Код Всесвіту: Чорна діра

Глава 11. Крізь білу діру.

Тунель «кротової нори» здригнувся востаннє. Чорне кільце сингулярності, яке щойно здавалося пасткою, раптом розірвалося сліпучим спалахом Темрява перетворилася на яскраве світло. Це не було падіння — це був поштовх, наче сам космос зробив глибокий видих, виштовхуючи металеву піщинку корабля зі своїх надр. Корабель вилетів з неймовірною швидкістю, наче корок з шампанського.

Рожеве марево, що скріплювало корабель, спалахнуло ультрафіолетом і раптово згасло. Пилок осів мертвим пилом. Простір навколо «Горизонта-7» розгорнувся з гучним «хлоп», наче всесвіт нарешті видихнув після довгої затримки дихання.

Аркадій відчув, як важкість миттєво зникла, а двійники, що щойно злилися з ним, залишили по собі дивне відчуття цілісності — ніби він нарешті зібрав розкидані думки докупи. Перед очима замість цифр та нулів знову з’явилися зорі. Тільки тепер вони не були розтягнутими лініями. Вони були яскравими, блакитними й нерухомими.

На містку запала оглушлива тиша, яку порушувало лише мирне гудіння реактора.

─ Ну от, тепер я точно знаю, що в старості не облисію, дякую за спойлер, всесвіте, ─ буркнув Семен.

─ Ми... вилетіли? ─ озвався Олександр, обережно перевіряючи, чи всі його руки на місці. ─ Здається, я знову один. Якось навіть сумно стало.

─ Не сумуй, Сашо, ─ Семен важко відкинувся на спинку крісла, витираючи обличчя від залишків рожевого пилку. ─ Якщо тобі самотньо, я можу позичити тобі свій гайковий ключ. Роботи по відновленню обшивки нам тепер вистачить до наступного великого вибуху.

─ До речі, а який зараз час? ─ запитав схвильовано капітан Дмитро, дивлячсь на свій годинник і не вірячи в те, що бачить.

─ Дванадцять нуль п’ять, ─ відповів пілот.

─ А я думав з моїм годинником щось не так. ─ видихнув полегшено капітан. ─ Просто поки ми летіли мені здалося, що пройшла ціла вічність. А насправді лише кілька хвилин.

─ Згоден з вами, ─ подивився ще раз на свій годинник пілот.

─ Оксано, ─ покликав Семен дослідницю, яка з відкритим ротом розглядала нову галактику на екрані. — Я офіційно забираю свої слова про «бур’яни» назад. Ваш салат виявився міцнішим за титанову броню. Наступного разу, коли полетимо в чорну діру, нагадайте мені взяти з собою не ящик запчастин, а пару мішків вашого насіння.

─ Наступного разу? ─ перепитав Аркадій, знімаючи пілотські рукавиці. Руки в нього все ще трохи тремтіли. ─ Семене, якщо ти ще раз згадаєш про «наступний раз», я особисто катапультую твій другий сніданок у відкритий космос.

─ Ну от, ─ зітхнув інженер-механік, розстібаючи ремені. ─ Жодної вдячності шеф-кухарю. А я вже збирався приготувати переможні галушки «Позапросторові». Аркадію, бури курс до тієї блакитної планети. Сподіваюся, там гравітація знає своє місце і не намагається нікого перетворити на макарони.

Капітан Дмитро, який досі мовчав, нарешті встав і поклав руку на плече пілота:

─ Вітаю з успішним реверансом, Боже Аркадію. Ласкаво просимо в... де б ми не були.

Пілот розплився в усмішці.

Семен тим часом кинув погляд на датчики енергопостачання.

─ О йой! Здається, дія «бур’янів» Оксани завершилася, ─ вигукнув він. ─ Аркадію, Вимикай двигуни! Ми зараз маємо йти на інерції. А я поки зроблю шунтування. Я на зв’язку по рації. І пристебніться всі!

Інженер-механік побіг по коридору, важко гупаючи черевиками.

─ Ми вийшли на інерційний курс! ─ крикнув Аркадій, знімаючи руки зі штурвала, який перестав вібрувати. ─ Двигуни вимкнено. Ми просто летимо вперед, як камінь із пращі.

─ Добре, ─ почувся важкий голос Семена з динаміків. ─ Не вмикай нічого, навіть кавоварку. Мої перемички зараз виглядають як підгорілі сосиски. Весь цей рожевий «цемент» Оксани обсипався, і тепер я бачу, що метал просто поплив від перевантаження.

Семен лежав на підлозі технічного відсіку, затиснувши між зубами ліхтарик. Він накладав на обгорілі кабелі важкі діелектричні хомути, намагаючись з’єднати те, що вже майже не з’єднувалося.

— Тут усе спеклося в один мідний корж! — лютував він.

Хвилин десять Семен просто відривав обвуглені залишки ізоляції та намагався зрозуміти, які кабелі ще здатні проводити струм, а які перетворилися на мертвий шлак.

─ Я дам вам живлення на гальмівні двигуни, коли підійдемо до атмосфери, ─ бурчав він, затягуючи болт. ─ Але врахуйте: це буде одноразовий запуск. Як тільки ми дамо повну напругу, мої хомути почнуть плавитися. У вас буде рівно п’ять хвилин, щоб посадити цю бляшанку, поки вона не перетворилася на праску без світла.

─ Семене, а ми можемо просто... ну, пролетіти повз? ─ запитав Олександр.

─ Можемо. І будемо летіти вічно, поки не вріжемося в якусь зірку через мільйон років. Тож обирайте: або жорстка посадка зараз, або дуже довга подорож у нікуди, але з непрацюючим туалетом, бо насоси теж згоріли. І їжа в нас не нескінечна.

Аркадій подивився на блакитну планету, що швидко росла в ілюмінаторі. ─ Зрозумів. Готуємося до «одноразового» гальмування.

─ От і добре, ─ відказав Семен. ─ Оксано, йдіть сюди. Будете підсвічувати мені дзеркальцем, бо в мене руки зайняті ─ я намагаюся не дати головній шині випасти мені на коліна.

─ Скільки в нас є часу, Семене? ─ запитав Капітан, дивлячись на темніючі панелі приладів.

─ Інерція нестиме нас до самої смерті Всесвіту, Кепе, ─ відгукнувся Семен, затягуючи останній хомут. ─ А от повітря в нас лишилося на три години. Потім регенератори зупиняться, і ми станемо дуже швидкими, дуже інерційними, але дуже мертвими пасажирами.

Аркадій глянув на навігатор. ─ Через п’ятдесят хвилин ми увійдемо в гравітаційне поле планети. Або ми вмикаємо двигуни для гальмування тоді, або пролітаємо повз і задихаємося в порожнечі, ставши вічним метеоритом.

─ П’ятдесят хвилин... ─ пробурчав Семен. ─ Ну, за цей час я встигну або все полагодити, або навчитися грати на гайкових ключах марш поховання. Оксано, тримайте ліхтар рівніше, не тремтіть! Гравітація ще не почала нас трусити, це ви від страху!

Коли Семен витягнув оплавлений головний запобіжник, гравітація не просто зникла ─ вона пішла, грюкнувши дверима.

─ Ой! ─ скрикнула Оксана, коли її ноги відірвалися від настилу, і вона повільно, наче повітряна кулька, попливла до стелі.

─ Ловися за поручень, ботаніку! ─ гаркнув Семен. Він встиг зачепитися залізним чоботом за скобу на підлозі, але його верхня частина тіла тепер жила власним життям, намагаючись прийняти позу йоги. ─ Оксано, хапай мене за ремінь! Мені потрібна точка опори, інакше я цим ключем не гайку відкручу, а себе навколо реактора закручу!

Оксана, незграбно борсаючись у повітрі, вчепилася в пояс інженера. Тепер вони нагадували дивну конструкцію: Семен, що вигинався дугою до дротів, і Оксана, яка горизонтально висіла в повітрі, намагаючись не влетіти обличчям у розподільчий щит.

─ Семене, ви дуже важкий навіть у невагомості, — прохрипіла вона, тримаючи в іншій руці ліхтарик.

─ Це не я важкий, це відповідальність за ваші життя тисне! — огризнувся він, намагаючись вставити шунт у гніздо. — А ще цей проклятий пил!

Через відсутність тяжіння, рожевий наліт софори, який раніше мирно лежав на підлозі, піднявся в повітря густою хмарою. Він більше не світився — тепер це був просто сіро-рожевий бруд, який забивався в ніс.

─ Пчхи! ─ не витримав Семен.

Віддача від чхання була такою потужною, що Семена хитнуло, а Оксану, яка тримала його як якір, підкинуло вгору. Вона вдарилася головою об м’яку ізоляцію труби й випустила ліхтарик.

─ Пресвята гайка! — вилаявся Семен, бачачи, як їхнє єдине джерело світла повільно дрейфує в темний куток відсіку, підсвічуючи хмари пилу, наче диско-куля в дешевому клубі. ─ Оксано, вертайте світло! Я зараз наосліп з’єднаю плюс із мінусом, і ми вилетимо з цієї білої діри прямо в рай для інженерів-невдах!

─ Я не дістаю! — Оксана відчайдушно намагалася «плисти» в повітрі, розмахуючи руками, що виглядало вкрай комічно. ─ Тут немає за що вхопитися!

─ Пливи по-собачому, ботаніку! Греби повітрям! ─ командував Семен, тримаючи кабель лівою рукою, а правою намацуючи хомут. ─ О, бачу! Світло повертається. Тільки не впустіть його в систему охолодження, бо будемо сідати за приладами, які показують тільки погоду на Марсі!

Через тридцять хвилин такої «акробатики» Семен, увесь у рожевих плямах і з розпатланим волоссям, нарешті затягнув останній механічний хомут.

─ Є! Шунтування закінчено, ─ видихнув він. ─ Оксано, можете мене відпускати. Тільки обережно, не катапультуйтеся об протилежну стіну.

Він натиснув кнопку на рації:

─ Аркадію, ми закінчили це неподобство. Даю іскру. Якщо через п’ять секунд у тебе не засвітиться панель ─ значить, я випадково заземлив реактор на свій гайковий ключ. Тримайся, зараз я поверну нам вагу!

Ще хвилин п’ятнадцять було витрачено на подачу напруги під навантаженням. Семен по одному вмикав вузли: спочатку систему життєзабезпечення (повітря!), потім навігацію, і нарешті ─ гальмівні двигуни.

─ Оксано, тримайте цей затискач. Якщо відчуєте, що він починає вібрувати ─ негайно приберіть руку, бо підсмажитеся разом із реактором. Аркадію! Даю енергію на маневрові... три... два... один... Живи, скотино металева!

Нарешті гравітація відновилася, двигуни заревіли. А Семен з Оксаною повернулися на місток.

Аркадій примружився. Прямо по курсу, над горизонтом смарагдової планети, сходили два диски. Один ─ величний, лимонно-жовтий, нагадував про далеку Землю. Інший ─ менший, пульсуючий глибоким фіолетовим світлом, здавався оком самого космосу, що спостерігає за прибульцями.

─ Два сонця… ─ прошепотіла Оксана, притиснувшись до скла. — Ми не просто змінили координати. Ми змінили долю».

Корабель здригнувся.

─ Капітане... Оксано... ─ голос пілота тремтів. ─ Дивіться на головний екран.

На містку запала тиша, яку не переривав навіть рівний гул переналаштованого Семеном реактора. Перед ними розгорталася панорама, що заперечувала все, чому їх вчили в академіях.

Прямо по курсу висіла планета. Вона була живою: густі смарагдові ліси перепліталися з лазуровими океанами, а хмари закручувалися у ніжні білі спіралі. Але справжнім дивом було небо над нею.

Там сходили два сонця.

Одне величне, кольору стиглого апельсина, дарувало м’яке золотаве світло. Інше ─ менше, яскраво-біле з блакитним ореолом, пульсувало енергією, наче коштовний камінь. Вони висіли поряд, створюючи на обшивці корабля подвійні тіні: одну чітку й темну, іншу ─ розмиту й синювату.

─ Це ж як дві ідеальні яєчні-оката на пательні всесвіту! Тільки б не пригоріти, поки будемо сідати. Одне недосмажене, інше ─ круто зварене, ─ посміхнувся Семен.

─ Бінарна система, ─ прошепотіла Оксана, підходячи до екрана. Її втомлені очі сяяли. — Ми пройшли. Це біла діра. Вона не просто виплюнула нас ─ вона перенесла нас у колиску нового життя.

Семен стояв в дверях, витираючи мастило з обличчя. Він глянув на два сонця, потім на Оксану, і на його обличчі з’явилася та сама фірмова усмішка «кота зі сметаною».

─ Ну що, колеги, ─ тихо сказав він. ─ Схоже, наш «омлет» скасовується. Нас чекає сніданок на новій планеті.

Капітан Дмитро поклав руку на плече Аркадія. ─ Веди нас на посадку, Гончий. Твої сорок два градуси нас не підвели.

Аркадій впевнено взявся за штурвал. Тепер він не відчував спротиву автоматики. Корабель слухався кожного подиху. Він відчував, як два сонця тягнуть їх до себе, обіцяючи тепло світу, де їх ніхто не знав як «списаних» ─ світу, де вони були першими.