Код Всесвіту: Чорна діра

Глава 18. Виживання в пустелі.

Олександр сидів у навігаційному кріслі, обкладений портативними екранами, як хом’як запасами. Поки Капітан та Оксана йшли за роботом, навігатор потайки під’єднався до локального каналу Модуля-7.

─ Так, білосніжний друже, подивимося, куди ти нас ведеш ─ у райські кущі чи в найближчу чорну діру, — бурмотів Олександр, налаштовуючи фільтри частот.

Коли робот полетів, Семен зайшов трохи роздратований.

─ Ну от, якась невідома залізяка забрала частину екіпажу. Наче добрий робот, але важко йому довіряти. Дивна ця планета.

─ Згоден, з тобою, Семене, ─ привернув до себе увагу Олександр. ─ Тому я підлаштувався під частоти цього Модуля-7. Мій план простий: запеленгувати сигнал робота і накласти його маршрут на карту місцевості.

─ Чудова ідея. А я піду перевірю системи. Нам треба, щоб холодильники працювали. Ми не знаємо, чи прилетить той робот назад. Може він тижні літати буде. А продукти в нас мають зберігатися якнайдовше. Й обшивку треба подивитися.

Через двадцять хвилин раптом із динаміків вирвався звук, від якого Аркадій, що проходив повз із каністрою води, ледь не підстрибнув.

─ Ш-ш-ш-гр-р-к-к... Пій-й-й... Кхе-кхе... ─ прохрипіла рація.

─ Олександре, що це? Ти що, намагаєшся зловити радіо «Ретро-Галактика»? ─ Аркадій підозріло глянув на прилади.

─ Це наш провідник, ─ Олександр насупився, швидко крутячи ручки налаштувань. — Але звучить він так, наче в його процесор засипали відро того синього піску і залили кислим молоком. Сигнал рваний. Це не звичайна затримка зв’язку. Це... це термінальний хрип заліза.

З іншого боку відсіку почувся голос Семена, який у цей момент намагався вирівняти погнуту деталь обшивки:

─ Я ж казав, що ця кавоварка довго не протримається! Мабуть, перегрівся на сонечку. Або зрозумів, що йому доведеться терпіти нас ще тиждень, і вирішив самоліквідуватися.

─ Семене, не патякай! ─ кинув Олександр. ─ Тиск у його системі... чекайте... Потужність сигналу впала на вісімдесят відсотків за одну секунду. Це не перегрів. Це зовнішній вплив. Його щойно хтось дуже професійно «вимкнув». Повна десинхронізація.

Аркадій поставив каністру і підійшов ближче, вдивляючись у монітор, де замість чіткої лінії маршруту тепер пульсувала хаотична «кардіограма».

─ Хочеш сказати, що наш єдиний GPS-навігатор з ніжками щойно став нерухомим брухтом? ─ Аркадій потер перенісся. ─ Дмитре! Дмитре, ти чуєш?

Але з рації Капітана донеслося лише коротке: «...аварія. Залізного супутника підстрелили... не самі...».

─ О! Почалося, ─ Семен кинув молоток і почав витирати руки ганчіркою. ─ Олександре, діставай свої «іграшки» для пошуку сигналів. Аркадію, готуй аптечку і валер’янку. Якщо там стріляють, то наш робот зараз виглядає як діряве сито. Та головне, щоб з Оксаною і капітаном нічого не сталося.

─ Ні, ─ Олександр примружився до екрана. ─ Сигнал не зник зовсім. Він... він ниє. Як кинуте цуценя. Частота 433 мегагерци, зациклений імпульс. Він намагається щось передати, але не може.

─ Значить, ми йдемо за ними. Тільки треба щось вигадати, щоб, поки дійдемо цією пустелею не перетворитися на курчат гриль, ─ пішов Семен по коридору. ─ Сашо, йди за мною. Спорядження будемо міряти.

Семен заскочив у техвідсік і почав ритися в металевих стелажах. ─ Десь тут був аварійний комплект для термозахисту... ─ бурмотів він, відкидаючи зайві інструменти. ─ О, є!

Семен почав витягувати рулон фольги, коли Аркадій скептично підняв брову.

─ Семене, у нас же є новенькі скафандри серії «Стріла», ─ зауважив Аркадій. — Навіщо тобі ці сріблясті простирадла?

─ «Стріла»? ─ Семен навіть не підвів голови. ─ Ти хочеш, щоб Олександр через пів кілометра впав із тепловим ударом? Вентилятори в цих скафандрах жруть енергію швидше, ніж ти п’єш каву. Через годину акумулятор здохне, і Сашко почне запікатися у власному соку.

Олександр, уявляючи себе «запеченим Сашком», миттєво зробив крок ближче до фольги.

Семен витяг важкий рулон сріблястого майлару.

─ Що це? ─ запитав Олександр.

─ Ця фольга була призначена для зовнішніх робіт у відкритому космосі ─ вона могла витримати пряме випромінювання зірок і не розплавитися.

Семен почав розмотувати рулон.

─ Тримай край, Сашо, ─ скомандував він Олександру.

Семен спритно відміряв два довгі шматки. Вони зробили в центрі кожного проріз для голови, перетворивши фольгу на широкі накидки-пончо.

─ Тепер ми хоча б не спечемося за перші десять хвилин, ─ сказав Семен, обмотуючи залишки рулону навколо зап’ястя Олександра, щоб закріпити «плащ» від вітру.

─ До того ж, ─ додав Семен, приміряючи кришку від контейнера до черевика, — спробуй погуляти в скафандрі по цьому «манному» піску. Це як бігти марафон у рицарських обладунках по коліно в киселі. Ми маємо бути легкими. Фольга відбиває сонце, а наші власні легені та вітер нас охолодять. Просто, дешево і надійно.

─ Тобто замість гордих підкорювачів космосу ми йдемо як пара недоїдених бутербродів, загорнутих у фольгу для гриля? ─ уточнив Олександр, похмуро розглядаючи своє відображення.

─ Саме так, ─ оскалився Семен. ─ Але ці бутерброди принаймні дійдуть до мети живими.

Семен виклав на підлогу дві пластикові кришки від вантажних ящиків ─ прямокутні, завширшки з добру лопату.

─ Ти збираєшся на них плисти? ─ скептично запитав Олександр, спостерігаючи, як інженер розігріває газовим паяльником кінчик викрутки.

─ Я збираюся не потонути. Ти бачив, який щільний пісок? Ноги в ньому грузнуть. Ми швидко втомимося йти по ньому ще в спеку. Зараз 17:30, але тут, здається, це як 12:00 на Землі, ─ відрізав Семен.

Він швидко проплавив по чотири дірки в кожній кришці ─ по дві біля «носка» і по дві біля «п’яти». Потім він дістав рулон вантажних строп (тих самих, якими кріплять ящики під час перевантажень) і просунув їх крізь отвори.

Ставши в центр пластикової платформи, Семен туго затягнув стропи поверх своїх масивних черевиків. Хрест-навхрест, як на античних сандаліях, тільки замість шкіри — надміцний нейлон, а замість підошви ─ широка кришка з логотипом «Горизонта-7».

─ Готово. Площа опори збільшена втричі. Тепер, Сашо, бери свій сканер і ставай мені в слід. Йти будемо «гуськом», так легше.

─ А мені теж такі піскоступи треба?

─ Звісно. Зараз я тобі зроблю. Але для тебе візьму, мабуть, кришки з харчових боксів, вони поменші, щоб ти не перечіплявся, бо тоді треба дивитися на екран сканера, а не під ноги.

Поки Олександр крутився, розглядаючи своє нове вбрання, під сміх Аркадія, Семен зробив йому взуття для пустелі.

─ Тримай свої «лабутени», Сашо, ─ кинув Семен, кидаючи другу пару пластикових платформ під ноги Олександру. — Я зробив їх трохи вужчими, щоб ти не йшов, як качка. Але май на увазі: піднімай ноги вище, інакше зачерпнеш піску і полетиш носом вперед прямо в кобальтову дюну.

Олександр похмуро приміряв конструкцію. ─ Семене, вони скриплять. І на них написано «Раціон №3. Сніданок». Ти впевнений, що це витримає мою вагу разом із обладнанням?

─ Це надміцний полімер, Сашо. Він розрахований на те, щоб його не розгриз навіть голодний десантник. Шнуруй сильніше і не ной.

Поки Олександр шнурувався, Семен приніс дві кепки. Одну простягнув офіцеру з’вязку разом із фольгою.

─ Тримай і обкручуй. Головне, не забудь залишити хвости з фольги, щоб вони звисали, прикриваючи шию ззаду і плечі, ─ сказав він і почав робити те саме зі своєю кепкою.

─ Знаєш, на що ми схожі? ─ запитав Олександр, затягуючи фольгу поверх своєї кепки так, щоб вона прикривала вуха.

─ На двох дуже дорогих новорічних зайчиків? ─ припустив Семен, перевіряючи, чи не сповзає його власна «чалма».

─ Гірше. Ми схожі на антенні рефлектори, які втекли з лабораторії. Якщо нас побачать місцеві, вони подумають, що ми ─ нова модель сонячних батарей.

─ Головне, щоб вони не вирішили нас «заземлити», ─ буркнув Семен, натягуючи на очі темні захисні окуляри. ─ Шию закрий краще, Саш. Сонця тут два, і вони не люблять блідошкірих навігаторів.

Семен затягнув останній вузол на своїх імпровізованих «піскоступах» і тупнув ногою по металевій підлозі шлюзу. Кришка контейнера відгукнулася глухим звуком.

─ Виглядаєш як божевільний сріблястий пінгвін, ─ буркнув Олександр, закидаючи на плече сумку з датчиками. Його власний плащ із фольги шелестів при кожному русі.

─ Цей пінгвін дошкандибає до нашого залізного друга швидше, ніж ти скажеш «гіперпростір», ─ відрізав Семен. ─ Аркадію, лишайся на господарстві. Якщо через дві години не вийдемо на зв’язок ─ вмикай аварійний маяк.

Олександр перевірив сканер:

─ Сигнал Модуля-7 затихає. Він десь за три кілометри на південний схід. Поспішаймо, Семене, поки він зовсім не «заткнувся».

─ Олександре, бери свій сканер. Будеш моєю шукаючою антеною. Тільки не надумай там, у пустелі, ловити музичні канали ─ батарея сяде, і ми залишимося там жити під дюною.

─ Дуже смішно, Семене, ─ Олександр закинув ремінь сканера через плече. ─ Між іншим, мій сканер ─ єдина річ, яка відділяє нас від того, щоб стати пам’ятниками самим собі посеред цього пісочного моря. Рушаємо!

Аркадій проводжав їх, ледве стримуючи сміх:

─ Хлопці, я, звісно, бачив багато дивного за роки служби... Але ви зараз офіційно очолюєте мій список «Найбезглуздіших рятувальних команд». Тільки, будь ласка, поверніться живими. Я не хочу пояснювати Капітану, чому я відпустив його екіпаж гуляти в кухонних кришках і обгортках від цукерок.

Вони вийшли з тіні «Горизонта-7» у сліпуче марево. Ноги в пластикових платформах незвично ковзали по «манному» піску, але Семен відчув полегшення ─ він нарешті не тонув у цьому золотому морі.