Це хіба риболовля? От у нас в горах… Буває, сидиш оце з вудкою. Сидиш годину, дві… Часом і півдня просидіти можна! Але от воно клює, підсікаєш витягуєш, а воно на тебе з зубами, а ти йому по мармизі!

– Горіне, – спокійно відповів Ленмаріель, не відволікаючись від процесу, – мені зручніше ось так. Тобі ніхто не заважає зробити собі вудку, прийти з нею сюди – і ловити тут рибу так, як забажаєш. Можеш навіть по мармизі їй бити!

– Нащо мені бити рибу по мармизі, коли твоя поруч?

– Ну що там, хлопчики? – кутаючись у рушник та обтряхуючи краплі води з мокрого волосся, Лорі вийшла з-за дерева. – Варто мені на кілька хвилин відійти – і ви знов з’ясовуєте, в кого… як то там… довше его?

– Не вигадуй, темна, ніц ми не з’ясовуємо, – буркнув Горін. – До того ж, в мене все одно більше.

– А ну тихо! – Лен підняв руку.

– Ти мені рота не затикай!

– Та цить, кажу! – ельф дістав з наплічної сумки розмовний артефакт, на якому світився білий камінь – зв’язок з домівкою. – Мозку, що трапилось?

– Хазяїне, сталась надзвичайна подія. Істота, яку ви називаєте Комочком, проникла у вашу лабораторію… І, схоже, пошкодила один з артефактів.

– І ти мені лише зараз про це кажеш? – роздратовано вигукнув ельф. – Збираймося додому. Глянемо, що там той клубок шерсті вже вчудив…

* * *

Артефакт з душею чорнокнижника лежав на робочому столі у лабораторії Ленмаріеля. Скляна кришка на коробці була відкинута. Ельф саме готувався попрацювати з духом впертого мага – сподівався, що вдасться розвести його на деяку інформацію, в обмін на обіцянку відпустити душу на переродження. А як ні – то просто засадити його знов у пастку і сховати до просторової кишені. До кращих часів.

– Мррряу?

Забігши до кімнати, Комочок плавним рухом застрибнув на стіл. Сьогодні шкіряні, знов вирушивши у повному складі у якихось своїх двоногих справах, забули досипати йому корму, і голодний кісяра шукав, чим би то поживитися.

Хоч він і був суто кімнатною твариною – котячі гени (а відповідно, й інстинкти мисливця) нікуди не поділись. А у тій металевій коробці на столі пульсував шматочок живої плоті. Ніжний, соковитий, смачний… Припавши до столу, кіт почав обережно підкрадатись до здобичі.

У повітрі над артефактом виникла напівпрозора червона мармиза. Рондо Кістлявий і при житті-то красенем не був, а вже у вигляді привида…

– Геть звідси, блохаста почваро. Я сказав киш! Брись! А куцу! – у голосі чорнокнижника прорізались панічні нотки. – Ні, не смій, я сказав! Забери свої брудні лапи! І зубами мене не чіпай! НЕ СМІІЙ! ПРОКЛЯНУУУ!!

КУСЬ!

* * *

Четвірка сиділа за столом у вітальні. Марія тримала на руках Комочка, що задоволено облизувався. Лен – похмуро дивився на них обох.

– Мала, – намагаючись тримати себе в руках, врешті промовив він. – Якщо ти й надалі не дивитимешся за цим котом – то він точно повернеться до своєї первісної ролі, для якої я його і створював. Стане піддослідним!

– Не ображай Комочка! – насупилась дівчинка. – Що я мала робити, по-твоєму? Не брати ж його у джунглі з собою!

– То зачинила б його в кімнаті! – уїдливо процідив ельф. – Розумні істоти на такий випадок створили чудовий винахід – зветься “двері”!

Він підвівся зі стільця.

– В ті артефакти вкладено збіса часу й праці, і я їх точно створював не для того, аби годувати ними кота! Ще й душу того чудика ми тепер втратили…

– Світлячку, заспокойся, – тихо промовила Лорі. – Непоправного ніц не сталось – це лише один артефакт, яким ми все одно не користувалися. А душа того покидька… ти так певен, що вона тобі була потрібна?

– Та не те щоб сильно потрібна, Вогнику, – зітхнув Лен. – Але… в мене тепер якесь недобре передчуття.

– Любий! – всміхнувшись, ельфійка підвелась та поклала руку йому на плече. – Погане передчуття тут може бути хіба що в мене. По-перше, через мою схильність до Хаосу, а по-друге, – вона лукаво примружилась, – бо я ж жінка, все-таки! І моє передчуття зараз мовчить.

– Я не так висловився, – скривився ельф. – Це не передчуття… а радше відчуття. Магічне. Але якесь незрозуміле…

– Ну, принаймні юшка в нас тепер буде, – спробував розрядити обстановку Горін. – Місцеву ж рибу, сподіваюсь, ви не тільки для дослідів ловили?