Код Всесвіту: Чорна діра

Глава 16. Модуль-7.

Робот стояв і посміхався. Здавалося він насолоджується розгубленістю команди.

─ Ви сказали «Ми»? ─ запитав капітан. ─ Вас багато? Кого ви маєте на увазі? Хто ви? І як ви могли про нас знати?

─ Ми, я сказав, бо я не один. Точніше я тут один. Але… Я тут на завданні. Я маю вас доставити до винахідника, що вас сюди запросив.

─ Нас запросили? ─ очі капітана розширилися.

─ Нічого собі запрошення, ─ відгукнувся Семен. ─ Ми майже не загинули. Мені струмом вдарило. А те, що ми пережили ні в які рамки нормального запрошення не втискується. Чи, може, ти залізяко, з нас кепкуєш?

─ Навіщо мені з вас сміятися. Я прибув по вас.

─ Як це ви прибули за нами? В нас тут трансфер? А де апарат, машина? Чи як ви нас зібралися транспортувати? ─ стиснув міцно Семен в руках гайковий ключ.

─ І як ви тут взагалі опинилися? ─ запитав Олександр. ─ З-під землі виросли чи з неба впали?

Робот посміхнувся, витримав паузу і відповів.

─ Я скоріш за все з неба впав.

─ Ну ви гляньте на нього, ─ обурився Семен і став трясти рукою з гайковим ключем, показуючи жестом, що зараз може відлупцювати робота, за його жарти.

─ Якщо я скажу, що прийшов своїм ходом, вас це заспокоїть?

─ А де ваші сліди? Чому на піску немає? Тільки не кажіть, що їх вітром занесло. ─ зауважив Олександр.

─ Я прилетів. А потім чекав, коли ви вийдете. Я тут вже годину стою.

─ Вас що з літака викинули? Чи папуга вас приніс? ─ запитав Семен.

─ Цікаві у вас жарти, ─ посміхнувся робот. ─ Насправді я сам літати вмію. Я просто приземлився і стояв. Тому і слідів немає.

─ Літати вмієте? Щось ви не схожі на літак. ─ подивився з недовірою Семен.

Коли Семен прискіпливо оглянув робота, шукаючи приховані гвинти чи сопла двигунів, той спокійно відповів:

─ Моя левітація базується на принципі електродинамічної індукції, — спокійно відповів робот. ─ Бачите ці два сонця? Вони створюють колосальні припливні сили, які змусили надра цієї планети розділитися. Вона має бінарне ядро ─ два розплавлені вихори з рідкого заліза та нікелю, що обертаються один навколо одного.

─ І що нам з того заліза? ─ перебив Семен.

─ Обидва ці ядра ─ гігантські феромагнітні структури, ─ продовжував робот. ─ Їхній синхронний рух створює магнітне поле неймовірної щільності. Я просто генерую зустрічний потік у своїх котушках. Я відштовхуюся від магнітних ліній планети так само, як однакові полюси звичайних магнітів відштовхуються один від одного в шкільному кабінеті фізики. Для моїх сенсорів це поле ─ така ж тверда опора, як для ваших ніг цей пісок.

─ А як ви нас зібралися транспортувати? ─ запитав капітан. ─ Ви так і не відповіли.

─ На собі.

Робот вдарив п’ятою об п’яту, і з його черевиків з віялоподібним свистом розкрилися металеві пластини.

─ Я можу взяти з собою двох людей за один раз. Це пластини, щоб зручніше було стояти. Триматися будете за мене. Оберіть кого взяти першими.

─ Я як капітан і представник команди можу полетіти з вами, ─ рішуче сказав Дмитро.

─ Кепе, а чи варто довіряти цій залізяці? ─ вийшов наперед Семен. ─ Залізяко, уявімо що коли ти будеш летіти в тебе блискавка вдарить і ти згориш, то люди впадуть і розіб’ються?

─ Якщо уявімо, що мій двигун «підсмажено», то в мене вмикається короткочасна гравітаційна подушка, яка працює лише 2–3 секунди ─ якраз достатньо, щоб пом’якшити удар об землю.

─ Ти все так складно співаєш. Але якщо на нас нападуть велетенські птахи, то що тоді?

─ Ви про що? Знову жарт?

─ Який жарт? Кепе, він робить з нас дурників. Я б йому не довіряв. В нас купа роботи. Треба тент накинути на корабель. Бо якщо він когось і забере інші спечуться до його повернення.

─ Я можу вам допомогти, ─ запропонував робот.

─ Подивимося, ─ Семен повернувся до команди. ─ Аркадію, Олександре, несіть сюди той тент. Тут зручніше буде його розкласти і просочити.

Семен розтягнув важкий рулон металізованої тканини прямо на піску, розрівнявши його чоботами. Оксана пройшлася вздовж полотна, ретельно розпилюючи рожеву суспензію. Під променями двох сонць рідина миттєво вбиралася в структуру тенту, залишаючи по собі перламутровий відблиск.

─ Готово, ─ Оксана відставила порожній балон. ─ Тепер він має дзеркальний резонанс. Семене, піднімаймо, поки не підсохло.

─ Гей, залізяко, ─ гукнув Семен. ─ Ану, продемонструй свою «індукцію». Бери край і накидай на ніс, як каптур.

─ Добре. Тільки я не залізяка. Мене звати Модуль-7.

─ В тебе ще й амбіції. Цікаво. Добре, Модулю-7, допоможи нам, будь ласка, накрити корабель.

Робот підійшов до краю обробленої тканини. Його стопи видали ледь чутне низьке гудіння, і він плавно, без жодного ривка, злетів угору. Він підхопив край вологого тенту і піднявся на три метри, зависнувши якраз над гострим носом «Горизонта-7».

З висоти він акуратно почав опускати полотно на обшивку. Тканина плавно лягала на метал, повторюючи контури корабля. Робот кружляв навколо носового обтічника, розправляючи складки своїми маніпуляторами, поки Семен знизу підхоплював краї та фіксував їх затискачами до нижніх люків.

За кілька хвилин корабель під дзеркальним тентом почав «зникати» в мареві пустелі. Він не став прозорим, але так химерно відбивав пісок і небо, що здалеку здавався просто ще однією піщаною дюною, яка дивно виблискує на сонці.

─ Ну, в плані «підтримай-подай» ти працюєш непогано, ─ визнав Семен, затягуючи останній хомут. ─ Принаймні, за драбиною бігати не треба.

Робот подивився на нього дуже уважно.

─ Непогано вийшло, ─ буркнув Семен, витираючи піт. ─ З твоєю силою і моїми вузлами ми б на Землі за тиждень хмарочос збудували. Але не думай, що я тобі вже довіряю!

Коли останній затискач був закріплений, Семен витер піт і відчув, як щоки та ніс неприємно стягнуло. ─ Оце так пригріло, ─ пробурчав він, торкнувшись обличчя. ─ Оксано, у вас там серед гербаріїв немає якогось крему? Бо за цю годину я, здається, став кольору вашого пилку. Одне сонце мене смажило, а інше ─ допікало. Тепер я точно знаю, як почувається та сама яєчня на пательні.

─ Так, в мене знайдеться дещо для вас, ─ відповіла Оксана. ─ Зараз принесу.

Поки Семен з Оксаною та Роботом боролися з величезним полотном тенту, навколо «Горизонта-7» кипіла інша робота.

Капітан Дмитро повільно обходив дюну, занурюючи чоботи в дрібний, як пудра, пісок. Він раз у раз зупинявся і придивлявся до лінії лісу, що виднілася вдалині. Два сонця створювали химерні подвійні тіні, і капітану здавалося, що за кожним пагорбом хтось стоїть. ─ Чисто, ─ коротко кинув він у рацію, але руку з пояса так і не прибрав.

З відкритого шлюзу доносився голос Аркадія. Пілот наполовину заліз під панель управління на містку, і звідти сипалися іскри. — Кепе, якщо ми захочемо звідси звалити, нам доведеться штовхати цей корабель ногами! Навігатор думає, що ми все ще всередині діри, а головний комп’ютер взагалі пропонує мені оновити ліцензію на кавоварку!

Олександр у цей час сидів на висувній підніжжі шлюзу, притиснувши навушники до вух. Біля нього стояла антена, що повільно оберталася.

─ Тиша, ─ прошепотів він, не звертаючи уваги на крики Аркадія. ─ Повний вакуум в ефірі. Ні супутників, ні мобільних вишок... Тільки якийсь дивний гул знизу, на низьких частотах. Схоже, ядро планети справді «співає».

─ Може, тут просто нікого немає? — запитав Аркадій, витираючи руки від мастила. ─ Ми ж в пустелі. У нас на землі, мабуть, в Сахарі теж зв’язок не ловить.

─ Або ми для них ─ як люди з кам’яного віку, що намагаються почути Wi-Fi за допомогою порожньої консервної банки, — вставив Семен, заходячи в шлюз. ─ Може, вони вже давно спілкуються силою думки або через ці свої магнітні «струни», а ти тут антену крутиш.

─ Модуле-7, а які у вас тут системи? Інтернет є? ─ запитав Олександр.

─ Вибачте, я не уповноважений відповідати на всі питання. Винахідник вам вся роз’ясне, що треба. Моя задача забрати вас і доставити до нього.

─ А як ми маємо тобі вірити? Ти так і не пояснив, як ти нас убережеш, якщо на нас нападе велетенський папуга?

─ Тут немає велетенських папуг.

─ Ти знущаєшся з нас? Ми всі його бачили сьогодні. Чи в нас масові галюцинації? ─ допитував робота Семен втираючи у руки мазь, що принесла Оксана.

─ Я не знаю про що ви кажете. На планеті звичайні папуги нормального розміру.

─ А який розмір папуг для вас нормальний? ─ не зупинявся Семен. ─ І взагалі розмір людей у вас який? Тебе спеціально під наш розмір створили?

─ Ви ставите дивні питання. Я такого розміру як і інші люди на нашій планеті. Такий розмір як у вас. Але можливо я не все знаю про тварин. Справа в тому, що мене винахідник створив нещодавно. Я високорозвинений інтелект. Я багато що знаю про планету. Але я також знаю, що винахідник здатен такі дива робити, що я не здивуюся побачивши якесь дивне створіння.

─ Тобто папуга може бути результатом якихось мутацій? ─ поцікавилася Оксана.

─ Я не знаю цього. Але ви можете все запитати у винахідника.

─ Може він нас і додому може повернути, раз дива творить? ─ хмикнула засміявшись Оксана.

─ Цілком можливо, ─ відповів спокійно робот, наче для нього це була буденна звична справа переміщуватися між різними часами і просторами.

Повисла тиша. Команда переглянулася між собою.

─ А де ж він? ─ запитала Оксана.

─ Ну так ви вирішили, хто полетить зі мною? Я вас до нього доставлю. Розголошувати його координати я не маю права.

─ Ми з Оксаною полетимо з вами, ─ вирішив капітан.

«Ну от, капітан хоче забрати Оксану, ─ подумав Семен ─ А що як він їй сподобається, поки вони будуть разом? Я думав, що в нас щось може вийти. Та куди мені до капітана»

Дмитро з Оксаною стали на Модуль-7, обійняли його і він злетів. Вони пролетіли до області де виднілися дерева, але пасажири не роздивлялися нічого внизу, бо міцно трималися за робота. Ліс перейшов знову в пісок. І там виявилися три фігури. Одна з них направила пристрій на три летючі постаті.

Постріл з іонної гармати влучив точно в розподільчий вузол робота. Сліпуча фіолетова дуга спалаху оперізувала його корпус.

─ Системна... смерть... ─ прохрипів Модуль-7. — Майданчики... заблоковано.

Він не склав віяла, але його тяга зникла. Робот починав важко «просідати» вниз. Оксана та Дмитро щосили вчепилися в поручні на корпусі, відчуваючи, як шлунок підкочується до горла від невагомості.

За кілька метрів до землі робот востаннє здригнувся. Вистрілив аварійні клапани, випускаючи хмари білої пари, яка на мить уповільнює падіння. Бух! Важка металева туша зарилася в кобальтовий пісок, здіймаючи цілу бурю золотого пилу.

Оксану відкинуло на м’який схил дюни. Дмитро впав поруч, важко дихаючи. Робот лежав наполовину засипаний піском. Його людські, карі очі, які щойно дивилися так уважно, раптом скляніють. Зіниці розширюються, ковтаючи райдужку, а в їхній глибині, наче загнаний звір, починає безладно битися слабкий, фіолетовий вогник електричного розряду. Це блимання ─ остання ознака життя його процесора. Корпус Модуля-7 був цілий, але з нього йшов запах озону та горілої ізоляції.

─ Знайдіть... Келі... ─ ледь чутний металевий шепіт переривається тріском. ─ Келі...