Код Всесвіту: Чорна діра

Глава 10. Крізь Чорну діру.

11:30

─ Семене, ти нам хочеш показати щось неймовірне? ─ запитав капітан, заходячи в блок до реактора.

─ Так. Подивіться на головну магістраль, ─ він показав пальцем на пучок дротів під прозорим екраном.

Оксана і Капітан придивилися. Товстих мідних кабелів майже не було видно. Замість них у повітрі висіло тонке рожеве марево, схоже на павутину. Енергія текла не по металу, а по самому простору, який утримувало сяйво софори.

─ Ми летимо на «чесному слові» Оксаниних бур’янів, ─ хрипко засміявся Семен. ─ Якби не це світіння, реактор би вибухнув ще дві години тому.

Місток корабля «Горизонт-7».

Аркадій застебнув ремені пілотського крісла. Вони тиснули на плечі, повертаючи примарне відчуття земної ваги. Перед ним, на величезному панорамному екрані, Чорна діра вже не була просто точкою. Це було велетенське, всепоглинаюче «ніщо», оточене шалено пульсуючим кільцем вогню — акреційним диском. Зорі перетворилися на розтягнуті лінії, що застигли в космосі навколо діри так, що здавалося вони летіли у величезну клітку. Позаду діри – зорі згорнулися в кільця Ейнштейна.

Системи автоматичних координат відмовили, давши Аркадію взяти керування в свої руки. Корабель скрипів, як старий холодильник, який зібрався розвалитися на шматки. Аркадій відчув сильне тяжіння в сторону.

─ Отже план такий: ми пірнаємо у обійми гравітаційного монстра, який розтягне нас, як спагеті, сподіваючись, що він обертається досить швидко, щоб ми вискочили з іншого боку цілими, ─ вирішив вточнити пілот.

─ Погляньте на прилади, Аркадію. Це не просто гравітаційний колодязь. Це метрика Керра, ─ голос дослідниці Оксани тремтів від захвату. ─ Вона крутиться так швидко, що тягне за собою сам простір. Бачите цей зсув у синій спектр на лівому краї акреційного диску? Ми не помилилися. Отже, тримайте кут 42 градуси.

─ Знаю я про кут. Я вже м’язові рефлекси виробив на симуляторі. Але не знаю вже, що мене більше хвилює. Те, що ми летимо в іншу реальність, чи те, що ви так із цього радієте, Оксано.

─ Аркадію, Ми ж першовідкривачі простору чорної діри! ─ її очі блищали від захоплення.

Аркадій міцніше стиснув штурвал, відчуваючи, як корпус корабля вібрує від ергосфери.

Гравітація намагалася розтягнути корабель, зробивши з нього спагеттифікацію, але щити Семена та пилок Оксани створили міцний супротив. Екіпаж відчув дику вібрацію, наче вони їдуть на возі по бруківці Всесвіту.

Замість того, щоб відчувати, як їхні тіла розтягуються, екіпаж відчув неймовірний тиск ─ ніби їх з усіх боків стискає м'яка, тепла ковдра.

─ Семене, щити тримають! ─ крикнув Аркадій, дивлячись на показники гравітаційних датчиків, які зашкалювали, але малювали ідеально рівну лінію навколо корпусу. ─ Ми не розтягуємося! Ми проходимо цілим шматком!

─ А ти сумнівався? — прохрипів Семен крізь стиснуті зуби, тримаючи важелі, що вібрували від перенапруги. ─ Я ж сказав: яєчня на тарілці має лежати рівно. І ми теж!

─ Якщо ми не ввійдемо в діру зараз, ми просто розлетимося по цьому відсіку, як конфеті на святі, на яке нас не запрошували, ─ схопився капітан міцніше за сидіння. ─ Аркадію, тримайте курс у самий центр. В саму пітьму. Ми в вас віримо.

─ Це ж треба скільки командирів зібралося. Всі вказують, що мені робити, ─ буркнув собі під ніс пілот.

─ Що ви сказали? ─ перепитав Дмитро. ─ Через шум погано почув.

─ Я кажу, що почуваюся Богом. Всі в мене вірять! ─ засміявся Аркадій. ─ Тримайтеся. Зараз буде реверанс.

Коли Олександр скрикнув, побачивши, як його власна рука проходить крізь термінал, Семен лише прохрипів:

─ Спокійно, зв’язківцю! Це просто «світлове відлуння». Мої щити тримають твої тельбухи всередині шкіри, але вони не обіцяли тобі ідеальну картинку в телевізорі. Дивись на прилади крізь примружені очі ─ так квантова суперпозиція менше муляє!

Оксана додала, спостерігаючи, як рожевий туман обволікає фантомів:

─ Пилок робить часові лінії видимими. Це як бачити течію води в річці. Ми не можемо зупинити річку, але завдяки Семену ми пливемо в герметичній бочці, а не борсаємося в окропі голяка. Аркадію, тримайте курс на ці рожеві нитки, що тягнуться у середину.

─ Аркадію, тримайся центру кільця! — перекрикуючи рев реактора, гаркнув Семен.

─ Та шоб ви всі були живі й здорові! Шановні, я ж не вказую вам як робити вашу роботу! ─ психанув пілот. ─ Зараз я вам зроблю кульбіт!

─ А це точно треба? ─ запитав Олександр тремтячим голосом.

─ Тримайтеся всі! ─ скомандував пілот і зробив різкий рух, від якого корабель нахилило. В ілюмінаторах відображалися копії корабля.

Попереду крутився великий розжарений «Бублик». Всі схопилися за крісла. Аркадій тримав міцно кермо. Його двійники стовбичили біля нього, сиділи на ньому, тримали з ним кермо. Вони навіть щось бубоніли, але він намагався відсторонитися від того і прямо тримати потрібний курс.

У вирішальну мить він зробив точний вхід в центр кільця, що вело у «кротову нору» сингулярного монстра. Секунда. Спалах. Час і простір помінялися місцями.

Рожевий пилок Оксани здетонував від напруги, створюючи ілюзію, що весь корабель став прозорим. Всі члени екіпажу засвітилися і на якийсь час наче зникли. Через них можна було бачити все наскрізь.

Час завмер.

Аркадій побачив, як простір перетворився на одиниці і нулі, які бігли стовпчиком і заповнили собою простір. Він відчув себе одночасно і дитиною, і собою, і старцем.

Капітан отримав спалах у пам’яті. Спогад, як генерал потиснув йому руку і сказав: «Дякую за хорошу службу», промайнув і відразу зник. А двійник з першого дня, що стояв біля нього і спокійно дивився на горизонт, раптом сів на нього. Двійники, що стояли за ним зробили теж саме. Всі копії капітана стали одним цілим.

Двійники інших членів команди також зібралися воєдино.

Коли гравітаційні хвилі вдарили по кораблю, звичайні мідні дроти мали б розтягнутися, як гумка. Але рожевий пилок, що осів на них, під дією колосального електромагнітного поля реактора активувався.

Кожна частинка пилку стала мікроскопічним вузлом сили. Рожеве мереживо, яке Оксана розпилювала в технічному відсіку, раптом спалахнуло і затверділо. Тепер дроти були не просто металом ─ вони були вмонтовані в біологічний силовий каркас.

Оксана побачила себе маленькою, яка посміхалася їй. А біля неї стояла сива жінка – вона в старості. Її очі зовсім не змінилися і дивилися уважно як і завжди. А за плечима цих двох стояла її бабуся, яка давно померла і яку Оксана майже не пам’ятала. Постать з минулого лагідно кивнула і зникла, а всі версії Оксани нарешті злилися з оригіналом.

Семен побачив усі механізми, які він колись лагодив, одночасно. Він бачив «душу» корабля.

Семен відчув, як його мозолисті долоні стають величезними, охоплюючи весь корпус корабля. Він бачив кожну гайку, кожну мікротріщину в обшивці не очима, а нервами. Його двійник-підмайстер, що колись допомагав батькові в гаражі, і старий сивий Семен, зійшлися в одній точці. Він зрозумів: він не просто лагодив залізо, він будував ковчег. Коли копії злилися, Семен відчув неймовірну міцність ─ він став єдиним цілим із реактором, його серце забилося в такт із пульсацією енергії.

Олександра накрила хвиля звуків. Це не був шум ─ це були мільярди голосів: від шепоту перших людей на Землі до сигналів далеких цивілізацій, що чекали за межею діри. Він побачив себе маленьким хлопчиком, який вперше зібрав радіоприймач, і почув свій власний голос із майбутнього, що казав: «Тебе почули». Його три руки нарешті стали двома, але тепер вони не просто тримали термінал ─ вони відчували вібрацію кожного атома в ефірі. Він більше не був «незручним свідком», він став перекладачем самої реальності.

Вони летіли в повній тиші, як їм здалося, цілу вічність. Тиша. І простір. Безмежний простір. І цілісність.

Знову спалах.