Код Всесвіту: Чорна діра

Глава 19. Дари «дюни».

Сонця нещадно лупили в спину, але дзеркальна фольга працювала: Семен відчував себе не як шашлик, а швидше як картопля, яку дбайливо загорнули, щоб вона просто трохи впріла, а не згоріла.

─ Семене, я більше не можу, ─ прохрипів Олександр, зупиняючись і витираючи піт з-під окулярів. Його фольгована чалма з’їхала набік. ─ Мій сканер показує, що температура піску зараз така, що на ньому можна смажити яєчню. Прямо в шкаралупі.

─ Радій, що ми не яєчня, ─ відгукнувся Семен, не зупиняючись. Його піскоступи видавали ритмічне «хрясь-скрип, хрясь-скрип». ─ Піднімай лапи, Сашо. Якщо ми зараз сядемо відпочити, то приплавимося до цієї планети навічно. Будемо як ті експонати в музеї ─ «Навігатор у природному середовищі».

─ Я зараз сам стану експонатом, ─ Олександр зробив крок, і його пластикова кришка з написом «Сніданок» гучно засмоктала пісок. ─ Слухай, цей звук... Це наче я йду по велетенській пачці чипсів. Нас почують за десять кілометрів!

─ І що вони зроблять? ─ хмикнув Семен. ─ Викличуть поліцію моди? Нас неможливо вбити, Сашо. Ми занадто блискучі для цього світу. Жоден лазер нас не візьме ─ він просто відіб’ється назад і підсмажить стрільця. Ми ─ бойові дзеркала!

─ Бойові дзеркала з кришками від унітазів на ногах, ─ зітхнув Олександр, але все ж прискорився.

Дерева, що здавалися далекими, перетворилися на ліс. Високі покручені стовбури тягнулися угору від одного сонця до іншого. Темне листя виглядало дивно, наче все мертве, але це було живе, соковите листя.

─ О, як чудово, ─ вигукнув Семен, роблячи втомлено крок за кроком. ─ Ліс справжній, не мариво, отже має бути тінь. Тут і відпочинемо. Хоча він і дивно виглядає.

─ Ага. Головне, щоб там не було великих папуг, чи дерев, що хочуть нас з’їсти.

─ Сашо, ну ти вмієш «підняти» настрій. А все так добре починалося. Ти хоч не забув взяти хімічний аналізатор?

─ Семене, ти думаєш, тут буде щось їстівне?

─ Тому нам і треба біо-сканер, щоб зрозуміти це. То ти взяв?

─ Так, звісно.

─ О! Диви! Скільки плодів на деревах. Нам треба поповнювати запаси, якщо хочемо тут вижити. Тож діставай аналізатор.

Олександр заклинив свій сканер на невеликому дереві, плоди якого нагадували великі сріблясті сливи.

─ Семене, дивись! Прилад не малює черепів. Він каже... ─ Олександр примружився, вчитуючись у дрібний шрифт на екрані, — «Високий вміст вітаміну С і калію. Рівень токсинів нижче норми похибки».

─ Нижче норми похибки? ─ Семен обережно підійшов і тицьнув плід пальцем. Плід був прохолодним на дотик. ─ Це означає, що ми або підкріпимося, або наш шлунок влаштує нам персональне «космічне шоу» через годину.

Семен дістав ніж, розрізав одну «сливу» навпіл. Всередині м’якуш був яскраво-зеленим і пахнув свіжоскошеною травою та м’ятою. Він відрізав маленький шматочок, пожував, прислухаючись до відчуттів.

─ Ну що? ─ з надією запитав Олександр, ковтаючи слину.

─ Жити буду, ─ виніс вердикт Семен. ─ Смак такий, ніби лимон заїдаєш цукром, але освіжає неймовірно. Набивай кишені фольги, Сашо.

Олександр почав жадібно збирати фрукти, але раптом завмер, тримаючи одну «сливу» біля рота.

─ Семене... а якщо цей аналізатор просто глючить через спеку?

─ Тоді в твоєму некролозі я напишу: «Він загинув, як справжній дослідник ─ з повним ротом інопланетних делікатесів». Жуй давай, нам ще робота лагодити.

─ Семене, поглянь! ─ Олександр показав на великий сріблястий плід, що висів на дереві. ─ Виглядає як кришталева диня. Ану, подивимося, з чого вона.

Олександр навів сканер на дивну диню.

─ Вона їстівна, містить багато води і цукру. Зараз подививмося, що всередині, ─ він розрізав «диню», і вона тріснула як кавун. ─ Яка ж вона соковита! Її можна пити!

Олександр відрізав скибку Семену.

─ Щось середнє між ананасом і огірком, ─ констатував Семен, відкусивши добрячий шмат, який просто танув у роті. ─ Ця диня дуже соковита.

─ А ось ще щось цікаве, ─ Олександр показав на довгі, схожі на квасолю плоди, що звисали із гілок. Він направив аналізатор. ─ Вердикт приладу: Енергетична цінність: висока. Глюкоза: 25%. Клітковина: 15%.

─ Добре, що вони теж їстівні. Хоча наче воском вкриті. Сподіваюся, це не упаковка для меду, і на нас не нападе зграя велетенських бджіл. ─ Семен зчистив ножем природний віск і відкусив. ─ О! На смак як паста, схожа на фініки.

Набравши потроху плодів, команда з двох людей рушила далі.

Вони вийшли на невелику галявину, де почули дивне «флейтове» булькання. Посеред каміння, порослого м’яким сизим мохом, пульсувала невелика калюжа кришталево чистої води.

─ О! Сашо, дивись, природний кулер! ─ Семен від радості ледь не перечепився через власні піскоступи. ─ Давай свій тестер, поки я не нахлебтався просто так.

Олександр обережно занурив паличку-аналізатор у воду. Прилад бадьоро піскнув. ─ Чиста. Навіть чистіша за ту, що ми п’ємо на кораблі. Тільки заліза багато. Будеш іржавіти зсередини, Семене.

─ Нічого, змащуся маслом, ─ відмахнувся той, жадібно вмиваючись холодною водою. Його фольгована чалма намокла і смішно обвисла.

Раптом над їхніми головами пролетіла зграйка дзеркальних пташок. Вони виблискували так яскраво, що Олександр мимоволі закрився рукою. ─ Гей! Це що, літаючі диско-кулі? ─ обурився він. ─ Вони мене ледь не засліпили!

─ Це місцева авіація, ─ витерся рукавом Семен. — Бачиш, вони теж у «фользі». Розумні створіння. Не те що деякі навігатори, які забули окуляри на лобі й скаржаться на світло.

Олександр подивився на одну пташку, яка сіла на гілку поруч. Вона видала звук, точнісінько як помилка доступу в його планшеті. ─ О ні... ─ Олександр подивився на свій сканер. ─ Семене, вони знущаються! Ця пташка щойно сказала мені, що в мене закінчується пам’ять на диску!

─ Нам ще до Модуля-7 йти. Він десь зовсім поруч, за тими деревами.

─ Семене, ти звернув увагу, що пташки маленькі?

─ Так. Ти маєш рацію. Отже, робот не обманув. Але що то за папуга був? Ми ж усі його бачили.

─ Це хороше питання. Але те, що тут маленькі тварини, це вже добре. Ми не станемо здобиччю.

─ Сашо, не хочу тебе розчаровувати, але у морі, наприклад, є мальки і є акули. Тут є ці маленькі горобці. І є великий папуга. Тому, що тут є насправді, ми ще не знаємо. Треба поки зосередитися на основному. Їжу ми на перший час знайшли. Вода є. Якщо робота знайдемо, може, він нам ще допоможе.

─ Семене, ти думаєш, він зможе нам допомогти повернутися додому?

─ Не знаю. Але якщо нас сюди «запросили», то я хочу дізнатися, хто і навіщо. Хочу подивися в очі людини, чи що воно є, через кого ми натерпілися.

─ Семене, але він може нас урятувати. Нас же списали у тому житті.

Семен промовчав.

─ Можливо. Та поки у нас купа питань. І прояснити щось може допомогти тільки цей робот. Ти його хоч чуєш?? Пацієнт ще живий?

─ Семене, я його чую! ─ Олександр підняв сканер вище, намагаючись не зачепитися «піскоступами» за корінь. — Але це не телеметрія. Це... наче він марить.

─ Марить? Ти що, перегрівся? ─ буркнув Семен, продираючись крізь металеве листя.

─ Я серйозно! Основний процесор мертвий, але блок живлення ще видає короткі імпульси. Це як серцебиття, що затихає. Одне довге «пі-і-і» на три секунди. Якщо ми не встигнемо, через годину конденсатори розрядяться, і він перетвориться на звичайну купу заліза.

Ліс закінчився і знову почався пісок. Два сонця нагадали про себе пекучими променями.

Семен важко дихав, злизуючи солоний піт з губ. Олександр протирав окуляри, що були мокрі від крапель, що стікали з чола. Обидва сонця нещадно палили зверху, перетворюючи дзеркальну накидку на їх плечах на розпечену фольгу, але без неї вони би вже давно перетворилися на вугілля.

─ Давай, залізяко, пищи ще... ─ прохрипів Олександр, дивлячись на екран сканера, де слабкий зелений вогник пульсував у ритмі вмираючого серця Модуля-7.

Їхні імпровізовані лижі на ногах видавали дивний звук, розгрібаючи синій пісок. Пустеля здавалася нескінечною, а марево на обрії малювало фальшиві озера. Але раптом сканер видав довгий, чистий звук. Прямо за наступною дюною ефір буквально «кричав».

Видершись на гребінь, Семен завмер. Попереду лежав Модуль-7.

Глава 20. «Щасливі» люди.

Всюдихід плавно входив у житловий сектор передмістя.

Оксана і Дмитро через віконце машини бачили двоповерхові, будинки, згруповані в невеликі квартали та вулиці. Вони побудовані з місцевих матеріалів ─ обпаленої глини синього або коричневого відтінку, міцного каменю або композитних блоків. Дахи пласкі або похилі, часто вкриті сонячними панелями.

Раптом машина зупинилася біля невеличного блокпоста на декілька хвилин. За цей час Оксана роздивилася на великому білборді напис великими літерами: CAVETE! MONSTRA ET KELIMOS TIMETE. Її обличчя зблідло.

─ Там написано: Будьте обережні! Остерігайтеся монстрів і келімів, ─ прошепотіла вона капітану, смикнувши його за рукав.

─ Хто такі келіми? ─ прошепотів у відповідь Дмитро.

─ А я звідки знаю, ─ дивилася розгубленими очима Оксана.

─ Що ви там шепочетеся? ─ запитав конвоїр.

─ Нічого. Просто цікаво, що там у вас рекламують на щитах, ─ спокійним тоном відповіла Оксана.

Конвоїр глянув у віконечко.

─ Це не реклама. Це попередження. Там написано: Будьте обережні! Остерігайтеся монстрів і келімів.

─ Тут є монстри? Що таке келіми? ─ запитала схвильовано Оксана. Її очі вимагали пояснень.

─ Я не можу вам відповісти на це питання, ─ відповів патрульний конвоїр після деякої паузи.

─ А куди ви нас везете? Сподіваюсь, не для того, щоб віддати монстру? ─ дивилася Оксана благальними очима.

─ Я не можу відповісти на дане питання.

─ А чому у вас люди виглядають дивно? ─ запитав Дмитро, вказуючи на тих, хто косив траву біля дому. ─ В них шкіра так відблискує. Вони всі змащені кремом від засмаги?

─ Це не люди.

─ Це роботи? ─ подивився на нього капітан. ─ Тут що, країна роботів?

─ Так. Ні, ─ була суха відповідь.

─ Не зрозумів.

─ Так – це роботи. Ні – тут не країна роботів. Наша цивілізація настільки розвинена, що мешканці навіть поза містом можуть дозволити собі мати робота для роботи по господарству. В нас країна щасливих людей.

─ А-а, розумію, ─ хмикнув Дмитро, проводжаючи поглядом блискучого робота з газонокосаркою. ─ Тобто ваші люди настільки щасливі, що навіть косити траву їм ліньки? Я так розумію, наступна стадія еволюції ─ це робот, який замість вас ходить у відпустку і отримує задоволення від морозива?

─ Що? ─ запитав конвоїр.

─ «Щасливі» люди не виходять з дому? ─ спитала зацікавлено Оксана.

─ Інколи виходять. Здебільшого через своїх роботів-аватарів. Так безпечніше. Звичайні люди можуть насолоджуватися інтернетом і споживанням контенту. А коли треба кудись вийти ─ під’єднуються до спеціального робота і керують ним із спеціальної капсули.

─ Чому вони всі сидять по норах? ─ Дмитро притиснувся до скла. ─ Сьогодні ж такий день... два сонця, повітря... Тиша. Яка тут небезпека?

─ Вихід назовні без робота-посередника знижує когнітивну ефективність на 30%, ─ раптом промовив патрульний. ─ Пряма взаємодія з реальністю ─ це хаос. Хаос породжує емоції. Емоції ─ це нецільове використання біоресурсів.

Дмитро хмикнув:

─ То ми для вас ─ наче батарейки, що протікають? Занадто багато іскор?

Патрульний застиг. Його візор просканував обличчя Дмитра.

─ Ви ─ аномально активні одиниці. Ваша радість ─ це коротке замикання в системі. Ви витрачаєте енергію на сміх, замість того, щоб спрямувати її в мережу. Це... неетично.

─ Неетично бути щасливим? ─ Оксана відчула, як по спині пробіг холодок.

─ А хто такий Винахідник?─ наважилася запитати Оксана.

─ Це питання не мого рівня доступу.

─ А в кого потрібний рівень доступу? ─ не зупинялася Оксана.

─ Ви ставите забагато питань, ─ конвоїр торкнувся іонізатора.

Машина завелася і поїхала.

Вони перетнули межу міста.

Тут не було перехожих. Вздовж ідеально чистих вулиць стояли високі будинки. За вікнами мигтіли сині екрани ─ там люди, під’єднані до систем, керували своїм цифровим життям. На вулицях були лише роботи: одні стригли газони, інші несли пакунки, треті ─ патрулювали.

Всюдихід зупинився біля гігантської білої вежі, яка не мала дверей — лише вантажні люки для роботів. А біля неї було велична споруда, схожа на державний адміністративний осередок. Прапори біля входу - блакитного кольору з двома жовтим контурами кола (кільцями) посередині, що перетиналися між собою і були в білому квадраті.

─ Виглядає як дуже дорога в’язниця, ─ шепнув Дмитро Оксані, коли люк машини почав відкриватися. ─ Знаєш, мені вже хочеться щось зламати. Просто щоб подивитися, як у них почнеться «енергетична криза» від люті.

─ Тільки не зараз, Кепе, ─ Оксана міцно взяла його за руку.

Будівля, куди їх привезли ─ це було втілення стерильного порядку, математичної точності та холодної величі. Це не затишне житло, а простір, який показував статус і функціональність. Їх повели не через головний вхід, а через вежу довгими коридорами, поки вони не вийшли в один із залів головної споруди.

Архітектура та матеріали підкреслювали ту витончену холодність і розрахунок, які панували тут. Всередині ¬─ ідеально гладкі поверхні. Стіни зроблені з полірованого білого композиту, що нагадує безшовна порцеляна, або з темно-сірого, майже чорного матового металу, який поглинає світло. Жодних шпалер, картин чи зайвого декору. Кути або ідеально гострі, або плавно закруглені за допомогою складної геометрії.

Освітлення було наче вмонтоване у саму сутність декору. Світло лилося не з ламп, а від самих поверхонь. Стіни або стеля в коридорах м’яко світилися, змінюючи відтінок від холодної лазурі (робочий режим) до теплого бурштину (режим відпочинку). Світлові панелі, інтегровані в підлогу, окреслювали шлях.

Це біле світло, мінімалізм інтер’єру і стерильність викликали у Дмитра спогади. Він побачив як лежав у такій світлій кімнаті. Людина в білому халаті, високий чоловік з короткою стрижкою, навис над ним..

─ Це ж для вашого добра, ─ зробив він укол в руку Дмитра. Після цього в голові наче потемніло. Спогад припинився.

Патрульні провели полонених крізь залу і знову їх шлях продовжився довгими коридорами, які здавалися нескінченними. Світло мерехтіло, міняючись на різних локаціях та поворотах. Це створювало відчуття новизни і різного сприйняття.

Капатан озирнувся на ідеально білу, дзеркальну стіну.

─ Слухай, Оксано, тут так чисто, що мені стає соромно за те, що я сьогодні вранці не почистив чоботи від піску. Мені здається, якщо я зараз чхну, тут спрацює система самознищення через порушення естетичного балансу.

Дмитро та Оксана йшли вузьким, безкінечним коридором, стіни якого світилися холодним, блакитним світлом. Їхні кроки відбивалися гулкою луною від металевої підлоги. Попереду і позаду йшли конвоїри ─ кремезні чоловіки в ідеально підігнаних білих комбінезонах, обличчя яких приховували непрозорі шоломи.

Атмосфера була напруженою. Дмитро намагався триматися впевнено, Оксана стиснула кулаки, оглядаючи стерильний простір. Конвоїри йшли мовчки, але раптом один з них, той, що йшов попереду, тихим, але виразним голосом звернувся до напарника позаду.

Конвоїр 1 (попереду): — Quid faciemus cum his captivis? Magister nihil dixit. (Квід фаці́емус кум хіс капті́віс? Магі́стер ні́хіль ді́ксіт.) [Переклад: Що нам робити з цими полоненими? Магістр нічого не сказав.]

Конвоїр 2 (позаду): — Nescio. Forsitan Adytum ire debemus. Aut eos in carcerem interim ducere. (Не́сціо. Фо́рсітан А́дітум і́ре дебе́мус. А́ут е́ос ін ка́рцерем і́нтері́м ду́цере.) [Переклад: Не знаю. Можливо, ми маємо йти до Адитуму (Святилища). Або відвести їх поки що в тюрму.]

Оксана розширила очі і потягла Дмитра за рукав.

─ Вони не знають, куди нас вести, ─ прошепотіла вона.

─ Можливо, вони самі загубилися вже в цих коридорах?

─ Мені здається, вони просто не знають, що з нами робити.

─ Ага, ─ відгукнувся пошепки Дмитро. ─ Століттями вчили мертву мову, а тепер не можуть домовитися, в яку камеру нас запхати. Мабуть, чекають, поки хтось із нас підкаже їм дорогу на іспанській для різноманітності.

─ Що ви там знову шепочетеся? ─ повернувся один із конвоїрів.

─ Все. Ми мовчимо, ─ зробив капітан жест, наче зачиняє рот ключем.

Раптом відчинилися одні двері з купи дверей, що розміщувалися по коридорах. Вийшов красивий чоловік років тридцяти, з короткою стильно укладеною зачіскою, у чорному строгому костюмі. Обличчя було привітне, приємне, без того штучного блиску.

─ Quid hic geritur? (Квід хік ге́рітур?) [ Переклад: Що тут відбувається?] ─ запитав він.

─ Hos violatores invenimus. Per desertum ibant. Immo, super roboto volabant. (Хос віолато́рес інве́німус. Пер десе́ртум і́бант. І́ммо, су́пер робо́то вола́бант.) [Переклад: Ми знайшли цих порушників. Вони йшли пустелею. Точніше, летіли на роботі.]

─ Hoc vero curiosum est. (Хок ве́ро куріо́зум ест.) [Переклад: А це вже цікаво].

Чоловік в чорному костюмі подивився на полонених і простяг руку для потискання Дмитру.

Капітан машинально відповів на рукостискання. А сам подумав: «Невже це людина?»

─ Ми не вороги, ─ додав Дмитро. ─ Ми у вас заблукали. Ми прийшли з миром.

Чоловік у чорному елегантному костюмі посміхнувся і рукою запросив у зал за дверима, звідки вийшов.