Академія бойових ткачів

Першоджерело явило світові первозданну енергію і люди навчилися її використовувати. Людству відкрилася мана та її сила. Магією змінювали світ, під впливом змінилися і люди. Подейкують, що кожне плем'я обрало собі форму магії і йшло шляхом її вивчення.

Люди, що не захотіли міняти свої догми стали зватись древніми і обрали шлях чаклунства на землі, створивши велике королівство Фарлез. Люди, що відростили собі крила і вибрали шлях магії неба, стали називати себе кафо і в горах побудували піднебесне королівство Сеттен-Хейл. Після них, обравши магію природи, спорудили Райкон, лісову державу, що належить ойо. І нарешті, плем'я сприганів, що обрало шлях вітру, влаштувалися в королівстві Шайлон.

Не можна сказати, що все було гладко. Було багато конфліктів, поділу територій, самоствердження правителів і, звичайно, вигнання неугодних. Як і у будь-якій історії. І завжди були переможці. І завжди були скривджені.

***

- Куди він побіг? Не дайте йому покинути будівлю!

– Туди! У хол!

- Ловіть же його, чортові ледарі!

- Він не повинен втекти!

- Хтось із вас, ідіотів, здатний закликати гончаків?!

Зойки стражників луною розходилися по порожніх коридорах Центральної бібліотеки Шайлон. Ляскання обладунків, скрегіт дверей, що відкриваються, запах крові. Стража металася коридорами, заглядала в кожну щілину, будь-який шурхіт супроводжувався випадом меча в темряву або випущеним арбалетним болтом. Але все марно.

Злочинець вислизнув у вікно. У тьмяному світлі місяця було видно дві пари напівпрозорих, гострих крил. Хтось із стражників, намагаючись упіймати втікача прямо з підвіконня, не втримався на слизькому камені, послизнувся і прогнувшись під вагою обладунку злетів униз, видавши короткий зойк. Його товариш по службі, навіть не звернувши на це уваги, націлився арбалетом у спину втікачеві і вистрілив. Він попав. Злочинець похитнувся в повітрі і став повільно спускатися, траєкторія його польоту стала кривою, звивистою, але він щосили намагався летіти далі.

***

Ліс на кордоні Шайлон і Фарлез завжди виглядав мовчазним і таємничим. Будь-якої доби, будь-якої пори року ліс жив своїм життям незалежно від того, що відбувалося навколо нього. Ні життя древніх, ні життя сприганів його не хвилювало. У лісі були свої правила.

Височенні дерева з розлогими гілками, густий колючий чагарник, безліч рослин. Тут можна було знайти рідкісні квіти, отруйні або цілющі або просто надзвичайно красиві. Такі, як сульфія, наприклад. Квіти ці росли подібно до моху, створюючи щільний килим на землі. Вдень від моху їх і не відрізнити. Але з приходом ночі бутони розпускалися й галявина, на якій цвів цей килим, наче починала палати. Сульфія цього лісу мала блідо-оранжевий колір і її сяйво було подібне до світла вогнища. Хоча, сама квітка була дуже непримітною, чимось навіть схожою на волошку.

Поранений сприган лежав на такому килимі і роздивлявся крону дерева, крізь яку щойно пролетів, поламавши гілки. Виглядав він дуже молодо, навіть для спригана, які зовні не старіли. Темне волосся безладно стирчало в різні боки, прикриваючи злегка загострені вуха. Сині очі дивилися в небо з-під напівопущених повік. У нього були мужні риси обличчя, трохи кирпатий ніс, гостре підборіддя. У спригана не було обладунку, лише проста чорна сорочка на шнурку та штани з високими чоботями. Поверх був накинутий чорний плащ із купою ремінців та заклепок. Дві пари напівпрозорих крил повільно розсипалися мерехтливим пилом.

Рана боліла та кровоточила. Не смертельно, але була потрібна допомога. Ще трохи, і він відключиться. А вирубуватись зараз було ніяк не можна, він був упевнений, що за ним все ще ведеться гонитва. Намагаючись утримати себе у свідомості, він підняв праву руку і накреслив у повітрі трикутник із крапкою у центрі. Лінія пряжі засяяла і набула форми ворона.

- Перенеси мене... - наказав сприган.

- Крооооууу… - протягнув ворон, - дай вгадаю. Я все-таки мав рацію.

- Лелія, у мене немає на це часу, перенеси мене! – наполегливо повторив він.

- Та як скажеш, - ворон змахнув крилами і тихо додав, - ідіот.

***

Перевалило за північ. У гуртожитку Опівнічного факультету світло горіло лише в одному вікні. На другому поверсі, за крайніми дверима, кімнату міряла кроками Рейна Леарлес. Іфалія спостерігала за її різкими рухами з ліжка.

- Рей, твої студенти - нарешті сказала вона, - вони розгублені. І, мені здалося, навіть трохи пригнічені.

- Ох, благаю тебе, - фиркнула дівчина, - ось тільки ти мені моралі не читай.

- А може, тільки мої нотації тобі й потрібні?! Може я єдина, хто має шанс до тебе достукатися?

- Іф…

- Рейно, це першорічки! Згадай себе, га? - продовжила Іфалія, не звернувши увагу на обурення і протести подруги, - ось серйозно. Ти не за один день стала такою… заразою.

- Ну дякую…

- Вони налякані, Рейно! А ти ще запропонувала їм факультет змінити… Дай їм шанс.

- А може це і є їхній шанс, Іфа? - Рейна стала гасати по кімнаті швидше, розмахуючи руками, - змінити факультет! З опівнічного факультету нічого хорошого не виходить!

- Та перестань ти!

- А що перестань? На нас глянь! Ось серйозно. Ми були експериментом. Першою групою, яку вирішили цілеспрямовано навчити темній пряжі. І? І що сталося?

- Ти утрируєш, Рей, - спробувала заперечити Іф, але Рейну вже було не зупинити.

- Та ні, чого це? Ну сама поміркуй! Чим усе скінчилося? Та цей чортів фінальний іспит був ідеальним прикладом того, що ми є провальним експериментом! Інші факультети благополучно існують уже роками. І на останньому іспиті народ щасливий такий, виконують завдання та виходять із аудиторій із задоволеними мордами. А Опівнічний? Останній іспит, чорти б його побрали ... Еліас загинув, Лейла з'їхала з глузду, а Таск зник! І більше його ніхто не бачив!

Рейна видихнула. І одразу продовжила.

- Ах да! Є ще й ми! Одну вигнали із королівської алхімічної лабораторії. Другу – усунули від військової служби! І обидві ми тепер там, де й починали! Учителки!!! І одна, і друга. Ну що? Не дивись на мене так ображено. Де я не права?

Іф глибоко зітхнула. Видихнула. А потім різко схопилася з місця. Її золоті локони розсипалися по плечах. Миттю вона опинилася за спиною Рейни, заломивши тій руку за спину і направивши в шию вістря шпильки. Фамільяри Рейни відразу схопилися, але було пізно.

- Непогано для учителки?? - усміхнулася златовласка.

Рейна вивернулась, ухопила шпильку зубами і перекинула Іфалію через себе, поваливши на підлогу. Притиснувши дівчину коліном у груди, вона виплюнула «зброю».

- Не погано. Для учителки, – кивнула Рейна.

- Злізь з мене, - Іф закотила очі, - я алхімік. А ти солдафон.

- І обидві ми – учителки.

- Та годі вже повторювати. Ти кураторка, Рей. Дай цим дітям шанс. І собі, можливо, теж.

Іфалія торкнулася руки подруги та посміхнулася. У цей момент наприкінці коридору пролунав гучний хлопок, почувся гуркіт, весь поверх здригнувся. Рейна підскочила і ривком відчинивши двері, вибігла в коридор. За нею кинулися Тера та Йору, за ними навздогін поспішала Іф. До коридору вже вибігли студенти у піжамах. Двері в кімнату Рейни виблискували і тремтіли.

- Що це? - задкуючи, тремтячим голосом промовила Шира, - що це за шум, учитель?

- Заспокойтеся, - Рейна простягла їй руки, - йди сюди, стань за мною.

– Ровена! - Іф накреслила пальцем у повітрі червоне коло, покликавши свого фамільяра.

Фамільяром Іф була величезна кайт-ши. Ці безсмертні чаклунські кішки колись були відьмами. Після завершення свого відьомського циклу життя вони перевтілювалися у представників сімейства котячих, вибирали собі господаря і супроводжували його доки не завершиться вже його цикл життя. Так кайт-ши могли піти на відпочинок. Кайт-ши Іфалії, Ровена, була чорною кішкою, з гладкою, блискучою шерстю, що не поступається в розмірах Йору. Вона була володаркою отруйно зелених очей. На грудях у неї були білі плями, на шиї – золотий ланцюг у три кільця. Вона ступала велично і м'яко, скоса дивлячись на Теру, що вискалілася, Йору залишався байдужий.

- Привіт, Теро, - солодко протянула Ровена, - давно не бачилися. Я навіть скучила.

- Не можу відповісти тобі взаємністю, Ровено, - відвернула морду вовчиця.

- Пізніше обміняєтеся люб'язностями, - прошипіла Рейна, - Шира, Соран. Зберіть усіх позаду мене. Іфалія, прикрий. Тера, Йору, на всі боки. Тілуан!

Вогняно-рудий сич матеріалізувався на плечі.

- З вікон нічого не видно, - відразу відзвітував він, - спалах був від телепортації, але на цьому все.

- Що ж, - в одній руці Рейни з пряжі вже був витканий клинок.

Вона ривком відчинила двері. На мить застигла. І відразу рвонули двері назад. Публіка була здивована. Студенти дивилися налякано, Іфалія підняла брову.

- Рейно?

- Кайт-ши.

– Що? - не зрозуміла Іф.

- Це блукаюча кайт-ши, - Рейна дематеріалізувала клинок, очі бігали.

- Не розумію, - Іфалія примружилася, - кайт-ши? Відьомська кішка?

- Так, - зсунула плечима Рейна, - сама знаєш, поки без господаря - телепортуються хаотично, куди хочуть. Типові коти.

- Гей, - обурилася Ровена.

- Вчитель… - обережно виступила вперед Шира, - що це було?

- Тема завтрашнього уроку з фамільярів, - м'яко сказала Рейна, - так, нічого тут стояти. Вже пізно завтра вранці на заняття. Давайте, розходьтеся всі. Ну? Чого стали? По кімнатах!

Студенти мляво розбрелися, Іфалія все ще вичікуючи дивилася.

- Гаразд, Іфа, добраніч, - Рейна намацала дверну ручку, - мені ще весь цей бардак прибрати.

- Рей, - недовірливо примружилася Іф, - все добре?

- Звичайно, - махнула руками Леарлес, - звичайно. Все чудово. Чортова кішка розгромила своєю телепортацією кімнату.

- Еееей! - нервово вилкнула хвостом Ровена, - довго ще ти плануєш ображати мій рід?

- Та її слова вам - комплімент, - фиркнула Тера.

- Теро! - засікла її Рей, - ти - навколо гуртожитку, Йору - в сад. Тілуан - облетіти периметр. Все, відбій.

І Рейна зачинила двері прямо перед носом приголомшеної подруги. Іф і Ровена переглянулися. Йору і Тера мовчки вирушили геть, на обхід території. Тілуан теж зникла. Рейна ж стояла в темній кімнаті, притулившись спиною до дверей і дивилася на дівчину, що мерехтіла на її столі. Вона була зовсім без одягу, довге біле волосся абияк прикривало її наготу, але навіть так складно було приховати витончені форми, ніжну бліду шкіру, від якої виходило блакитне сяйво. Блакитні очі, бліді губи, світлі вії. Дівчина була схожа на квітку. Білу, надзвичайно красиву лілію.

- Привіт, Рейно, давно не бачилися, - дівчина стрибнула зі столу і, шльопавши по підлозі босими ногами, підійшла до Рейни.

- Доброго дня, Леліє, - дівчина втиснулася в двері, - чим зобов'язана?

- Допоможи йому, - попросила дівчина.

- Не зрозуміла, - Рейна зазирнула в її блакитні очі, - про що ти, Леліє? Де твій господар?

- Відрубився, - знизала плечима дівчина, - я залишила його під гліцинією, а сама вирушила шукати тебе.

- Чому мене?

- Він наказав мені перенести його, але не сказав куди. Я телепортувала його залишковим слідом, останнім, що майнуло в його свідомості, перш ніж він відключився. І це була глицинія в академії.

– Не бачу зв'язку.

- Рейно, я фамільяр. Ми пов'язані з ним путами, такими міцними... Та ти й сама знаєш, заклинателька. Загалом, я бачу, і відчуваю те саме, що й він. І коли в його голові спалахнуло це дерево, значить, він хотів знайти саме тебе.

- Чудово, - Рейна глибоко зітхнула, - просто чудово. Можеш перенести його сюди? Тільки тихо. А не так, як ти телепортувалась сама.

Лелія зникла в сизому серпанку, але вже за мить з'явилася, утримуючи на плечі тіло спригана. Рейна кивнула на ліжко і фамільяр поклала господаря туди. Леарлес присіла на край ліжка і відкинула куточок плаща. Сорочка під ним була мокра, у темного дівчина не одразу зрозуміла, що це. Вона клацнула пальцями. Засвітилося світло.

- Він поранений, - сказала Лелія, - ніби не смертельно, але його б підлатати.

- Та що ти, - було видно, як Рейна закипає, - Леліє, зробиш ласку. Або одягнися. Або повернися у свою первозданну форму, будь ласка.

- Які ми ніжні, - Лелія змахнула рукою, зменшилася і набула форми ворона, - то ти його полагодиш?

- Так, зараз, - Рейна заколола сріблясте волосся шпилькою і закатала рукава, - але, будь добра, не стій над душею. Знайди Тілуан, вона десь над академією. Будь ласка.

Лелія зникла. Рейна видихнула. Чужий фамільяр – це небезпека. Високорангавий фамільяр здатний приймати самостійні рішення, якщо господар втрачає свідомість або засинає, вільно мислять, відлучаються на далекі відстані. Простіше кажучи, вони можуть діяти самовільно, якщо це не суперечить наказам господаря чи його переконанням. Якщо на фамільярі немає контрольних міток, що забороняють ті чи інші дії або обмежуючи його в чомусь – він дуже небезпечний для чужих. Лелія була саме таким фамільяром. Непередбачуваним, без жодної мітки, сильним фамільяром класу «перевертень». Спочатку її форма - чорний ворон, але за бажанням і в міру накопичення первозданної енергії вона так само могла набувати форми інших тварин і навіть древніх. Перебувати з нею в одній кімнаті було дуже складно. І, правду кажучи, трохи страшнувато. Навіть такій, як Рейна.

Дівчина ще раз подивилася на хлопця. Крила його вже розсипалися, обличчя було вимученим, стомленим. А рана кровоточила. Рейні довелося стягнути з нього плащ та сорочку, перш ніж розпочати роботу. Вона поклала долоню на рану. Навіть непритомний, хлопець скривився і смикнувся.

- Ану циц, - прошипіла Рейна, хоча чудово розуміла - він її не чує.

З її долоні зірвалися блакитні нитки пряжі та пройшли крізь шкіру хлопця, заглиблюючись далі у тканини. Цілюща пряжа – складна наука, факультет Цілителів не дарма найнапруженіший у навчанні. Адже живий організм - це найскладніша система, жодна нитка не повинна прослизнути туди, куди її не належить. Цілителі всі п'ять років вивчають будову кожного органу, його пульсацію, насичення маною. Лікування кожного органу – це окремий вид пряжі, окрема форма плетіння ниток. І навіть після закінчення академії, на цілителя чекає ще не один рік навчання при лікарнях на всьому континенті, де вони перейматимуть досвід старшого покоління.

Але пряжа першої допомоги викладалася всім. Зупинити кровотечу – пряжа стихії холоду, форми Алло. Форма, при якій формується кілька сотень ниток, які в процесі пряжі набувають форми щільної сітки, ось вона і зупиняє кров, якщо вже зовсім прискіпливо пояснювати. Стягнути краї рани – пряжа стихії землі, форма Ріон. Форма, що формує одну щільну нитку. Це чаклунство працює за принципом звичайної швейної нитки, воно ніби зашиває рану, тільки без проколів. Щоправда, ніхто не казав, що це зовсім не боляче.

Рука Рейни завмерла над раною. Сітка блакитних ниток щільно прилягла до тіла, а бура нитка спритно пронизувала краї рани, стягуючи їх одне до одного. Хлопця ж знобило і трясло. Рейна піднесла руку до його голови, нитки блідого, фіолетового відтінку спустилися з кінчиків пальців і торкнулися його чола. Сприган відразу заспокоївся. Хоча він все ще був покритий потом.

Коли рана стяглася остаточно, Рейна обсмикнула руки від хлопця. Тепер він просто спав. Дівчина прикрила його в'язаним пледом і вмостилася в кріслі, що стояло в протилежному кутку кімнати. Вона дивилася на парубка, розглядала його. Все таке ж безладно розпатлане волосся, гоструваті вуха, гоструваті вилиці. Він став помітно вищим, рельєфнішим, у його руках відчувалася сила, навіть тоді, коли він був непритомний. Тепер він спокійно спав під впливом чорної пряжі. Пряжа ілюзій, пряжа заклинальниці фамільярів, Рейни Леарлес.

- Згадай чорта, - тихо сказала вона.

***

Так уже вийшло, що їм довелося зростати разом. У той час у Шайлон стався державний переворот, дітей вельмож відправляли за межі королівства. Така доля спіткала і Лейлу, спадкоємницю правлячого будинку Вогнекрилих. У п'ятирічному віці її та приставленого до неї «кровного» охоронця відправили до Фарлеза, де їх люб'язно погодилися прийняти в сім'ї Коє.

Разом з Рейною, Лейла та Таск навчалися в школі, а пізніше – вступили до академії, на Факультет опівночі, у експериментальну групу. Рейна часто згадувала той день, коли дідусь привіз їх до маєтку. Налякану Лейлу і Таска, який намагався храбритися і поводитися як справжній охоронець. Лейлі п'ять років, йому шість. У сприганів так заведено. Коли народжується спадкоємиця у шляхетній сім'ї, до неї приставляють «кровного» охоронця. Чоловіка, який народився з нею одного дня. Це може бути її ровесник або хтось, хто старший за неї не на один десяток років. Вважають, що такий охоронець стане справжнім щитом для юної пані. І так співпало, що для Лейли таким охоронцем став Таск.

- Рейно... Рейно! - хтось обсмикнув її від думок, - заснула, чи що?

Вона розплющує очі. Перед нею – Лейла. Дивиться, усміхається, як завжди грайливо та призовно. Настільки прекрасна, неповторна, витончена, не по роках жіночна. Лейла була чудова у всьому. Шкіра без жодної вади, волосся немов шовк, кольору стиглого персика, очі кольору бірюзи. Її крила, як у великого метелика, такі гарні, величні. Скільки їй зараз? Перший курс, 16?

- Рей, - Лейла торкається її щоки, - ну чого ти? Запізнимося ж.

- Знову десь подумками не з нами? - позаду Лейли з'являється Таск.

Він завжди такий. Його обличчя не виражає зовсім ніяких емоцій, ніяких почуттів. Руки його холодні, як і погляд. Його крила чимось схожі на крила бабки, тільки гострі та їх три пари. Він рідко їх матеріалізує, тому, спригана в ньому можна впізнати лише по злегка загостреним вухам. Вони з Лейлою завжди разом. З тих пір, як їх привели в маєток Коє. Із наляканих дітей вони перетворилися на прекрасну пару, про яку судачили у всій академії. Як і казав дідусь, вони справді стали добрими друзями з Рейною.

То був зимовий день. Рейна сиділа в аудиторії-амфітеатрі, дивилася у вікно. Спостерігала за тим, як пухнастий сніг накриває садок. До зимових свят було рукою подати. Залишилось лише пройти основний іспит першого півріччя – виклик фамільяра. Це була справжня подія в академії.

Спочатку готувався парадний зал. На підлогу, стелю та стіни наносилися спеціальні письмена, для контролю мани та на випадок, якщо щось піде не так. Малювалося коло призову та коло контролю, а також захисні письмена. Далі в куточках зали розвішувалися букети з трав та сталеві ланцюги, загорнуті в атласні стрічки. Трави символізували утихомирення, ланцюги - підкорення. Загорялися вогні, під стелею оберталися нитки пряжі найрізноманітнішими спіралями та формами.

Процедура призову була своєрідною. Крім заклинання та правильно зітканої пряжі призову, студент повинен був вкласти у заклик своє побажання. Справжні почуття, які допоможуть із вибором фамільяра. І що дивно, фамільяри справді знаходять своїх господарів. Майже завжди.

У день свого іспиту всі одягали парадні мантії: викладачі – золотого кольору, учні – білі із червоними зав'язками та подолом. Призов проходив за групами. Протягом двох тижнів першокурсники групами по 20 осіб викликали свого фамільяра та укладали свій перший, а деякі – єдиний, кровний контракт. Група Рейни у списку була останньою. Разом із ними – група Світлоносців.

Лейла була натхненна. Від неї чекали багато чого, як від спадкоємиці одного з головних будинків Шайлон. Від Таска чекали виклику сильного та бойового фамільяра, як від будь-якого охоронця. Від Еліаса чекали виклику як мінімум фамільяра класу А. Від Іфалії та Рейни не чекали нічого. Вся академія знала, що батьки Іфалії хотіли просто успішно видати її заміж. А Рейна ... Рейна просто хуліганка. Кого б вона не викликала – це буде чергова проблема, як і все, що вона робить.

І ось першою виходить Іфалія. Вона креслить у повітрі символ призову. Нитки пряжі лілові, як і слід очікувати від студентки Факультету опівночі, темна пряжа. Рухи її трохи незграбні, якщо придивитися, можна помітити, що руки її тремтять. Але вона читає заклинання дуже впевнено, голос її звучить попри тремор у руках. У диму виникає величезна кайт-ши, чорна, сяюча. Фамільяр класу В. Усі аплодують, адже Іфалія перша з першокурсників, яка закликала кайт-ши, відьму Ровену, яка при належному зверненні та контролі здатна змагатися в силі з фамільяром класу А. Іфалія надягає на її шию ланцюг і укладає контракт, обмінявшись краплею крові з Ровеною.

Слідом за Іф виходь Еліас. Він закликає Мерроу. Дух води, чарівна коханка чи простіше – русалка. Вона прекрасна на вигляд, з розпущеним зеленим волоссям, білими руками і чорними очима. Мовчазна, креслить у повітрі своє ім'я – Каліопса. Оплески тихіше. Мовчазні фамільяри небезпечні, особливо водні духи. Вода підступна та мінлива. Але Еліас на доброму рахунку у викладачів, у нього вірять, як ні в кого іншого.

Та й чому б ні? Він кафо із благородної родини. Його рід шанують, і він перший зі своєї сім'ї, хто зважився на вивчення темної магії. Їм пишаються. Та й до того ж він красень. Чорні крила, як сама ніч, з блиском срібного пір'я, наче зірки в нічному небі. Високий, довговолосий, з цими, знаєте, благородними локонами, які спадають до плечей. Він володар прекрасних манер, вихований, вишуканий, приємний у спілкуванні.

Після Еліаса у колі стоїть Такс. Він вимовляє слова заклику голосно, так щоб це чули всі. Впевнений, упертий, гордий. У колі призову з'являється вона. Фамільяр класу А, перевертень, що має 7 різних образів, Лелія. Вона вимагає скріплення договору поцілунком, не лише кров'ю. І Таск погоджується. У цей момент у Лейли сіпається брова, а позаду хтось шепочеться.

- У охоронця фамільяр-перевертень? Це не бойовий фамільяр.

Що тоді клацнуло в голові Рейни? Невідомо. Але коли вона вийшла в коло, вона думала лише про одне. «Якби я могла захистити їх усіх… тоді Таску не треба буде ставати повноправним охоронцем?..»

І вона підняла обидві руки і розвела їх убік. У правій руці спалахнула червона пряжа, у лівій – чорна. Пряжа формувала одну, центральну печать. Хтось із студентів скрикнув, викладачі вимагали, щоб Рейна зупинилася. Але вона ніби не чула, продовжувала читати заклинання призову. Червона пряжа зливалася з чорною, тремтіли кришталеві вази, хтось із учителів хотів увійти в коло, але його відкинуло. А потім все затихло, центр кола, де стояла Рейна, залило клубами лілового диму.

- Розвійся, - хтось із учителів виткав пряжу вітру.

Рейна так і стояла у центрі кола. Велично піднявши голову, праворуч від неї сиділа вовчиця, ліворуч – чорний пес. На плечі Рейни сидів вогненно-рудий сич. Те, що було далі, Рейна згадує знехотя. Істерія серед викладачів, виклик ректора, захоплені та навіть перелякані вигуки студентів. Лорсан тоді день від неї не відходив, обсипав компліментами, казав, що завжди відчував у ній щось особливе. Сьєрра все ходила навколо фамільярів, невдоволено пирхаючи і розмірковуючи про те, що без хитрощів тут не обійшлося. А потім підійшов Таск. Подивився їй прямо в очі і сказав:

- Це було дуже ризиковано, Рейно, - сказав він так, ніби зрозумів, які емоції вона вклала у заклик.

А потім у коло призову увійшла Лейла. І її фамільяром стала сілкі. Слабкий фамільяр класу С, толку від якого було не більше, ніж від звичайної покоївки.

***

Коли сприган розплющив очі, було ще темно. Але білу вискалену морду він роздивився дуже добре. Він сіпнувся вбік і тут же зіткнувся поглядом з парою жовтих очей, що горіли. Тера та Йору були чудовими няньками, що не кажи. Вони дивилися на спригана дуже невдоволено, навіть вороже. На підвіконні сиділа ворона Лелія. Сприган дивився на неї з подивом. Кімната, стіни, меблі. Все це було йому незнайоме.

- Ну, привіт, Таск, - почув він здавлений голос з кута кімнати, - давно не бачилися. Скільки? П'ять років?

- Рейно? Що, правда? - усміхнувся хлопець, - чи я все ще сплю?

Дівчина підійшла ближче, щоб він міг її бачити. Сонна, стомлена. Її довге волосся безладно розсипалося по плечах, вона безуспішно намагалася прибрати пасма з чола.

- І справді ти, - видихнув хлопець і ривком сів.

Щойно підлатана рана дала про себе знати. Він скривився.

- Якщо плануєш сіпатися і зіпсувати мою ювелірну роботу - я приріжу тебе сама, - різко сказала дівчина.

- Ти мене підлатала?

- «Полагодила», як висловилася Лелія, - посміхнулася Рейна, - але чи тобі не знати, що моя цілюща пряжа слабенька, щоб ти прямо зараз схопився на ноги і поскакав туди, де тебе чорти п'ять років носили?

- Я радий тебе бачити, Рейно, - ніяково усміхнувся сприган, але дівчину це ніяк не задобрило.

У її грудях уже закипала лють, якої вона не могла позбутися вже багато років. Навіть несподіване усунення від служби та посади командира спецзагону, навіть небажана посада куратора і впертий дід, навіть усе це не злило її так, як поява цього юнака у її кімнаті. Сприган це відчував.

- Навіщо з'явився? - від її тону навіть у Тери шерсть стала дибки.

- Мені потрібна допомога, Рей, - тихо сказав він, - мені нікуди йти. Тільки до тебе.

Рейна придушила у собі бажання шпурнути в нього чимось тяжким. Придушила й бажання викликати клинки та увігнати їх зухвальцю в те місце, яке щойно зашила чаклунством. Бач, який! Нема до кого йти йому! П'ять років було до когось. А тепер, виходить, привіт?

Таск піднявся з ліжка і зробив крок. Вона не ворухнулася і так само зло дивилася на нього.

- Рейно, я прошу тебе... Це дуже важливо! Від цього залежить життя спадкоємиці Шайлон, якщо вони ... дістануть мене ... вони дістануть і її, - він поклав їй руки на плечі.

– Вони? - байдуже запитала Рей, - чому б тобі не попросити захисту у правлячого Дому? Адже ти… кровний охоронець.

- Рейно, я тепер Тінь, - сумно усміхнувся Таск, - я не впорався зі своєю роботою. І був засланий у дім Тіні. Ти знаєш хто вони, хто ми.

Рейна й справді знала. У держави Шайлон існувало поняття «дому» відколи закінчилася Перша магічна війна. Існували правлячі Доми, Дім ремісників, службовців, лікарів. І був Дім Тіні. Дім, в якому можна було зустріти вигнанців зі всього Шайлону, які бралися за будь-яку роботу. Абсолютно за будь-яку. Тіні, найманці. І тепер, отже, Таск один із них.

- Чому до мене, Таск? Чому через п'ять років ти прийшов до мене? – тихо запитала Рейна, дивлячись крізь нього.

- Тому що більше друга у мене немає. Тільки ти, Рей, - відповів від так само тихо.

Вона різко підняла руки, відштовхуючи його від себе. Лелія, яка спокійно спостерігала за цим, набула форми лисиці і загарчала. Вишкірилися і Тера, і Йору. Але далі команди атакувати не було. Рейна вказала йому на ліжко.

- Через 4 години у мене починаються заняття, я хочу хоч трохи поспати. Ти можеш відіспатися на ліжку, у тебе буде час. У цю кімнату все одно ніхто не зайде за моєї відсутності. Головне, тримай Лелію при собі, щоб вона не тинялася по академії і не привернула нічию увагу.

- Гей, - обурено вигукнула перевертень, обернувшись дівчиною і по-дитячому надувши губи.

- Я повернуся після пар, і ми вирішимо, що з тобою робити, - продовжила Рейна, - будь ласка, не викинь нічого такого, що поставить під загрозу будь-кого з цього гуртожитку. Інакше Тера тобі обличчя відгризе. Клянусь.

Для більшого ефекту Тера показово солодко облизнулася. Рейна влаштувалась у кріслі. Поруч із нею – її фамільяри. І Таск на якусь мить повернувся думками у той час, коли вони ось так ночували біля каміна в маєтку Коє, коли повернулися після першого іспиту додому. Всі домашні були нажахані фамільярами Рейни, але в їхніх очах, крім страху, можна було переглянути і неймовірну гордість за юну пані. Дід настільки пишався своєю онукою, що навіть не вимагав від неї пояснення.

З моменту їх знайомства Таск вважав, що коли Рейна дівчисько, він повинен захищати і її. Але тієї зими він вперше відчув, що вона не потребує його захисту, як потребувала його Лейла. І саме тієї зими все змінилося, більше не було як раніше. Ніколи.