Академія бойових ткачів

Зима на континенті завжди надходила вчасно. Швидко вкривалася шаром пухнастого снігу земля, крижаною кіркою затягувало річки та озера. З моря віяв крижаний вітер, але саме море було спокійним і тихим. У горах час холоду наставав набагато швидше, а снігу там завжди було більше. Хвойні ліси на схилах гір ставали схожими на снігові печери, адже крізь крони, прибиті снігом, не було видно навіть неба.

В академії Лоу-Фа з настанням зими приходило й хвилювання. З першими холодами все це відчували, наближалися іспити. А для першокурсників, мабуть, найважливіший етап на шляху їхнього становлення як ткача – виклик фамільяра. Усі метушилися. Готувались, читали, згадували те, чого зроду не вчили. Студенти обмінювалися конспектами, студіювали підручники, тренувалися на перервах, під час обіду, після занять і навіть перед сном. Цей мандраж не оминув і Опівнічний факультет. Шира щодня тренувалася у створенні пряжі призову та підбирала правильні слова для призову. Ельйо разом із Сораном без кінця влаштовували спаринги на задньому дворі гуртожитку. Обидва були впевнені, що чим войовничішим буде їх настрій, тим сильніше фамільяра вони зможуть закликати. І молода пані Невагомих, і молодий Кіц сподівалися отримати бойових фамільярів класу А. Вони не соромилися про це говорить. Шарнон та Тейн влаштовували змагання між собою. То на швидкість, то на силу. Рейна та Таск просто спостерігали. Іфалія ще якось намагалася читати лекції за вечерею про те, що не варто перенапружуватися і сильно нервувати. Іноді до гуртожитку Опівночі приходили Світлоносці. Джералі і Алек або Дара і Віа. Коли скласти компанію у тренуваннях, коли просто побалакати.

Іноді заходили Лорсан та Сьєрра. Подія у тренувальному таборі поступово відійшла на задній план. Ні, ніхто і не думав забувати про Еліаса і найманку Нагайну. Але в період іспитів та напередодні церемонії призову першого фамільяра про це думалося якось менше. Щоденник очевидця так і лежав на столі в кімнаті Рейни. На ньому то спала Тілуан, то він був похований під тоною студентських зошитів. Загалом у Рейни так і не знайшлося часу його прочитати. Таск присвячував весь вільний час тренуванням на даху гуртожитку, надихаючи студентів тренуватися старанніше.

У день церемонії призову, Рейна, Іфалі та Таск стояли в залі на одній із накреслених на підлозі граней піктограми для призову та спостерігали за своїми студентами затамувавши подих. Ректор, присутній на церемонії, особисто викликав у коло. Рейна зловила себе на тому, що серце її майже завмерло. Перед очима стояла та сама зала, роздроблена мармурова підлога, вода, Дагон…

Але все це хвилювання виявилося порожнім. Церемонія призову пройшла успішно. Всі студенти опівнічники закликали фамільярів класу А, заклик пройшов без проблем, розмірено та спокійно, як і щороку. Жодних надприродних подій не сталося.

- Соран Кіц! Фамільяр - кіцуне Каял!

- Шира Таміру! Фамільяр - піщана гарпія Род.

- Шарнон Таміру. Банші, Ріра.

- Ельйо з Будинку Невагомих! Сільф, Тифанія.

- Тейн із Дому Вітрокрилих! Сутінковий дракон, Град.

Рейна видихнула, коли оголосили весь перелік. Таск виглядав дуже задоволеним, Іфалія, здавалося, пишалася своїми студентами. Самі ж опівнічники були щасливі. За їхніми самовдоволеними посмішками це легко читалося. Вийшовши із зали, вони навперебій розповідали, що відчули, які емоції зазнали. Церемонія стала для них справжнісінькою подією.

А потім був бал. Той самий, що Рейна на своєму першому курсі провела, танцюючи то з Лорсаном, то з Еліасом, то з Таском. Адже ніхто так і не спромігся її запросити. Протокол вимагав, щоб Таск супроводжував Лейлу. Еліас не наважився, та й Лорсан злякався. Шира та Ельйо готувалися до балу відповідально. Приміряли вбрання, весело обговорювали, кого запросить Шарнон. А потім до них у кімнату постукав Соран і заїкаючись запросив на бал Ельйо. Сприганша на мить опешила від його пропозиції, але швидко впоравшись із собою манерно відповіла йому згодою. А ввечері того ж дня Тейн таки набрався сміливості запросити Ширу.

Рейна, як і обіцяла старому ректору, одягла сукню. Але то була сукня, що зовсім не відповідає ні статусу аристократки, ні статусу викладача елітної академії. «Непристойна вульгарщина», саме так обізвала її вбрання мадам Мален пізно ввечері, коли вже добряче сьорбнула малинового шампанського. Але, Рейна анітрохи не зніяковіла. Її червоне плаття, що щільно облягало фігуру і розходилося шлейфом, мало глибоке декольте і високий розріз від стегна, приковувало до себе практично всі чоловічі погляди в залі.

- Якщо ти хотіла привернути його увагу, у тебе вийшло навіть дуже добре, - шепнула Рейні на вухо Сьєрра, яка, на відміну від неї, була в сукні більш закритій.

- Його? - не зрозуміла спочатку Рейна, а потім мимоволі подивилася на Таска. Він не відводив від неї погляду.

Бал, здавалося, тривав усю ніч. Рейну запрошували на танець і професор Ордак, і п'яний він успіху з фамільярами Шарнон, і п'яний від вина Лорсан. А потім годинник пробив північ і бал закінчився як у старій казці, написаній ще до початку часів.

***

- Коли ти востаннє була вдома? - запитав Таск Рейну, коли вони разом їхали в кареті, що супроводжується особистою вартою сім'ї Коє.

- Хм… - питання змусило Рейну замислитися, - важко сказати. Десь років зо два тому.

– І весь цей час ти не бачила батьків? - Таск жахнувся, - совісті в тебе немає.

- Слухай, ти, миша летюча, - вишкірила Рейна білі ікла, - ти діда коли востаннє бачив?

- Років п'ять тому, - признався Таск, - але... що?! Летюча миша?! Навіть не кажан?!

Миша летюча. Так Рейна називала Таска, коли програвала йому бій на мечах у дитинстві. Постійно. Крила Таска чомусь нагадували їй крила кажана, хоча це було й не так. Але саме ця дражнилка спала їй на думку, варто було тільки кареті перетнути кордон угідь роду Коє.

Так чи інакше, Таск був майже правий. З батьками за ці два роки Рейна бачилася лише миттю. То при дворі, то під час якихось завдань встигала перетнутися з батьком або перекинуться парою слів з мамою. А так, останній її тривалий візит до маєтку тривав цілих шість годин, після чого вона зі скандалом маєток покинула. Йшлося про заміжжя, діалог пройшов не дуже гладко, потенційний наречений назвав Рейну «непоганим матеріалом для виховання доброї дружини», після чого на його голові була розбита ваза. Батько реготав до сліз, мати була шокована, а бабуся обіцяла позбавити спадщини. Рейну це особливо не налякало, але скандал все ж таки відбувся.

Фамільний маєток Коє знаходився на скелі над морем. Пейзаж з вікон відкривався чудовий з будь-якого боку. З однієї сторони розлилося море, що часто змінювало свій настрій і переливалося синіми фарбами. З іншого боку - чисті пагорби, такі безкраї як саме море. І ліс, густий та таємничий. Рейна чомусь згадала, як ще дитиною, вона спеціально намагалася заблукати у лісі, щоб змусити маму з татом її пошукати. Але вовче чуття ойо завжди приводило її назад. І що цікаво, не разу не підвело.

У дворі маєтку карету зустрічав цілий загін слуг на чолі з домоправителем та головною покоївкою. Норман і Астра Рошель працювали в маєтку стільки, скільки Рейна пам'ятала себе. Ця вже не молода подружня пара вірно служила роду Коє з незапам'ятних часів. І це були одні з небагатьох слуг, які підтримали молодого пана у його любові до ойо. Норман був високим і худим старим, з сивим волоссям і такими же сивими, але досить розкішним, вусами. Він ідеально справлявся з усіма питаннями, що стосувалися домоуправління. На нього завжди можна було покластися в будь-якому питанні, чи то підготовка до великого свята, чи просто планова вечеря з сім'єю. Що стосується його дружини, пишної і низенької Астри, вона створювала в будинку такий затишок і чистоту, що навіть королівський палац міг здатися занедбаним і недоглянутим у порівнянні з маєтком Коє. Вона не просто контролювала роботу покоївок. Вона навчала їх, працювала разом із ними, допомагала, підказувала. Загалом, ця парочка не давала маєтку припасти пилом навіть коли господарів не було.

- Ласкаво просимо, юна пані! - хором відповіла вся прислуга, варто було Рейні спуститися з підніжки карети.

Дівчина стримано кивнула і кинула швидкий погляд на домоправителя та головну покоївку.

- Я дуже рада бачити вас, Норман, Астра, - з теплою усмішкою промовила вона.

- Ми раді вітати юну пані вдома, - сказала Астра, схиливши голову.

- Нарешті, - в'їдливо додав домоправитель пошепки і тут же отримав ліктем в ребро від дружини, - кхем ... дуже раді вашому поверненню.

- Чи не нареченого привезла пані? - усміхнулася Астра, коли з карети обережно висунувся Таск.

- Ні, пані не привезла нареченого, - відразу спалахнула Рейна.

- ЧИ це юний Таск? - брови Нормана поповзли вгору від подиву, - вас я востаннє бачив, коли ви були зовсім хлопчиськом!

- Здрастуйте, Норман, мадам Астра, - Таск чемно вклонився.

- Ходімо ж у будинок, юна пані, - Астра вказала рукою на маєток, - пані Ріас зачекалася.

- Батька вдома немає? – ніби ненароком поцікавилася Рей.

- Ваш батько приїде на вечерю, - відповів Норман, - ходіть.

Таск і Рейна пройшли за подружжям Рошель до будинку через живий коридор з покоївок і слуг, що схилилися в поклоні перед молодою спадкоємицею. Таск підійшов до Рейни ближче.

- Через твої солдафонські замашки іноді я геть забуваю про те, що ти аристократка, - шепнув він її, - якби не твоє довге волосся, напевно, забував би і про те, що ти дівчина.

- Як шкода, що я не можу вдарити тебе прямо зараз, - відповіла йому пошепки Рейна крізь натягнуту посмішку, - нагадай, будь-ласка, мені про це ввечері. Я з радістю вдарю тебе туфелькою, ну так, щоб ти не забував, щоб по-жіночому.

Маєток Коє був побудований дуже просто і без зайвої помпезності. Ніяких мармурових статуй, золотих фресок, пафосних вітражів та мозаїки з дорогоцінного каміння, як було прийнято у аристократів Фарлеза. Величезний хол був світлим та затишним. Безліч канделябрів зі світловою пряжею, великі вази, наповнені ліліями та гортензією, однотонні світлі килими. Широкі білі сходи вели на другий поверх. По різні боки від сходів були двері до вітальні. Все в кімнатах було прикрашене тонкими шовковими стрічками з ледь помітним рослинним візерунком, як це заведено в ойо.

Ріас Коє, дочка клану Леарлес, дружина спадкоємця будинку Коє і мати юної пані Рейни, чекала в холі. Вкотре Таск вражався красою цієї жінки. Час її не торкався. Ріас Коє була прекрасна. Вона мала м'які і приємні риси обличчя, красиві, проникливі очі кольору золотого меду. І в неї було таке ж світле волосся, як у Рейни, таке ж шовковисте і блискуче наче срібло. Правда, у неї воно було коротко стрижене на зразок її народу. У ойо не ставилися до волосся так, як наприклад ставилися до нього спригани або кафо. Краса ойо полягала в них самих, у їхніх силуетах, їхніх поглядах, манерах. І у ознаках звіра. У Ріаса вони були розкішні. Ця жінка мала пухнасті, гострі вовчі вуха і довгий хвіст з гладкою і м'якою шерстю. Як правило, коли вона спокійно стояла, її хвіст обвивав їй ноги, а коли сиділа – він завжди лежав праворуч від неї, трохи звисаючи зі стільця чи дивана. Коли Ріас нервувала чи злилася, кінчик хвоста нервово тремтів, а коли була щаслива - хвіст ледь помітно гойдався з боку в бік. І зараз, побачивши дочку, Ріас справді була рада.

- Рейно, - вона підійшла до неї і обійняла, - я думала, що і цього року пропустиш сімейну вечерю на честь Ночі змін! Яка ж я була рада, коли пан Теодор сказав мені, що ти приїдеш!

- Я теж рада тебе бачити, мам, - Рейна посміхнулася до неї, - я привезла гостя.

- Так, так, - усміхнулася Риса, - дозволила собі спостерігати за вами з вікна. Звичайно, я знаю, що це неналежна поведінка, але мені дуже хотілося. Я рада тебе бачити, малюк Таск.

- Пані Ріас, - Таск вклонився, - радий бачити вас у здоров'ї. Дякую, що дозволили приєднатися до святкової вечері цього року.

- Ну що ти! Ніч змін – це ж таке важливе свято! Не годиться проводити його на самоті! - похитала головою пані Коє, - що ж, я думаю, ви втомилися з дороги.

Вона обернулася до двох покоївок, що стояли за її спиною.

- Соня, Колі, проводите наших гостей до кімнат, їхні речі зараз принесуть.

***

Ніч змін вважалася найрадіснішим святом на континенті. І святкувати його потрібно було в сімейному чи дружньому колі, з пишно накритим столом та обмінюючись подарунками. За приданням, цієї ночі один рік змінювався іншим і у святковий вечір слід загадати бажання про зміни.

У сім'ї Коє це свято перестали відзначати всім сімейством відразу після весілля Ріас Леарлес та Еріка Коє. Скажімо так, сім'я Коє, славилася чистотою своєї крові, благородством і силою своїх синів, вихованістю та цнотливістю своїх дочок. І не всі в цьому стародавньому роді були готові прийняти такі зміни, як невістка іншої раси. Тим більше, раси ойо, вовчого клану. Тому молодого спадкоємця тут же спробували поставити на шлях істинний його дядьки, тітоньки, сестри і брати, і навіть кілька племінників і племінниць. Але Ерік не піддався і Ріас офіційно увійшла до роду Коє, отримавши право на життя в маєтку та на родове ім'я Коє. Минув рік у головному маєтку в центрі столиці Фарлеза і Ерік вирішив відвезти Ріас в інший маєток, що знаходиться майже на кордоні з Шайлон. З ними вирушили тільки найвірніші слуги, включаючи подружжя Рошель. А ще через рік народилася Рейна, що остаточно зміцнило позиції Ріас в сім'ї.

Але не всі прийняли Ріас, та й Рейну теж. Тож на свято до маєтку приїжджали не всі родичі. Зазвичай, приїжджала сім'я матері, сестра Ріас Шая зі своїм чоловіком та сином. А з боку батька лише старий Кої та пара близьких родичів. Цього року приїхав кузен батька Соліс зі своєю родиною. А також, кузина батька, Мірабель. І Соліса, і Мірабель Рейна любила. А ось із бабусями у неї стосунки були натягнуті. І з однією, і з іншою.

Святкова вечеря пройшла дуже спокійно, в приємній, дружній атмосфері незважаючи на регулярні спроби бабусі випитати у Рейни, коли ж вона виповнить свій обов'язок як спадкоємиця і жінка і вийде заміж за гідного чоловіка. Батько не спізнився на вечерю, мама не дорікала в тому, що Рейна майже два роки не проводила в маєтку більше, ніж кілька годин. Мірабель намагалася підколоти Таска з приводу його закоханого погляду і випитувала, хто ж ця щасливиця. Та й головною темою для обговорення була викладацька практика Рейни. У сім'ї всі знали, що Рейна була ключовою особою у королівському загоні спеціального призначення. Але, на щастя, ніхто крім діда та батьків не знав, чим займається цей загін. Тому те, що Рейна з бойового ткача з якоїсь незрозумілої причини перекваліфікувалася на викладача, здавалося всім дуже цікавою подією.

Отак і пройшов вечір. В посмішках, простій і легкій балаканині. Рейна на якусь мить навіть забула про те, що ще недавно вона боролася із найманкою і намагалася рятувати студентів. На кілька хвилин її вдалося втекти на кухню до прислуги, де вона сиділа на столі і жувала солодке шоколадне печиво, яке готувала Астра особисто. Прислуга Рейну любила, не дивлячись на те, що колись до неї ставились з осторогою. Вони завжди навперебій розповідали їй усі новини, що відбувалися у маєтку та у володіннях пана Коє. Астра і Норман завжди намагалися їх приструнити і нагадати, що вони все ж таки розмовляють з юною пані, але Рейні це навіть подобалося. Вона відчувала себе вдома, у безпеці.

Після опівночі гості, досить втомлені і п'яні, розбрелися по своїх кімнатах. Рейна ще деякий час сиділа з батьками біля каміна і розповідала про те, що в житті її все добре і їм нема про що хвилюватися. І що про події п’ятирічної давнини не потрібно хвилюватися. І що Такс також почав нове життя і його переховування має більше сенсу. А потім вирушила до своєї кімнати. З її останнього візиту нічого не змінилося. Все те ж ліжко з балдахіном, все той же різьблений письмовий стіл і та сама гардеробна шафа. Велике дзеркало, купа одягу, легкі штори, що закривають двері на балкон. Рейна відчинила двері і вийшла на свіже повітря. Тут же зіщулилася від холоду. Вона підійшла до поручнів балкона і сперлася на них.

Морська хвиля билася об скелі, повітря приємно плуталося у волоссі. Рейна вдихнула на повні груди. Вона сумувала за цим місцем, цим шумом, цим запахом. Хтось поклав на її плечі теплу накидку. Вона обернулася і побачила Таска. Його крила ледь помітно виблискували в темряві.

- Вирішив провітритися? - запитала Рейна.

- Побалакати хотів, - признався Таск, - точніше, навіть не так. Хотів віддати подарунок.

Він простяг їй невелику коробочку. Рейна відчинила її. На темній оксамитовій подушечці лежав плаский медальйон із яскраво-червоного кристалу. Усередині кристала застигла крихітна квітка.

- Це червона гортензія, - сказав Таск.

- Не жартуєш?.. – Рейна не вірила своїм очам.

Червона гортензія - рідкісна магічна квітка на континенті. Чарівні властивості цієї квітки настільки разючі, що його можна використовувати і для створення ліків, і для створення отрут, і навіть для створення зброї. А в соку цієї квітки було настільки багато первозданної енергії, що, опадаючи квітка, кристалізувалася немов у краплях крові. Траплялося таке дуже рідко. А ще рідше такі кристали знаходили. Такий кристал по істині вважався найпотужнішим артефактом з непередбачуваними здібностями. І зараз цей кристал лежав на долоні Рейни.

- Ти справді даруєш його мені?

- Ну, я заради цього по балконах тут стрибав, - знизав плечима Таск, - давай поможу.

Він зав'язав тонкий шовковий шнурок на шиї Рейни. А потім нахилився і торкнувся губами її плеча. Дівчина здригнулася, але не відштовхнула його.

- Рейно, я люблю тебе, - сказав Таск, на мить затих, а потім продовжив, - так я хотів зізнатися тобі на випускному.

- А зараз? – несподівано для себе запитала Рейна, не обертаючись.

- А зараз це не рахується, - сказав Таск, - зараз, я хочу донести до тебе свої почуття. Не того студента, що втік, не Таска з Будинку Повного місяця. А Таска з Дому Тіні. Найманця, який один раз уже облажався. І я донесу свої почуття, якщо ти приймеш їх.

- Добре, - відповіла тихо Рейна, - я зачекаю.

- Доброї ночі, юна пані… - шепнув він їй на вухо.

А коли Рейна обернулася, Таска вже не було.