Код Всесвіту: Чорна діра

Глава 15. Питання, що чекають відповідей.

Сонця припікали нещадно. Металеві стіни «Горизонта-7» почали видавати зловісне клацання — сталь розширювалася від спеки.

Команда десь після двох годин відпочинку знову зібралася на містку.

─ Ну і спека! ─ витирав піт Семен. ─ Оксано, що там стало відомо? Ви перевіряли зразки? Тут повітря для нас безпечне? Пісок нас не з’їсть?

─ Пісок нас не з’їсть, це точно. Та я зрозуміла, чого він співає.

─ А це цікаво. І чого?

─ Це не просто діоксид кремнію, як на Землі. Кожна піщинка ─ це ідеально відшліфований багатогранник із вкрапленнями невідомого ізотопу, який має неймовірну щільність. Це створює п’єзоелектричний ефект. Тобто при терті або тиску ці кристали генерують слабкий електричний імпульс. Саме тому пісок «співає» під ногами ─ ми фактично наступаємо на мільярди мікроскопічних динаміків.

─ Головне, щоб для нас це було небезпечно, ─ витер піт знову Семен з лоба.

─ Семене, це також пояснює, чому ви відчули «підзарядку». Ви стали частиною ланцюга між кораблем і піском.

─ То це завдяки цьому піску мене довбануло? Ну, дякую, друже. Сподіваюся повітря не має таких сюрпризів?

─ Повітря чисте, навіть занадто. Жодного натяку на промислові забруднення або продукти горіння. Склад: Кисень ─ 22%, азот ─ 75%, решта ─ інертні гази та висока концентрація озону. Озон може дати солодкуватий металевий присмак. Такий склад діє на нас як легкий стимулятор: мозок працює швидше, а втома відчувається менше.

─ Яка чудова новина. Отже, можна виходити без скафандра?

─ Є правда аномалія, ─ продовжила Оксана. ─ В повітрі присутня велика кількість іонізованого пилу. Ці мікрочастинки зависли в атмосфері й не осідають. Вони створюють щось на зразок слабкого електромагнітного каркаса над поверхнею

─ Але ж це для нас добре?

─ Так, Семене. Це захистить нас від радіації.

─ Нам би ще щось, що буде захищати нас від задухи. Температура росте. Скоро будемо як курчата у духовці.

─ Семене, мої рослини змінюють колір. Вони реагують на світло і змінюються щоб його відбивати. Може це нам допоможе?

─ Можна взяти тканину, обсипати пилком і накрити наще «яйце».

─ Чудова ідея, ─ підхопила Оксана.

─ А що там з радіацією згідно приборів? ─ запитав Семен.

─ Неймовірно. Показує нуль! Ця атмосфера працює як поляризаційні окуляри. Вона відсікає весь «бруд» від зірок, залишаючи тільки чисте світло. Тут безпечніше, ніж на Землі в липні! ─ вигукнув Олександр.

─ Весь бруд? ─ перепитав Семен.

─ Це небо пропускає видиме світло (щоб було гарно і росли рослини), але повністю блокує радіацію, ─ пояснила Оксана.

─ Ще година, і ми тут спечемося, як пиріжки з м’ясом, ─ прохрипів Семен, витираючи піт, що заливав очі. ─ Аркадію, тягни сюди аварійні тенти. Оксано, де ваш чудо-пилок?

─ Ось, ─ вона винесла невеликий контейнер. ─ Якщо ми змішаємо його з водою і змастимо тент, він буде працювати як дзеркало для обох спектрів.

─ Розумно, ─ кивнув інженер. ─ А поки дівчата малюють рожеві візерунки, ми з тобою, Кепе, підемо копати.

─ Копати? ─ здивувався Дмитро.

─ Саме так. Нижній шлюз заритий у дюну. Там, під трьома метрами цього «манного» піску, температура має бути як у хорошому погребі. Ми зробимо там лежбище. Якщо не виживемо як герої, то хоча б перечекаємо цей полудень як ховрахи.

─ Ви думаете розумно виходити в таку спеку в пустелю? ─ зауважив капітан і подивився на прилади на панелі Олександра.

Семен підійшов до них, тримаючи в руках важкий залізний лом:

─ Пустеля чи не пустеля, а сидіти в цій бляшанці я більше не можу. Тут температура росте швидше, ніж ціни на запчастини. Аркадію, допомагай з люком. Його заклинило піском, треба підважити.

Вони вдвох налягли на важіль внутрішнього шлюзу. Метал стогнав, пісок сипався крізь щілини, але нарешті почулося шипіння ─ внутрішній тиск зрівнявся із зовнішнім. Люк повільно відчинився, і в кабіну увірвалося повітря.

Воно не було розжареним. Навпаки, воно пахло озоном, спеціями та чимось солодким, наче розігрітий на сонці мед.

─ Ого, ─ Семен першим зробив крок на трап, мружачись від подвійного світла. ─ А повітрячко тут... наче в дорогому готелі. Навіть пити перехотілося.

Він ступив на пісок. Нога глибоко пірнула в теплу масу. Семен зняв рукавичку, нагнувся, зачерпнув жменю піску і розсміявся.

─ Хлопці, Оксано, виходьте! Це не просто пустеля.

─ А що це? ─ запитав Аркадій, виходячи слідом.

─ Це пустеля, де пісок не дряпається, ─ Семен просіяв золотисті зерна крізь пальці. ─ Знаєте, на що це схоже? На манку. Таке приемне на дотик. Ми сіли в гігантську тарілку з манною кашею. Оксано, якщо ми тут не знайдемо води, то принаймні зробимо пісочний замок завширшки з наш корабель!

Оксана вийшла останньою, тримаючи в руках контейнер із залишками софори. Вона вдихнула повітря на повні груди й усміхнулася. Під її ногами, там, де пісок торкався її чобіт, кристали раптом спалахнули тихим фіолетовим світлом, реагуючи на присутність чужинців.

─ Ми не просто в пустелі, Семене, ─ сказала вона, дивлячись, як два сонця починають схилятися до заходу, зафарбовуючи небо в неймовірні відтінки бірюзи. ─ Ми в місці, де казка тільки починається.

─ Сподіваюся, в цій казці є де помити руки, ─ буркнув Семен, але в його очах теж світилося захоплення.

─ Дивно, ─ Олександр глянув на свій ручний сканер. ─ Показники життєдіяльності ─ нуль. Пустеля вимерла.

Він обернувся, щоб сказати щось Капітану, і мало не впустив прилад. За три кроки від них, прямо перед носом розбитого корабля, стояв чоловік у сліпучо-білому костюмі.

Його не повинно було там бути. Він не міг підійти непоміченим ─ пісок під його ногами навіть не рипнув. Він просто стояв там, заклавши руки за спину, і з цікавістю розглядав обгорілу обшивку «Горизонту-7».

─ Ви знаєте, ─ сказав чоловік ідеальним, спокійним голосом, ─ ця вм’ятина на лівому борті порушує аеродинамічну естетику нашої долини. Хоча, враховуючи, що ви прибули крізь сингулярність, це можна вважати... художнім штрихом.

Семен так і закляк із гайковим ключем у руці.

─ Ти... ти звідки взявся? ─ прохрипів він. ─ Тебе ж не було на радарі! Ти що, привид?

─ Я Модуль-7, ─ робот ввічливо нахилив голову, і його шкіра на сонці спалахнула ідеальним матовим блиском. ─ А на вашому радарі мене немає тому, що ваша техніка шукає «життя». А я ─ лише дуже добре структурована інформація.

─ Ви робот? ─ запитав Семен піднімаючи гайковий ключ вище, як зброю для оборони.

─ Так. Високо технологічний робот.

─ І що ви тут забули? Прийшли нас штрафувати? ─ вирішив пожартувати Семен.

Робот подивився на нього уважно, посміхнувся і сказав:

─ Так. Я вам випишу штраф, бо ви порушили закони фізики.

Повисла повна тиша.

Семен опустив ключа і роззявив рот:

─ Ви що, нас підслуховували? В іншому вимірі? Ви хто?

Робот знову посміхнувся усмішкою, на яку здатен робот. Витримав невелику паузу і відповів.

─ Давайте все почнемо спочатку. Добрий день. Ми вас чекали.