Код Всесвіту: Чорна діра

Глава 17. Холод системи.

З-за дюни, здіймаючи легку завісу золотого пилу, безшумно виплив обтічний сріблястий всюдихід. Його матовий корпус ідеально відбивав небо, роблячи машину майже невидимою в мареві пустелі. Побачивши в небі Модуля-7, він різко загальмував, зависнувши в парі сантиметрів над кобальтовим піском.

З бічного люка, що безшумно відкотився, вийшли три фігури в ідеально підігнаних білих комбінезонах, що здавалися вилитими з напівпрозорого полімеру. Їхні обличчя ховали суцільні дзеркальні візори, на поверхні яких пульсували бірюзові потоки даних. Рухи були чіткими, майже механічними.

Той, що стояв попереду, здійняв руку, на передпліччі якої був закріплений компактний пристрій із трьома кристалічними голками. Вони миттєво спалахнули фіолетовим світлом, накопичуючи енергію.

Пролунав різкий, високий звук, схожий на зойк струни, і сліпуча фіолетова дуга на мить накрила робота з пасажирами.

Три білі силуети спостерігали як Модуль-7 почав падати і пішли на зустріч.

Дмитро впав на землю і удар відразу щось струснув у пам’яті. На секунди він опинився в машині, яка неслася без гальм. Поворот. Зіткнення. Сильний поштовх від якого нутрощі притисло до спини. Спалах.

Він відкрив очі і почув хрипіння робота.

─ Знайдіть... Келі...

─ Що таке Келі? ─ підповз капітан ближче до робота.

─ Він… ─ прохрипів дуже тихо Модуль-7.

Оксана підповзла до робота.

─ Це його ім’я Келі? ─ запитала вона.

Але робот мовчав.

Дмитро дістав рацію, яка завжди була при ньому.

─ Командо! Хто мене чує. В нас аварія. Залізного супутника підстрелили. Він димиться. Ми з Оксаною живі. Семене, може знадобитися твоя допомога. Якщо ти зможеш полагодити його механізми, то, думаю, він нам щось розповість важливе.

Тут Дмитро побачив, як до них наближаються три незнайомці.

─ І ми тут, здається, не самі, ─ додав він у рацію.

Фігури зупинилися на невеликій відстані і уважно подивилися на наших пасажирів. Вони мовчали і спостерігали.

─ Ми вам не вороги, ─ нарешті вимовив Дмитро. ─ Ми заблукали. Ми не становимо загрозу. Ми прийшли з миром.

Одна фігури вийшла вперед і підійшла ближче.

─ Зафіксовано несанкціоноване коливання ефіру, ─ пролунав голос з динаміків під шоломом. ─ Ви підете з нами.

─ А робот? ─ запитав Дмитро.

─ Робота знешкоджено. Використовувати автономний юніт для польотів заборонено. Ви використовували технології вищого рівня, які не всім дозволені. Ходімо з нами.

Два інші конвоїри підійшли до Оксани і допомогли їй піднятися під руки. Дмитро встав сам. Їх повели до транспорту.

Оксана відчула, як серце тьохнуло. Модуль-7 залишився там, у пісках, вимкнений і покинутий. Але десь там був і Семен з Олександром та Аркадієм. І якщо ці істоти шукали їх, то їхній корабель під дзеркальним тентом ─ їхня єдина надія залишитися непоміченими. Це едине, що тішило.

Сріблястий човник рухався без жодного звуку. Дмитро та Оксана сиділи на вузькій металевій лаві в десантному відсіку. Тут панував напівморок, розрізаний тонкими смугами синього неонового світла, що йшло від панелей на стінах. Повітря було сухим, стерильним і пахло озоном ─ наче в операційній, а не в кабіні машини.

Ззовні, за броньованим панорамним вікном, світ божеволів. Два сонця перетворили пустелю на розплавлене золото. Кобальтовий пісок під магнітними траками машини здіймався високими хвилями, але всередині не відчувалося жодного поштовху. Машина не їхала ─ вона летіла, ідеально нівелюючи нерівності дюн.

Патрульні сиділи навпроти, нерухомі, як статуї. Їхні дзеркальні візори відбивали постаті Дмитра та Оксани, перетворюючи їх на викривлені цифрові копії. Жодного слова, жодного зайвого руху. Тільки тихе, ледь вловиме клацання, коли дані з їхніх масок синхронізувалися з бортовим комп’ютером.

─ Куди ви нас везете? ─ нарешті не витримав Дмитро. Його голос у цій тиші прозвучав надто гучно, майже грубо.

Патрульний, що сидів ближче до кабіни, повільно повернув голову. На його візорі пробіг рядок символів. ─ Об’єкт 1, рівень стресу ─ 78%. Рекомендується тиша для збереження енергоресурсів, ─ голос був позбавлений будь-яких емоцій, наче говорив термінал самообслуговування.

Відповіді по суті питання не було. Знову настала тиша.

Дмитро намагався впіймати погляд патрульного через дзеркальний візор. Його дратувала ця абсолютна тиша.

─ Гей! ─ гукнув він. ─ Куди ви нас везете? Це що, екскурсія по пустелі? Чи ми вже в списку на розстріл?

Патрульні навіть не здригнулися. Той, що сидів ліворуч, повільно повернув голову до напарника. З-під його маски почулося низьке, чітке й дуже дивне буркотіння. Це не було схоже на жодну сучасну мову ─ слова звучали важко, як удари каменя об камінь.

─ Captivi inquieti sunt. Num ad arcem eos ducimus? ─ промовив він. (Переклад: Полонені неспокійні. Ми ведемо їх до цитаделі?)

Напарник відповів коротко, навіть не повертаючи голови:

─ Ita. Secundum protocollum septimum. Silentium impone. (Переклад: Так. Згідно з сьомим протоколом. Змусь їх замовкнути.)

Після цього патрульний натиснув щось на своєму зап’ясті, і з динаміків у салоні пролунав уже зрозумілий, сухий голос, що звертався безпосередньо до Дмитра:

─ Ваше місце призначення ─ Сектор Центральної Гігієни Ефіру. Зберігайте спокій. Будь-яка активність понад норму буде розцінена як саботаж.

Оксана зблідла, перезирнувшись із капітаном.

─ Ви чули це, Капітане? Це була латина... мова давніх римлян.

─ Латина? ─ Дмитро здивовано підняв брову. ─ Звідки в цій дірі за мільярди світлових років від Риму взялася латина?

─ Це мова законів і медицини, ─ прошепотіла Оксана. ─ Схоже, вони обрали її, щоб ніхто інший не розумів, про що вони домовляються між собою.

─ Ви забагато розмовляєте? ─ звернув до них один з патрульних.

─ Скажіть, а ви що розумієте нашу мову? ─ запитала Оксана.

─ Так. У всіх роботів є датчики, що розпізнають більш ніж сім тисяч мов. Тому ми спочатку чекаємо, аж доки суб’єкт почне говорити. Кілька речень досить для того, щоб система розпізнала мову і ми тоді розмовляємо нею, щоб нас розуміли.

─ Це дійсно високотехнологічна цивілізація, ─ прошепотіла Оксана на вухо Дмитра.

─ А ви знаєте латину? ─ насторожився патрульний.

─ Ні, ─ швидко випалили Оксана не думаючи. ─ Просто колись вчила, і трохи на слух сприйняла. Але я не розумію про що ви говорили.

─ Добре. Їдьте мовчки далі.

Оксана притиснулася до холодного скла вікна. А сама подумала: «Звісно я знаю латину. Але вам про це знати не треба».

Позаду, далеко в мареві, зникав ліс. З цієї висоти було добре видно, як покручені стовбури дерев сплітаються у химерні вузли, намагаючись вхопити світло обох сонць. Вони здавалися живими істотами, що корчаться в агонії під подвійним промінням.

─ Подивися, Дмитре, ─ прошепотіла вона, вказуючи на обрій. ─ Там, де пісок зустрічається з небом...

Далеко попереду, на фоні двох яскравих дисків, вимальовувалися контури міста. Це не були звичні хмарочоси. Це були колосальні білі шпилі, що пронизували небо, з’єднані між собою тонкими мостами-нитками. Місто здавалося не збудованим, а вирощеним із гігантських кристалів. Навколо шпилів кружляли тисячі вогників ─ транспортні потоки Влади, що рухалися з математичною точністю.

─ Стерильний рай, ─ буркнув Дмитро, стискаючи кулаки. ─ Жодного зайвого руху, жодної хаотичної гілки. Все під лінійку.

Всюдихід почав набирати швидкість. Дерева вздовж шляху ставали все рідшими, а їхні стовбури — все рівнішими. Тут, ближче до цитаделі Влади, навіть природа була «приручена». Рослини тут стояли ідеальними рядами, зрізані та випрямлені магнітними полями, перетворені на слухняні елементи ландшафту.

Раптом машина здригнулася ─ вперше за всю поїздку. На панелі патрульного спалахнув червоний індикатор. Обоє конвоїрів миттєво випрямилися, їхні руки лягли на руків’я іонних випромінювачів.

Всюдихід пішов у крутий розворот, спрямовуючись до головного шпиля, що закривав собою обидва сонця. Грандіозна тінь накрила машину, занурюючи кабіну в справжню, крижану темряву. Подорож у серце системи почалася.

Оксана з подивом розглядала ідеальні ряди дерев за вікном. Вони стояли струнко, наче солдати на параді — жодного зайвого листочка, жодного вигину.

─ Дивись, Дмитре... Вони рівні. Як олівці в коробці. Як вони це зробили? ─ прошепотіла вона.

Дмитро примружився, роздивляючись дивні металеві шпилі, розставлені між деревами. ─ Магнітна дисципліна, Оксано. Схоже, тут навіть думати «не в той бік» заборонено законом фізики.

Один із патрульних ледь помітно повернув голову в їхній бік. Оксана, набравшись сміливості, звернулася до нього:

─ Вибачте, а ваші дерева... вони що, всі закінчили школу шляхетних дівчат? Чому вони такі... напружені?

Патрульний мовчав кілька секунд. Потім його візор мигнув зеленим, і синтезований голос видав:

─ Геометрична аномалія стовбура знижує ефективність фотосинтезу на 4,2%. Хаос — це втрата енергії. Втрата енергії ─ це злочин проти Системи.

─ Ого, ─ хмикнув Дмитро. ─ Чув, Семене? Тобі б тут сподобалося. Ти теж вічно бурчиш, коли я кладу гайковий ключ не під прямим кутом до викрутки.

─ Семена тут немає, ─ сумно зітхнула Оксана. ─ Але якби він це побачив, він би точно спробував їх «підкрутити» назад. Чисто з принципу.

Дмитро знову глянув на патрульного, який тепер нагадував йому дуже дорогий і дуже нудний манекен.

─ Слухайте, «Залізні щелепи», а у вас тут випадково немає закону, який забороняє хмарам мати неправильну форму? А то вони у вас якісь підозріло пухнасті. Це ж теж... хаос?

Патрульний знову завмер. Здавалося, його процесор на мить «завис», намагаючись проаналізувати жарт капітана.

─ Форма хмар перебуває в стадії розробки, ─ нарешті видав він.

Дмитро та Оксана перезирнулися.

─ Знаєш, ─ шепнув капітан, ─ я раніше думав, що наш Аркадій зануда, коли він змушує нас заповнювати польотні листи. Але порівняно з цими хлопцями, Аркадій ─ це тамада на весіллі.

Оксана не стрималася і тихо пирхнула, прикривши рота рукою. Навіть у полоні, летячи в невідоме під прицілом іонних гармат, людський гумор виявився єдиною річчю, яку Влада не змогла «випрямити» своїми магнітними полями.