Код Всесвіту: Чорна діра

9.2

Капітан і Олександр рушили до реакторного відсіку за Семеном. Чим ближче вони підходили, тим гучнішим ставав той самий скрип, який Аркадій чув уранці. Тепер він нагадував скрегіт металу об скло. Повітря тут було гарячим і пахло озоном та паленою ізоляцією.

─ Семене! ─ Капітан смикнув важіль герметичних дверей.

Двері піддалися не відразу. Коли вони нарешті відчинилися, Оксана зойкнула, завмерши на порозі з переляканими очима. У напівтемряві технічного блоку, серед тисяч індикаторів, що миготіли тривожним червоним світлом Семен намагався загасити електропроводку, що іскрилася.

Навколо нього ходили десятки його двійників: один перевіряв щиток, інший тягнувся до дротів, третій просто стояв поруч.

Семен діяв швидко й мовчки. Його каюта залишилася позаду, а в реакторному відсіку панувала задуха. Він не чекав на допомогу, він просто знав, що робити.

─ Олександре, тримай термінал! ─ крикнув Семен, не повертаючи голови. ─ Капітане, мені потрібен силовий кабель із системи освітлення технічного коридору. Виривайте його з м’ясом, нам зараз світло в коридорах не допоможе.

Поки Капітан і Олександр виконували наказ, Семен розкрив панель управління. Головна шина енергопостачання була чорною — ізоляція просто випарувалася, залишивши голий метал. Використовуючи діелектричні затискачі та шматки мідного обплетення, яке він знайшов у ящику з запчастинами, Семен почав «шунтувати» систему — пускати струм в обхід згорілих ділянок.

Це була брудна, важка робота. Він з’єднував дроти надійно, «на совість», затягуючи болти так, що на руках лопалися мозолі.

─ Готово, ─ видихнув він, витираючи сажу з лоба. ─ Я кинув тимчасові перемички. Вони витримають навантаження під час маневру, але потім згорять остаточно. Це наш єдиний шанс.

Семен кинув погляд на одного зі своїх двійників, який все ще безпорадно вовтузився біля порожньої панелі.

─ Ей, ти, копіє нещасна! ─ гукнув Семен до привида. ─ Хоча б ключа потримав, чи що? Тільки місце займаєш.

Двійник мовчки розтанув. Семен розчаровано хмикнув:

─ От бачите? Жодної допомоги від молоді, навіть якщо ця молодь — це я сам три дні тому. Ходімо їсти, бо я зараз з’їм власну каску.

─ От ви жартуєте, Семене, а я сьогодні наших привидів бачив. І навіть почув, що каже мій привід. Мій привид розмовляв! І я це почув! ─ вигукнув Аркадій, який прибіг за всіма в технічний відсік.

─ Це не привид, Аркадію. Це твоя власна світова лінія, викривлена гравітацією Керра. Ти чуєш його голос, бо його легені штовхають те саме повітря, що й твої, просто в іншому часовому зрізі. Це фізика, ─ пояснила спокійним тоном Оксана.

─ Добре, що це має наукове пояснення. А то я вже почав думати, що в мене починаються проблеми з мозком.

─ Цікаво, а що ваш привид вам сказав? ─ поцікавився Семен.

─ Він запитав: Отже, ми всі загинемо?

На декілька секунд запанувала важка тиша.

─ Не хвилюйтеся, Аркадію. ─ втрутилася Оксана. ─ Це ви або ще скажете ─ Ми ж не знаємо в якому контексті це малося на увазі ─ Або це одна з ймовірних варіантів реальності. Але згадайте, що ви бачили реальність, де ми вижили. Отже, краще зосередитися на цьому.

─ Так, краще зосередитися на виживанні, ─ зазначив Семен, поглянувши на двійника, який порпався у його скриньці з інструментами, поки той не зник, а потім розвернувся до справжніх колег.

─ Котра година?

─ Восьма, ─ відповів Олександр, звірившись із настінним хронометром, цифри на якому дивно подригували.

─ Час сніданку, а ми тут вовтузимося, ─ буркнув Семен.

Тут дріт знову почав іскритися в іншому місці.

─ От халепа! Сніданок переноситься. Треба ще тут затриматися.

─ В нас декілька годин до офіційного «початку кінця», ─ Капітан поклав руку Семену на плече, ігноруючи мазут на комбінезоні. ─ На порожній шлунок у чорні діри не літають.

─ Якщо я не полагоджу зараз цю ділянку, то ми не те що до Чорної діри не дотягнемо, ми і до сніданку не доберемося. Всесвіт побачить від нас концерт з салютом. Підемо, як то кажуть, із святковим феєрверком!

─ Може ми вам можемо допомогти? ─ звернувся капітан. ─ Ви ту спеціаліст з цим питань. Командуйте!

Семен трохи замислився, одночасно займаючись проводом.

─ Так. Ви можете допомогти. По-перше, зробіть чай з софори і випийте, поки я тут пораюся. І мені зробіть, якщо не складно. По-друге, я тут подумав, може це і дурна затія, але…

─ Що? Кажіть, ─ підтримав його капітан. ─ Ми все зробимо.

─ Треба розпилити пилок тих Оксаниних бур’янів по всьому кораблю. Якщо ці трави так взаємодіють з чорною дірою, що стали нашими демпферами, то краще, щоб площа їх дії була найбільша. І сюди занесіть особливо.

─ Буде виконано! Всі чули? ─ звернувся до команди капітан. ─ До роботи!

О восьмій тридцять ранку екіпаж зібрався на кухні. Корабель стогнав, наче старий диван, на який намагається сісти слон, але запах заварки Оксани творив дива.

Оксана зосереджено розливала рожеву рідину по чашках.

─ Пийте, ─ наказала вона тоном, який не допускав заперечень. ─ Це концентрат софори. Він стабілізує тиск.

─ А це, ─ вона дістала з кишені три пакетики, ─ пилок, який я щойно назбирала.

Кожен взяв свій пакуночок і почав пити швидше чай, бо від їх дій зараз залежало їх життя.

Оксана випила чай, взяла чашку для Семена в одну руку, пульверизатор з рожевою рідиною – в іншу, і пішла в технічний відсік.

Двійники Семена ходили біля реактора. Але справжній Семен не рухався. Він сидів біля стіни, зробивши перед цим потрібне шунтування. Очі його були заплющені.

Вона торкнулася його плеча і відчула, що він теплий. Навіть крізь комбінезон було видно, що його шкіра слабко пульсує рожевим світлом, як і її рослини.

─ Семене, ─ покликала вона його, ─ Я вам чай принесла.

─ О! Дякую. Мені якраз треба бадьорості. Ваш чай бадьорить. А я всю ніч нормально не спав. Бо кожні дві година треба було реактор дивитися.

─ Я вас розумію. Вам би зараз виспатися.

─ На тому світі відіспимося. Яким би він не був. А ми це скоро дізнаємося.

─ Ну тоді вам спати не можна. А то всю пригоду проспите, ─ посміхнулася Оксана. ─ Ви пийте чай. А я поки розприскаю рідину з пильцею.

─ Розприскаєте рідину? ─ в очах Семена виник жах. ─ Але ж буде коротке замикання! Ви вирішили так вишукано позбавити нас страждань?

─ Не хвилюйтеся, Семене. Тут не вода. Така рідина не проводить струм. Навпаки, вона може охолоджувати контакти та захищати їх від окислення. Це концентрат софори. Органічні сполуки рослини розчинені у ізопропіловому спирті, який миттєво випаровується, залишаючи лише «рожевий пил».

─ Добре. Тоді робіть.

Семен пив чай, поки Оксана розприскувала рідину.

Відсік наповнився маленькими часточками, які створювали рожеве мереживо у приміщенні. Тепер реактор нагадував рожевого слона. Такий потужний і водночас милий.

***

Команда зібралася під дверима кухні і знову чекала, поки Семен всіх впустить.

─ Я вже не дочекаюся нових сюрпизів від Семена, ─ зізнався Аркадій.

─ Так, це вже стало традицією, ─ підтвердив Капітан. ─ До речі, яка зараз година? Бо в мене годинник дивно поводиться. Мені здається, що час то біжить, то зупиняється.

─ Наче десята, ─ відповіла Оксана.

Двері кухні нарешті роз’їхалися в сторони з шипінням, яке цього разу прозвучало якось музично, наче акорд органа. Семен стояв посеред приміщення, витираючи руки об фартух, на якому чомусь було два однакові плями від соусу в дзеркальному відображенні.

─ Проходьте, панове привиди та їхні оригінали, ─ урочисто промовив він. ─ Тільки обережно, підлога сьогодні трохи... суб'єктивна.

─ Та я помітив, ─ зауважив Аркадій. ─ здається, що вона як хиткі піски стає. І скоро нас зжере.

─ Панове, прошу до столу. Сьогодні у нас «Сніданок приречених»: яєчня з шинкою, яка бачила кращі часи, та галети, міцніші за обшивку нашого корабля.

─ А що креативної страви не буде? ─ зітхнув розчаровано Аркадій.

─ Ну чому не буде? ─ посміхнувся Семен. ─ Ви ж ще не бачили мою яєчню сьогодні.

На столі стояли тарілки, накриті металевими ковпаками.

Капітан Дмитро сів на своє місце, але щойно його вага торкнулася стільця, він відчув легкий поштовх. Поруч із ним, на порожньому стільці, на мить з’явився напівпрозорий силует самого Дмитра, який вже доїдав щось невидиме, а потім так само раптово зник.

─ Смачного мені, ─ пробурмотів капітан, нервово поправляючи комірець.

Семен одним махом зняв ковпаки з тарілок. ─ Сьогодні в меню: «Квантова яєчня в хмарі подій».

Страва виглядала космічно: білок був збитий у невагому білу піну, що іскрилася озоновим блиском, а жовток посередині здавався ідеально чорним.

─ Це каракатиця? ─ запитала Оксана, розглядаючи чорне ядро сніданку.

─ Це чорнило кальмара і мій секретний соус, ─ підмигнув Семен. ─ Виглядає як діра, на смак як перемога.

А чому жовток у центрі такий... тремтливий? ─ запитав Олександр, з острахом тицяючи вилкою в тарілку.

Семен нахилився до нього і прошепотів з кам’яним обличчям:

─ Бо це ─ Сингулярність, Сашо. Якщо ти проткнеш жовток до того, як Аркадій вирівняє курс, нас засмокче в тарілку раніше, ніж у Чорну діру.

Всі на секунду завмерли, тримаючи вилки в повітрі.

─ Та жартую я! ─ зареготав Семен, плеснувши Олександра по плечу. ─ Їжте швидше, поки гравітація не перетворила ваш сніданок на смузі прямо в шлунку. І пам'ятайте головне правило нашої подорожі: якщо з того боку діри нас зустрінуть інопланетяни ─ скажіть, що шеф-кухар зайнятий, прийом тільки за попереднім записом!

Аркадій усміхнувся, розрізаючи «сингулярність» на своїй тарілці:

─ Семене, якщо ми виживемо, я виб’ю тобі зірку Мішлен. Або хоча б зірку в сузір’ї Великої Ведмедиці.

─ Краще вибий мені відпустку на Землі, ─ буркнув інженер, ─ де яєчня лежить на тарілці рівно, а не намагається виповзти і перевірити стан реактора.

Раптом Олександр, який до цього мовчав, зосереджено дивлячись у свою тарілку, підняв виделку. ─ А чому в мене три руки? ─ спокійно запитав він.

Всі подивилися на офіцера зв’язку. Дійсно, від його плеча йшло три напівпрозорі контури руки: одна тримала виделку, друга тягнулася за серветкою, а третя просто лежала на столі.

─ Це оптична суперпозиція, Сашо, ─ зауважила Оксана, намагаючись зберегти медичний спокій. ─ Твій мозок ще не вирішив, яку саме дію ти виконаєш наступною, а простір уже показує всі варіанти.

─ Головне, щоб шлунок не вирішив, що він у суперпозиції, — капітан обережно відрізав шматочок «квантової» яєчні. ─ Семене, це... неперевершено. Навіть якщо я їм це втретє за останні п’ять хвилин у різних часових лініях.

─ Радий, що вам подобається, — відповів Семен, але його голос раптом пролунав здалеку, хоча він стояв поруч.

Корабель видавав такі скрипи, наче його ріжуть.

─ Ну от. Чим ближче ми до Чорної діри, тим більше вона хоче розтягнути нас у макаронину. Корабель тягнеться і від чого систему починають виходити з ладу, ─ зазначив Семен.

Тільки-но Аркадій підніс перший шматочок до рота, корабель здригнувся, наче від гикавки. Почувся металевий «дзинь», і раптом... тарілка перестала бути важкою.

─ До речі, можу вам ще апельсинового соку налити, ─ взяв Семен пачку з соком і почав наливати у чашку.

Аж раптом сік у вигляді кулі почав повільно підніматися над центром столу. Ця куля не просто висіла в повітрі — вона стала жертвою просторових конвульсій. Помаранчева рідина то стискалася в ідеально гострий куб, то миттєво розтягувалася в тонку, як капіляр, лінію, наче чорна діра намагалася спробувати сніданок на смак через соломинку.

─ Семене, це що, антигравітаційний фреш? ─ Аркадій обережно тицьнув пальцем у повітря поруч із кулею.

─ Це побічний ефект збою в четвертому секторі, ─ відмахнувся Семен. ─ Давайте поїмо, а потім вирішу це питання. Вважайте це новим способом сервирування сьогодні. Кому соку ─ просто втягуйте ротом, коли він пролітатиме повз.

─ Семене, це не просто збій, ─ прошепотіла Оксана, спостерігаючи за соком. ─ Це градієнт сили. Ми настільки близько до об’єкта Керра, що кривизна простору змінюється кожні десять сантиметрів. Ми буквально «пливемо» крізь гравітаційні хвилі.

─ Отже, ми всі загинемо? ─ вигукнув схвильовано Аркадій. ─ Корабель розвалюється. І ви вже не бачите сенсу його ремонтувати?

─ Це не так. Що від мене залежить, я відремонтую. Просто я не вмію ще телепортуватися і бути одночасно в двох місцях. Навіть маючи двійників. А цей збій гравітації для нас не смертельний, ─ намагався заспокоїти його Семен.

─ Аркадію, ви тільки що повторили фразу, яку чули від двійника, ─ привернула увагу Оксана. ─ Отже, ви це сказали через хвилювання, а не тому, що так станеться.

Пілот трохи заспокоївся, хоча його серце билося як навіжене. Зберігати спокій йому давалося все важче.

─ Опа... ─ прошепотів Олександр. Його дупа відірвалася від стільця, і він почав повільно спливати вгору, безпорадно перебираючи ногами, наче жук, якого підкинули в повітря.

─ Гравітація пішла у відпустку без попередження, ─ констатував Семен. Він примудрився вхопитися однією руку за край столу, але його «сингулярність» уже розпочала незалежну подорож.

Це виглядало як сцена з якогось божевільного сну. Десятки оранжевих кульок соку, які утворилися від махання в межах помаранчевої кулі, зависли в повітрі, наче маленькі планети в мініатюрній галактиці. Шматочки яєчні Аркадія, розірвані на фрагменти, повільно оберталися навколо його голови.

─ Ловіть сніданок! ─ крикнув Капітан, намагаючись зберегти командний голос, поки його власна галета плавно влучила йому прямо в око.

─ Аркадію, не ворушися! ─ порадила Оксана. Вона вчепилася в поручень і майстерно, наче рибка, впіймала ротом пролітаючу повз оранжеву бульбашку соку. ─ Ти зараз як поплавок. Твої дев’яносто кілограмів тепер важать нуль. Тільки інерція лишилася, тож не збий Олександра, він і так уже під стелею.

─ Я відчуваю себе дуже... легковажним, ─ пробурмотів Аркадій, дрейфуючи поруч із великою кулею соку. ─ Семене, дивись, твій жовток тепер літає за мною, як супутник!

Семен, борючись із гравітаційним хаосом, примудрився клацнути зубами і впіймати одну з найбільших бульбашок соку прямо в польоті. ─ Ну от, ─ проковтнув він сок. ─ Тепер ми офіційно ─ екіпаж літаючого цирку. Сашо, припини дригати ногами, ти створюєш повітряні потоки, нас так засмокче у вентиляцію!

─ Як ми будемо їсти в такому стані? ─ запитав Олександр, намагаючись відштовхнутися від стелі.

─ Як справжні хижаки, Сашо, ─ хмикнув Семен. ─ Хапай ротом те, що пролітає в зоні досяжності. Вважай це тренуванням. У Чорній дірі нас так скрутить, що ця невагомість здасться нам затишним ліжком.

Капітан Дмитро, підтягнувшись на руках до столу, серйозно подивився на команду, хоча вигляд людини, що висить паралельно підлозі, трохи псував урочистість моменту:

─ Сміх сміхом, але це означає, що стабілізатори поля здають. Допиваємо ці «оранжеві планети» в повітрі ─ і на місток. Аркадію, скоро ваш вихід.

─ І не забудь увімкнути поворотник, коли заїжджатимеш у діру! ─ кинув Семен у спину пілоту. ─ А то ще випишуть нам штраф за порушення законів фізики, а в мене на картці ліміт вичерпано.

Екіпаж дружно засміявся. Це був короткий момент тепла перед тим, як безодня Чорної діри розкриє свої обійми.