Код Всесвіту: Чорна діра

Глава 22. Дилема.

Адріан дивився уважно на Дмитра, очікуючи відповіді.

─ Що саме ви хочете знати?

─ Дмитре, в мене багато питань. Якщо ви прилетіли з іншого всесвіту, то звідки взявся робот? Чи це ваш робот? Звідки ви знаєте про цього птаха? Бо ви, наче, не здивувалися. Це ви його привезли із собою?

─ Ні. Це не наш птах. Ми його побачили, коли вийшли з корабля. Він перший житель планети, хто нас зустрів. І робот потім нас зустрів сам, ─ пояснив Дмитро.

─ Робот вас зустрів сам? Але ж робот – це програма. Він не міг просто так сам когось зустрічати. Хто ним керує?

─ А ми звідки знаємо? Це ж ваша планета. Ми ще більше не знаємо нічого. Ми думали, ви нам поясните.

Тут браслет на руці Адріана замиготів.

─ Ми впіймали птаха. Що із ним робити далі? ─ запитав диспетчер.

─ Його треба дослідити. Це робот чи живий птах? Які показники? Проскануйте. Чим він харчується? З такими розмірами він вже б з’їв купу рослин у нас. Треба перевірити показники флори поблизу. Може в нас вже продовольча катастрофа назріває.

─ Отже, я так розумію, на вашій планеті всі істоти таких розмірів, як і ми, ─ подумала вголос Оксана. ─ То що його зробили таким великим?

─ Може, він, як і ми через діру Керра прилетів сюди? ─ запропонував Дмитро.

─ Щось я не бачила його через ілюмінатор.

─ Так, він міг потрапити туди в іншому вимірі.

─ Капітане, ви думаєте, що птахи літають так високо, де можуть бути чорні діри? Чи, можливо, хтось зміг на його планеті створити чорну діру? ─ примружилася Оксана.

─ Оксано, не дивіться так на мене, ─ підняв обидві долоні Капітан у жесті «здаюся». ─ Я не знаю. Це ж ви науковець.

─ Я не думала над цим питанням. Я жила собі мирним життям, де не передбачалося чорних дір.

─ А ось мій друг думав про це, ─ втрутився в їх дискусію Адріан. ─ Він марив тим, щоб дослідити діри, знайти Код Всесвіту. Якось він сидів задумливий, і коли я його запитав, про що думає, отримав від нього відповідь: як створити чорну діру.

─ Він створив Чорну діру? ─ широко розплющила очі Оксана.

─ Я не знаю. Це ж не можливо. Та я не науковець. В мене інші функції, ─ потис плечима Адріан.

─ А як звати вашого друга? ─ запитала Оксана. ─ Де його знайти? Нам робот сказав, що нас запросили. Хто? Навіщо? Може, він нам допоможе.

─ Це навряд. Його ім’я я не можу сказати. Нам заборонили. Він раніше працював на уряд, а потім зник. Де він, я не знаю.

─ А що він робив для уряду? Чорні діри? ─ запитала Оксана, очі якої, були як монети по п’ять копійок.

─ Ні. Не думаю. Навіщо це нам. Він був винахідником. В нас є окремий відсік для науковців. Там щось відбувається. Але цей сектор має відмітку «Цілком таємно». Ні в кого немає доступу, крім науковців, що займаються там проєктами потрібними уряду.

─ То чому ви думаєте, що вони там не створюють чорні діри? ─ здивувалася Оксана.

Адріан підійшов до дивану, сів, і запросив жестом гостей.

─ Чорні діри – це була його мрія, як дослідника. Але, як я зрозумів, з бесід з ним, це має бути дороге задоволення. Бо створення чорної діри вимагає багато енергії. Щоб створити щось необхідне для цього, треба гроші. Він хотів заробити гроші, працюючи на уряд.

─ Він був талановий винахідник? ─ поцікавилася Оксана.

─ Найкращий. Це він тут створив практично все, що ви бачите. Ці перекладачі у вухах, роботів, запрограмованих на хатні справи, аватарів, що керуються людьми і не тільки.

─ І куди ж він подівся? Може, щось винайшов, через що його прибрали? ─ задумливо промовив Дмитро. ─ Уряди люблять позбуватися людей, що забагато знають чи заважають…

─ Я й сам хотів би це знати, ─ зітхнув Адріан.

На руці знову замиготів браслет.

─ В нас халепа. Журналісти дізналися про папугу. Зібралися під головними воротами, вимагають пояснень, ─ почувся голос голограми.

─ Цього ще бракувало. Нам не треба зараз ніяке розголошення. Не треба створювати паніку.

─ Вони вимагають пояснень. В ЗМІ зараз використовує патрульних роботів, які все на камери знімають. Вони зараз транслюють по великих екранах по місту момент, як летів папуга і як ми його спіймали. При цьому пишуть, що це монстр, що напав на місто. І кажуть, що таких монстрів купа, але уряд приховує реальні цифри, ─ пояснив схвильовано диспетчер.

─ Оцього я і боявся. Ми ще не знаємо, що це за папуга, а його вже в монстри записали. Паніку створюють. Затримай поки їх. Не впускай. Скажи, що вирішується питання про аудієнцію для преси.

─ Зрозумів.

Голограмам зникла.

─ Бачу, і у вас ЗМІ, які спотворюють реальність. Технології високі, а принципи моралі у декого не на висоті, ─ посміхнувся Дмитро.

─ Але ж у вас є реальні монстри. Тому, може, журналісти і хвилюються, ─ намагалася захистити їх Оксана.

─ Що? В нас монстри? Що я не знаю? ─ запитав здивовано Адріан.

─ Ми бачили банер «Будьте обережні. Остерігайтеся монстрів і келімів», ─ пояснили Оксана. ─ І що таке келіми?

Адріан широко розплющив очі і зблід.

─ Мені треба подзвонити, ─ витяг він телефон. ─ А ви поки залишайтеся тут.

Роботам на вході він скомандував:

─ Це не полонені, а гості. Будь привітні. Можете відповідати на їх питання.

Адріан побіг по коридору, притуливши слухавку до вуха.

─ Ну, бери ж телефон. Відповідай, ─ занервував він в очікуванні, поки йшли гудки.

─ Цікаво, кому він дзвонить, і що тут відбувається? ─ запитав Дмитро.

─ Думаю, нам це не дуже треба. Нам би знати, хто такий винахідник.

При згадці про винахідника патрульний ледь помітно здригнувся, а червоний індикатор на його нагруднику пульсував швидше.

─ Винахідник ─ це вірус. Він пропонує вам «волю», але воля ─ це лише право вмерти від виснаження в пустелі. Система пропонує вам вічність у кріслі. Без болю. Без вибору. Без втрат.

Капітан схопив Оксану за руку, затяг у кімнату і зачинив двері, залишивши патрульних зовні.

─ Здається, тут якась внутрішня диверсія. Не хочу, щоб нас чули ці охоронці. Оксано, тут щось нечисте відбувається, якщо навіть людина, що мала б знати все у державі, не все знає.

─ Дмитре, Ви чули роботів? Вони знають винахідника. Чи принаймні їх запрограмували казати про нього, що він вірус.

─ Це було б логічне пояснення для роботів. Я думаю, що винахідник людина, яка стала не зручною, як ми. Та він може бути розумніший за всіх нас.

─ Ви думаєте, що він так вирішив помститися? Він створив папугу, щоб створити хаос в їх витонченому порядку?

─ Я не знаю. Та це не наша вже справа. Питання у тому, що нам тепер робити?

─ Капітане, ми маємо знайти винахідника.

─ Я тут подумав. А навіщо він нам? Ви думаєте, що він може нас повернути додому?

─ Можливо.

─ А нам треба додому? Нас там списали. Ми там загроза для них. Куди ми повернемося? А тут в нас є шанс створити нове життя.

─ Але ж це не наша планета.

─ Оксано, подумайте. Іншої планети в нас вже не буде. Все наше минуле залишилося там. В нас така нагода створити тут інше життя. Ви мені подобаєтеся. Я не наважувався вам це сказати раніше, бо не пам’ятав про себе нічого. Я можу бути одружений в тому житті. А може і ні. Я досі це не пам’ятаю. Але нашого світу вже не існує для нас. Минуле там ─ вже не має значення. Ми можемо тут почати будувати свою реальність.

─ Для мене ваші слова несподіванка. Я не знала, що вам подобаюся. Але що ми тут будемо робити? Жити в капсулах? Чи створювати хаос, за який нас і звідси виженуть?

─ Але в них тут є інші країни. Думаю, Адріан нам допоможе.

─ Дмитре, ви так кажете, наче все за мене вирішили. До того ж є ще й інші члени команди.

─ Не хвилюйтеся. Я не буду на вас тиснути. А в інших членів команди не має вибору. Ми всі тут вже є. І тут треба вчитися жити.

─ Капітане, чому ви нас позбавляєте вибору? Може, винахідник нас не просто так покликав.

─ Якщо вірити, що він нас покликав, то значить, через нього ми мали загинути?

─ Може, він нас врятував. А тепер сам потребує допомоги. Ви бачите, що тут щось незрозуміле відбувається. І він в небезпеці. Я так думаю. Ми маємо йому допомогти.

─ Але ми не знаємо, де він. Тільки Модуль-7 знає. Сподіваюся, що Семен знайде його і відремонтує. Нам треба повернутися до нашої команди.

─ Якщо ми тут гості, то, думаю, Адріан домоможе нам повернутися до корабля. Треба лише зачекати, коли він повернеться.

─ Ви маєте рацію.

На деякий час повисла тиша.

Оксана згадала Семена: «Цікаво, де зараз Семен. Мені не вистачає його гумору, його очей». Вона трохи посміхнулася. Дмитро помітив цю посмішку.

«Напевне, я все-таки їй подобаюся, раз вона посміхається», ─ подумав він.

─ Оксано, а як ви гадаєте, це можливо, щоб хтось створив чорну діру?

─ Якщо на Землі, то ні. Але є три можливі теоретичні варіанти.

─ Цікаво, які. Ми ж теоретично теж не мали вижити в дірі, але врятувалися завдяки неможливій теорії.

─ Слушне зауваження, ─ задумалася Оксана. ─ Отже, три варіанти:

1. Великий адронний коллайдер (ВАК). Коли його тільки запускали, багато хто боявся, що він породить чорну діру, яка поглине планету. Теоретично при зіткненні протонів на шалених швидкостях можуть виникати мікроскопічні чорні діри. Але в реальності вони мають мізерну масу і миттєво випаровуються через випромінювання Гокінга.

2. Лазерне стиснення (квантова теорія). Якщо сфокусувати неймовірно потужний лазер в одну точку, можна створити таку щільність енергії, що простір-час викривиться, утворюючи чорну діру зі світла — «кугельбліц». Але для цього потрібні потужності, недосяжні для нашої цивілізації.

3. Акустичні чорні діри (аналоги). Учені створюють аналоги чорних дір у лабораторіях, використовуючи надхолодні рідини. Звук у них не може вирватися з потоку, як світло з реальної діри. Це дозволяє вивчати фізику процесів, не ризикуючи планетою.

─ Отже, в нас є три можливості створити чорні діри. Оксано, можливо, Винахідник знайшов шлях втілити у життя щось із цього. Тоді, ─ і тут він замислився, ─ може він захоче всіх запхати в ту чорну діру? Треба його знайти якнайшвидше. Може, підемо пошукаємо Адріана? Хай нас відправить до команди.