Код Всесвіту: Чорна діра

Глава 21. Несподіванки.

Кімната, куди вони зайшли, була простора і яскрава. Повітря було ідеально чисте, трохи прохолодне, з легким ароматом стерильності. Тут панувала абсолютна тиша, яку порушував лише тихий шелест вентиляції.

Чоловік дивився на них і посміхався.

─ Це, мабуть, людина, ─ звернувся Дмитро пошепки до Оксани. ─ Бачиш, дивиться на нас, як баран, бо не розуміє нашу мову. Був би робот, то вже на нашій би почав говорити.

Чоловік посміхнувся ще дужче і поманив пальцем за собою.

─ Цікаво, куди це він нас кличе? ─ пішов за ним Дмитро.

Чоловік в чорному одязі підійшов до шафи і відкрив шухлядку. Там лежали пакуночки, в яких були запечатані по дві невеличкі чорні пристрої у вигляді краплі з маленькою паличкою.

Чоловік витяг два пакети і віддав гостям.

─ Induite synchronizatorem aetheris. (Ін-ду́-і-те сін-хро-ні-за́-то-рем е́-те-ріс) [Переклад: Надягніть синхронизатор ефіру.]

─ Що це? ─ запитав Дмитро. ─ Сподіваюся, це не для промивання мізків, а просто щоб у нас у головах не «фонило» від їхньої ідеальної тиші.

Загадковий чоловік витяг у себе з вуха такий самий пристрій, поклав на долоню і показав. А потім демонстративно взяв його за паличку і встромив у вухо.

─ Думаю, він хоче, щоб ми це у вуха вставили, ─ прошепотів капітан Оксані. ─ Сподіваюся, це не пристрій для перекладу? Бо не дуже добре вийде, якщо він розумів нас зараз. Я ж його бараном назвав.

Оксана закрила обличчя рукою.

─ Я вгадав? ─ запитав винувато Дмитро.

Чоловік засміявся. Капітан і Оксана вставили «краплі» у вуха.

─ Вітаю вас! Ви вгадали! ─ засміявся він ще дужче. ─ Це синхронізатор ефіру. Наша мова ─ стародавня Латина, мова чистої логіки. Це адаптери, щоб розуміти один одного.

І дійсно, коли капітан вставив у вухо синхронізатор, то він зрозумів все, що сказав чоловік у чорному костюмі. Латина продовжувала звучати фоном, як велична луна, але в голові Дмитра вона вже миттєво ставала зрозумілою українською.

─ Зараз ви чуєте ще луну з латиною, але згодом пристрій адаптується під вас і ви просто будете чути переклад.

─ Це чудово. Тепер можна почуватися роботом, ─ посміхнувся Дмитро.

─ Тепер познайомимося. Мене звати Адріан. Я провізор екзоконтактів, відповідаю за міжнародні зв’язки.

─ А ми команда корабля Горизонт-7. Мене звуть Дмитро, а це Оксана. Ми з планети Земля.

─ О! Так ви з іншої планети? Цікаво.

─ А на якій планеті ми зараз?

─ Це планета Орізон. Дивно. Не знаю в наші галактиці про планету Земля.

─ А ми не з вашої галактики. Ми до вас потрапили через… ─ капітан трохи зам’явся, бо не хотілося виглядати ідіотом від того, що скаже, але це була їх правда, ─ через Чорну діру Керра.

─ Подорожі крізь чорні діри, ─ замислився Адріан. ─ Я десь вже чув про таке.

─ То у вас практикують такі подорожі? ─ запитав Дмитро, відчуваючи, що в нього з’явилася надія, що є можливість повернутися додому на Землю.

─ Поки ні. Принаймні я про таке не знаю. Просто в мене був друг, який цікавився чорними дірами. Він казав, що в них – код Всесвіту. І якщо його розгадати, то можна буде мандрувати між світами. Він казав про якусь квантову заплутаність. Але ж це просто мрії.

─ Ви думаєте, це не можливо? ─ запитав Дмитро.

─ А ви що, у це вірите? ─ подивився уважно на нього Адріан.

─ Я не знаю. Я знаю лише, що наші знання про чорну діру були у рамках того, що там людину чекає смерть, спагетізація. Але моє існування тут спростовує це. Тобто в дірі можна вижити.

─ Я б уточнила, ─ втрутилася Оксана. ─ Не в кожній дірі. А в спеціальній дірі при дотриманні спеціальних умов.

─ Це, звичайно, цікаво. Але на жаль я не інженер-проектувальник, щоб у повній мірі оцінити цю інформацію.

─ Якщо ви відповідаєте за міжнародні зв'язки, ─ Дмитро примружив очі, ─ то десь мають бути й інші країни? Чи ви самі з собою листуєтеся?

Адріан злегка нахилив голову, і сонячний зайчик від обох сонць блиснув у його очах.

─ Сідайте. Я зараз вам покажу.

─ Сідати? ─ озирнувся Дмитро у пошуках стільця.

Адріан підійшов до стіни, провів рукою. Диван розкрився і наче виріс у просторі.

─ У нас меблів мінімум, і вони часто інтегровані в стіни. Все виконано з монолітних матеріалів. В нас давно не використовується оббивка чи тканина. Замість них ─ високотехнологічні полімери, приємні на дотик. Сідайте, оцініть.

─ Це дійсно приємно і комфортно, ─ вмостилася Оксана в дивне крісло.

─ Цікаво, а що ще можна в ваших стінах знайти? ─ поцікавився Дмитро, пробуючи на міцність диван, торкаючись всього навколо.

─ У стіни вмонтовані велетенські проєкційні панелі, які в вимкненому стані невидимі. За потреби стіна перетворюється на екран, що показує телеметрію долини, схеми або зоряне небо. Управління всім ─ жестами, пультом, голосом або думкою (через нейроінтерфейс), ─ посміхнувся Адріан, зробив хлопок, і за ним засвітився величезний екран.

─ Покажи карту місцевості, нашої території.

Заставка зоряного неба миттєво змінилася на карту, де по центру була окреслена площа з назвою Конкордія.

─ Ви зараз перебуваєте в Конкордії, ─ Адріан плавно повів рукою, вказуючи на територію країни на карті. — Це серце нашої планети. Ми називаємо себе так, бо віримо, що тільки в повній злагоді з технологіями людина може бути справді вільною.

─ Злагода ─ це добре, ─ кивнув Дмитро. ─ Але ми бачили ваші стерильні вулиці. У нас вдома кажуть: «У тихому болоті...». Сподіваюся, ваша Конкордія не вибухне від надлишку цього самого щастя.

Перед вами Нексус, ─ Адріан показав на крапку на схемі карти та зробив жест у бік високих шпилів за вікном, що пронизували небо. — Головне місто і центральний вузол нашої країни. Тут обробляється кожен біт інформації Конкордії.

Дмитро примружився, дивлячись на гігантську вежу без дверей. ─ Нексус... ─ повторив він. ─ Звучить як назва мікросхеми, на якій тримається весь цей стерильний рай. Слухай, Адріане, а якщо в цьому вашому Нексусі виб’є пробки, ваші «щасливі люди» хоча б згадають, як відчиняти двері руками, чи так і залишаться чекати на перезавантаження системи?

Адріан лише м’яко посміхнувся, оцінивши скепсис капітана:

─ Повірте, Дмитре, система безпеки Нексуса надійніша за закони фізики. Хоча ваша пристрасть до ручного керування... вона навіть зворушлива.

─ Я вже зрозумів, що законам фізики не можна довіряти, ─ посміхнувся капітан.

Адріан продовжив розповідь про сусідні держави, вказуючи їх на карті

─ Асперія (Asperia) ─ велика країна, розташована на півночі та північному сході. Там є і високі гори, і глибокі прісні озера, і густі хвойні ліси. Це країна-виробник. Вони мають потужну важку промисловість та видобуток мінералів. Люди в Асперії більш традиційні, ніж у Конкордії: вони люблять фізичну працю, цінують ремесла і не дуже довіряють ідеї життя в капсулах. Асперія — головний торговий партнер. Я часто їзжу туди домовлятися про поставки металів для роботів Нексуса.

─ О! Там нормальні люди! ─ зрадів Дмитро. ─ Без роботів живуть, а вам для них деталі продають.

─ У нас всі нормальні. Роботи в них є також. Але вони їх використовують для побуту і допомоги в праці. Вони просто не хочуть використовувати аватарів.

─ Мені подобаються ці люди, ─ посміхнувся Дмитро.

─ Продовжимо, ─ повернувся Адріан до екрану. ─ Оріс (Oris). Країна, що розкинулася вздовж екватора. Має великі узбережжя, архіпелаги, а також широкі трав’янисті прерії та дюни в глибині материка. Культурний центр планети. Тут розвинена наука, біотехнології та медицина. Оріс славиться своїми університетами та садами. Це інтелектуальний союзник Конкордії. Ми з ними обмінюємося науковими даними та формуємо культурний простір Орізону.

Він взяв стакан зі столу, відпив і продовжив.

─ Веларія (Velaria). Південна держава з м’яким кліматом. Там багато морських портів, великих річок та широких степів. Веларія ─ це вільний ринок планети. Тут панує капіталізм, приватні компанії та стартапи. Це країна мандрівників і торговців. Веларійці вважають мешканців Конкордії «занадто зацикленими на порядку», а Асперійців ─ «надто суворими».

─ О! Там нормальні люди. Я теж вважаю, що у вас деяка схибленість на порядку. Навіть дерева у вас по струнці вишикувані.

─ Я б назвав Веларію «складним випадком», ─ додав Адріан, ─ бо там постійно змінюються уряди, але без їхніх торгових шляхів Нексус би задихнувся. Але ви придивляйтеся до країн, бо ви тут вже, мабуть, надовго. Ви можете обрати залишитися у нас, а можете вибрати будь-яку іншу країну.

─ А є у вас нормальні країни, де не ходять строєм і не керують роботи? І щоб було стабільно. ─ засміявся Дмитро.

─ Сальватор (Salvator). Віддалена країна на окремому континенті, де природа найбільш дика: джунглі, болота та вулканічні плато. Це країна-заповідник. Вони відмовилися від масової цифровізації на користь гармонії з природою в її первісному стані. Там живуть найміцніші люди планети. Сальватор тримається осторонь. Я виступаю посередником, щоб технологічні гіганти не лізли в їхню екосистему.

─ Ну, це вже зовсім радикально. Ми ще хочемо придивитися, що тут у вас і як, ─ почухав щоку Дмитро.

Раптом почувся пронизливий звук. Адріан подивився на руку. З тонкого браслета на його зап’ясті виринув голографічний інтерфейс. Обличчя диспетчера було напруженим.

─ Провізоре, аномалія в секторі С-14, ─ пролунав швидкий голос. ─ Біологічний об’єкт гігантських розмірів увійшов у повітряний простір Нексуса. Це... птах. Схожий на папугу, але розмах крил ─ понад десять метрів. Він прямує до Центральної Вежі.

Адріан нахмурився, але зберіг спокій.

─ Тільки не пошкодьте його. Використовуйте Молекулярну Сітку, ─ наказав він.

─ Що за сітка? Ви збираєтеся його підсмажити? ─ Дмитро вже був біля вікна, вдивляючись у небо, де розгорталося небачене видовище.

─ У жодному разі, ─ відказав Адріан, підходячи ближче. ─ Ми не використовуємо випромінювання для живих створінь, це неетично і небезпечно для біоресурсів. Це піна високої щільності, армована тонкими полімерними нитками.

Оксана побачила, як із чотирьох веж-близнюків, що оточували площу, вилетіли невеликі капсули. У повітрі вони розірвалися, викидаючи хмару речовини, схожої на біле павутиння або густу солодку вату. За мить ця хмара розтягнулася, утворюючи гігантську, майже невидиму мережу, яка зависла в повітрі, мов прозорий кисіль.

Папуга, з його яскравим пір’ям, що мигтіло, мов сигнальні вогні, на повній швидкості влетів у цю зону. Але замість удару чи падіння, він просто... загруз. Його могутні крила почали рухатися повільніше, наче він плив у густому сиропі. Сітка м’яко обплела його лапи та корпус, не здавлюючи, а лише створюючи величезний аеродинамічний опір.

─ Дивись, Кепе! ─ Оксана вказала пальцем. ─ На шиї в нього щось блищить! Наче нашийник...

Дмитро примружився. Дійсно, під пір’ям папуги-гіганта проглядав металевий диск, що пульсував ледь помітним світлом.

─ Він не падає, ─ зауважив капітан. ─ Ви його просто... приклеїли до неба?

─ Можна сказати й так, ─ відповів Адріан, спостерігаючи, як мережа, підтримувана мініатюрними дронами-стабілізаторами, почала плавно опускати птаха на платформу вежі. ─ Сітка наповнена легким газом, який тримає її на плаву, поки дрони не завершать спуск. Жодного струму, жодного тиску. Лише м’яке обмеження свободи заради безпеки самого птаха.

─ Отже, нам тоді не здалося. Це не масова галюцинація. І робот, сказав правду, ─ констатував Дмитро. ─ Велитенській папуга дійсно існує. Але як таке можливо, якщо це суперечить законам фізики?

─ Це хороше питання, ─ зауважила Оксана.

─ Ви з роботом розмовляли про папугу? ─ зацікавився Адріан. ─ Розкажіть докладніше.