Академія бойових ткачів

Коло було накреслено ідеально, Таск свою справу знав. Зал, опечатаний усі п'ять років, був знову відкритий і підготовлений до відкриття Брами Андхакара. Коло було відтворено, Лейла в центрі і так само нерозумно оглядалася. Тепер, коли її витягли з ув'язнення білих стін, вона більше нагадувала не стару з відсутнім поглядом, а наївну дитину, не старшу за три роки. Плескала віями, розглядала всіх, зовсім не розуміла, що відбувається. Коли вона побачила Еліаса, то спочатку злякалася, спробувала сховатись за сілкі. Але вже через кілька хвилин, смикала його за крила, тицяла пальцями в шрами і безглуздо хихотіла. А ось до Таска поставилася дуже вороже. Ховалася за Медмель, махала на нього руками і починала плакати, коли він наближався. Таска це явно зачепило, але він намагався не подавати виду.

Крім головних виконавців плану в залі були присутні Іфалія, Сьєрра і Лорсан. Учотирьох із Таском вони мали підняти бар'єр їхньої пряжі, який зміг би захистити академію від можливих наслідків відкриття. У центрі зали стояли Лейла та Медмель, Еліас та Рейна. Таск підійшов до Рейни і простяг їй невеликий рунний камінь.

- Ключ від Брами, - сказав він, - ректор допоміг мені витягти його і очистити. Поки що він не має господаря. Він має відчинити Браму, ти пам'ятаєш. Але коли це закінчиться, я заберу його назад.

- Так, - кивнула Рейна, - все буде саме так.

Все було готове. Рейна відкрила розлом, вклала ключ у долоню Лейли.

- Вибач, - винувато посміхнулася вона і надрізала долоню Лейли, пофарбувавши камінь її кров'ю.

Не встигла Лейла і пискнути, як Рейна силоміць підняла її руку з каменем і занурила в розлом. Пряжа і кола почервоніли, почорніли, підлога почала тріскати. Все повторювалося, як і того разу. Таск з іншими відразу підняли захисний бар'єр, а Еліас узяв Рейну за руку, що не приховалося від примружених поглядів Лорсана і Таска. З грудей Лейли вийшла тонка червона нитка пряжі і пірнула в розлом. Лейла одразу обм'якла на руках сілкі.

- Подбай про неї, - шепнула Рейна. Медмель кивнула у відповідь.

- Обіцяй, що не затримаєшся! Дурна Рейно! – прокричала крізь бар'єр Іфалія.

Рейна посміхнулася. І разом з Еліасом вони зробили крок у розлом.

***

Сонячне світло заливало галявину, немов мед наповнював барило. Трава була високою та м'якою. Її свіжий аромат змішувався з ароматами запашних трав та квітів. Десь віддалік дзвенів струмок, у гілках розлогих гліциній гралися птахи, змахували своїми чарівними крилами метелики.

Прим’явши траву, під гліцинією спала біла вовчиця, а поруч із нею – чорний пес. Пелюстки квітів, що зривалися вітром, падали на їхню шерсть. Маленький рудий сич дрімав на нижній гілці дерева. Поруч із ними сиділа дівчина. Срібне волосся було сплетене в пишну косу, прикрашену стрічками та гарною шпилькою з квітами гортензії. Дівчина читала книгу. Її медові очі уважно бігали по рядках, не відволікаючись ні на мить. Вітер грайливо перегортав сторінки і їй доводилося знову їх перечитувати. Але вона посміхалася. Усміхалася спокійною, безтурботною посмішкою.

- Я знав, що знайду тебе тут, - розсовуючи квітучі гілки гліцинії, до дівчини підійшов хлопець і сів поруч із нею.

Гостроваті риси обличчя, але м'яка, добра посмішка, спокійний погляд синіх очей. Його темне волосся тріпав вітер, він намагався прибрати його з очей, закидаючи деякі особливо неслухняні пасма за гоструваті вуха. На дівчину він дивився з ніжністю. Склавши три пари напівпрозорих крил за спиною, він сів поруч із нею.

- Значить, ти мене добре знаєш, - усміхнулася дівчина і поклала йому голову на плече, - тут так тихо і спокійно. Я наче в раю.

- Думаєш? - хлопець накрив своєю рукою тендітну долоню дівчини, - я радий.

Він схилився над нею і торкнувся губами її чола. Дівчина зніяковіла, але не відсахнулася. Вовчиця і чорний пес так само спокійно сопіли. Пара мовчки милувалася кольором гліцинії та блакитним небом. Дівчина потяглася кінчиками пальців до найближчого грона квітів. На ній була біла легка сукня, яка оголювала її плечі. Хлопець провів пальцями по її шиї до ключиці.

- У тебе така ніжна шкіра, - сказав він м'яко, - гладка, гарна.

Дівчина зашарілася.

- Не було б цих шрамів, - сором'язливо посміхнулася вона.

- Яких ще шрамів?

- Та ось цих ... - дівчина підняла рукав, але шкіра на її руці була чистою.

Розгублена, вона почала оглядати з усіх боків, але шкіра її була чиста, світла і без жодної вади. Жодного шраму.

- Але... як же так...

- У тебе немає ніяких шрамів, - хлопець узяв її за руку, - та й де б ти могла отримати їх у такому тихому та спокійному місці?

- І справді ... хоча, до того, як я сюди прийшла ... - дівчина запнулася, - постривай ... а звідки я прийшла?

- Не знаю, - похитав головою хлопець, - хіба ти сама не пам'ятаєш?

- Ні, не пам'ятаю, - дівчина перебирала пальцями стрічки у своїй косі, - я не пам'ятаю, як прийшла сюди, що було до того, як я опинилася тут. Просто, я чомусь думала, що маю шрами… Ось тут.

Вона поклала руку собі на бік.

- Але це неможливо, адже так? Я пам'ятаю страшний рваний шрам. Такі шрами не затягуються, не залишаючи сліду.

Хлопець нічого не відповів. Гліцинія поступово опадала, вітер посилювався. Синє небо затягувало сірими хмарами. Дівчина, мов заворожена, дивилася на свої руки.

- Тут були шрами, - тихо промовила вона.

Шрами і справді з'явилися. Тонкі, мов павутиння, ледь помітні, світлі та темні. Не лише руки. У неї були шрами по всьому тілу. І найбільший – на боці. Наче шкіру хтось надірвав. Навколо вже не було зеленої трави і ясного неба над головою теж не було. Вітер вив усе голосніше, небо зовсім потемніло. Вона стояла одна на вигорілому пагорбі. Хлопець зник, не було поряд ні вовчиці, ні пса. Біля підніжжя пагорба стояв чорнявий чоловік.

- Значить, ти таки прокинулася, - сказав він, - тоді йди за мною, Рейно.

***

Тут було… ніяк. Не холодно, не жарко. Просто ніяк. Повітря тут було якесь мертве і важке, рухатися було важко, наче падаєш у нікуди. Еліас не відразу знайшовся в цій темряві, Дагон вихопив його з чогось в'язкого, схожого на желе чорного кольору. На відміну від Рейни він прийшов до тями моментально, ніби просто на секунду заплющив очі.

- Невже піддався? - глузливо глянув на нього Дагон.

- Не дочекаєшся, - відповів йому Еліас, - просто на мить прикрив очі. Захотілося на мить забути, навіщо ми тут.

- Потім обміняєтеся люб'язностями, - зупинила їх Рейна, - за Брамою Андхакара мені не по собі, то може поквапимось?

- Ідіть за мною, - махнув рукою Дагон, - місце, в якому ми знаходимося, називається Переднім краєм. Чужак, що потрапив сюди, легко заблукає в тумані власних бажань. Якщо не розбудити – згине, так і не зрозумівши, що його вбило. Вважай, я врятував тебе, пані.

- Дякую, - здавлено відповіла Рейна.

- За Переднім краєм буде зона переходу. Там нам потрібно буде вирішити, у який бік нам рухатись.

- Я не впевнена, що бачу тут взагалі якісь сторони, - Рейна покрутила головою. Попереду темрява, позаду темрява, ні орієнтирів, ні знаків.

- Тому, тут є я, - гордовито скинув голову Дагон.

Рейна так і не зрозуміла, як довго вони йшли. Через те, що краєвид навколо не змінювався, здавалося, що вони стояли на місці. Але вже через деякий час морок змінився на сірість. І в цій сірості розкинувся справжній потік ниток. Немов гірська річка, потоки пряжі протікали над головами, під ногами непроханих гостей. Пряжа тут була хаотична і ніяк не збиралася у щось єдине. Але якщо спостерігати за нею, можна було помітити, що окремі потоки пряжі не торкаються один одного. У кожному клубку пряжі, у кожному вузлі виблискувало щось окреслення, але розібрати було складно.

- Дивись уважно, - скомандував Дагон, - все це сутності, бранці цього місця.

- Це все фамільяри?

- В цілому, так. Ці вузли пряжі, це павутиння, загалом, кожен потік пряжі – це окремий світ, у якому вони живуть, це зветься «темниця».

- Не зовсім так я собі це уявляла.

- Якби ми не створювали ці світки навколо себе, то, швидше за все, одуріли б вже дуже давно, - сказав Дагон похмуро.

- І ти жив у такому ж світі? У своєму? - не втрималася дівчина від запитання.

- Жив, - Дагон відвернувся, - нам треба швидше впоратися із завданням, пані. Зберіться.

Рейна відчула легкий укол досади в грудях, наче вона запитала щось заборонене, і тепер почувала себе ніяково. Еліас так само, як і Дагон оглядав все без інтересу, наче він уже на це все надивився. Зона переходу здавалася нескінченною і Рейна не зовсім розуміла, куди вони їдуть.

- Дагоне, що ми шукаємо? - запитала вона, розглядаючи темниці.

- Ти зрозумієш, - коротко відповів фамільяр, - просто дивись на всі боки уважно.

Утрьох вони продовжували свій шлях повз темниці з пряжі вигнаних фамільярів. Незабаром зона переходу вже не здавалася Рейні безформною, вона більше стала нагадувати величезний архів з довгими коридорами та лабіринтами з в'язниць. Рейна втомилася, час тут зовсім по-іншому відчувався. Але за черговим поворотом вона побачила в'язницю, яка виразно виділялася на тлі інших. Вона не виглядала як хаотичні сплетення різних ниток. То справді був багатогранний кристал. Ліловий кристал, з безліччю граней. І всередині цього кокона можна було побачити силует.

- Це тут, - заворожено розглядаючи кристал, сказала Рейна.

- Так, - кивнув Дагон, - як я й казав, ти одразу зрозумієш, куди тобі треба. Далі ти підеш сама.

– Одна? – Рейна насторожено глянула на фамільяра.

- Житель світу цього - сказав Дагон, - потрібен лише для того, щоб провести тебе крізь браму. Гість, що не побажав залишитися, потрібний тобі для того, щоб вивести тебе назад. Без мене ти б так і блукала в тумані своїх мрій, а без пернатої Брама не пропустить тебе назад. Ми просто ключі, які супроводжують. Там, куди тобі треба увійти, від нас немає користі. Та й пройти може лише один.

- Але, як увійти? – все ще не розуміла дівчина.

- Нитка душі Лейли тут. Зв'язок її реального тіла з астральним має бути встановлений. Тобі треба відчути її. Ми чекатимемо на тебе. Удачі, пані.

Дагон і Еліас зробили крок назад, а Рейна підійшла до кристала і торкнулася його долонею. Тонка червона нитка обвивала її зап'ястя. Вона пульсувала. Рейна посміхнулася.

- Ти супроводжувала мене, Лейло?

Кристал став м'яким і в'язким, наче желе і поглинув дівчину.

***

Сілкі тримала на руках м'яке тіло своєї господині. Тіло Рейни захищали Тера та Йору. Фамільярів дівчина за Браму не взяла. Якщо вірити словам Дагона, перехід через розлом Андхакара міг сильно послабити їх або зовсім убити. Тому фамільяри отримали чіткий наказ – охороняти фізичне тіло хазяйки. Хоча вони й були захищені бар'єрами, піднятими четвіркою викладачів, але вовчиця та пес були насторожі.

Таск дивився на дівчину крізь завісу бар'єру. Щось не давало йому спокою від початку цього ритуалу. Якесь неприємне почуття гризло його зсередини. Але він все ніяк не міг зрозуміти, звідки чекати каверзи. Піднявши бар'єр, Іфалія про щось говорила зі Сьєррою, а Лорсан так само, як і Таск, улаштувався віддалік і спостерігав за тим, що відбувається. Їхні погляди перетнулися. Сприган зробив над собою зусилля, щоб не відвести очей, як хлопчик. Лорсан, мабуть, відчував те саме. Але кафо все ж таки піднявся з місця і попрямував до свого негласного опонента.

- Ти теж це відчуваєш? - спитав Лорсан, сідаючи біля Таска.

- Так, - кивнув сприган, - щось не так. Все складається надто вдало для нас. Хіба це не дивно?

- Враховуючи, з якими силами ми зіткнулися, це й справді дивно, - погодився Лорсан, - мене не покидає це почуття з тих пір, як ви повернулися. Щось станеться.

- Значить, ми маємо бути готові, - Таск інстинктивно потягнувся до чакр, що лежали поряд з ним, - але зараз головне дочекатися її.

- Цей ритуал... - Лорсан замислився, - я чув про нього раніше. Але в житті не подумав би, що це може бути реальністю. Мені й на думку не спадало, що хтось може побувати за Брамою, а потім повернутися у цей світ. Це вражає.

- Не думаю, - хмикнув Таск, - знаєш, Лорсе, коли ми подорожували, то зустріли жінку. Її протягли крізь Браму Андхакара проти її волі. Тепер вона змушена приховуватися в кришталеві печері, щоб її господар...

Таск затнувся. Усвідомлення прийшло надто пізно. Він схопився з місця і кинувся до бар'єру. Тіло Рейни лежало нерухомо, Тера та Йору насторожено поглянули на спригана. Лорсан розгублено дивився на нього. Іфалія та Сьєрра відірвалися від своєї розмови.

- У чому річ, Таску? - Лорсан торкнувся його плеча.

- Еліас... «гість, який не побажав залишитися», - у голосі Таска звучав непідробний страх, - його теж протягли через Браму.

- Це правда, але що не так?

- Це означає, що в нього також є господар...

***

Залишивши позаду кришталевий бар'єр, Рейна крокувала вперед. Нитка вела її прямо, вона відчувала, що Лейла вже зовсім поряд. Світ у кристалі дуже нагадував їй дійсність. Навколо неї був густий ліс, наповнений усіма відповідними звуками та запахами. Хрумтіли під ногами сухі гілки та листя, тріщали птахи. Сонце слабо проникало крізь густі крони дерев. Нитка вивела Рейну на галявину. Таку до болю знайому, що дівчина ледь не розплакалася. Вона стояла на узліссі, а вище, на пагорбі височів будинок. Її рідний маєток.

- Юна пані, не йдіть так далеко від будинку!

Рейна побачила себе. Їй років 10. Вона біжить вниз пагорбом, а за нею мчать три служниці, підібравши подоли своїх спідниць. Дівчинка зі срібним розпатланим волоссям у забризканому брудом платті весело регоче і біжить, широко розставивши руки в сторони.

- Гей, Рейно! Ну, так не можна! Нас сваритимуть! – на пагорбі стоїть Лейла.

Маленька принцеса Лейла. У сукні кольору стиглої малини, в бусинах і квітах. Витончена, мила, ніжна. Сама досконалість. Ідеальна леді. Вона дивиться за шаленою Рейною з часткою засудження у погляді.

- Що зараз станеться?

- Я спіткнуся, - посміхнулася Рейна.

Маленька Рейна справді спотикається. Вона стрімголов летить вниз пагорбом, здавлено скрикуючи. Служниці в жаху. Вони вже уявляють, що з ними зробить головна покоївка і яке покарання очікується. У цей момент з'являється блискавична тінь. Таск приземляється біля Рейни, що впала, його крила такі красиві, блищать на сонці. Він дивиться на Рейну без осуду, дуже обережно простягає їй руку і піднімає із землі. Рейна сильно вдарилася, вона вся в подряпинах, у неї розбитий ніс і здерти коліна. Маленький сприган уже тоді був вищим за неї і набагато сильнішим. Він бере її на руки. І під голосіння служниць несе маленьку Рейну в маєток, піднімаючись пагорбом. Лейла поспішає за ними, на ходу сварить Рейну за нерозсудливість. Але, Рейна її не слухає, вона притискається до Таска і схлипує.

- Невже ти вже тоді була закохана у спригана?

- Я… - Рейна обертається.

На гілці сидить руда сова, маленький сич. Але голос належить не Тіл. Сова дивиться уважно, вичікувально. Рейна спробувала закликати мечі, але нічого не вийшло. Під поглядом цієї істоти вона навіть не змогла активувати пряжу.

- Спокійно, юна пані, - сказала сова, - кожна темниця має свої правила.

- Правила?

- Саме так, - кивнула сова, - розберешся в правилах, вийдеш із в'язниці.

- Хто ти?

- Коли є правила, мають бути і ті, хто стежить за їх виконанням, - відповіла сова, - мене звуть Йоль. Я доглядач цієї в'язниці. У вашому світі таких як я називають блукаючими вогнями.

Рейна була напружена. Істота не виглядала небезпечною, але вона випромінювала сильну ауру. Під її поглядом Рейна почувала себе огидно слабкою, але намагалася не подавати виду. Залишивши марні спроби викликати мечі, вона глибоко зітхнула.

- Про які правила ти говориш? - запитала вона.

- Темниця - невеликий світ, створений бранцем, щоб не збожеволіти, в нескінченності Брами Андхакара. Кожен світ індивідуальний. У когось він створений із спогадів, у когось із фантазій та надій. Ти розумієш, з чого складається ця темниця?

- Зі спогадів, - тихо відповіла Рейна.

- Правильно, - кивнула Йоль, - це перша підказка. У кожному спогаді є щось, що приведе тебе до наступного. Хай щастить.

- Але це не правила, - спохмурніла дівчина, - це просто рекомендації якісь…

Але Йоль уже зникла. Рейна відчула полегшення, але лише на мить. Адже варто їй повернуться думками в цей світ темниці, як вона зрозуміла, що спогад знову пішов по колу. Ось маленька вона, ось маленька Лейла. Маленька Рейна падає, Таск бере її на руки. Вони піднімаються. Рейна спостерігала кілька хвилин. Що було такого особливого у цьому спогаді? Адже він зовсім незначний. Тут нічого особливого немає. Дівчина піднялася на схил туди, де стояла Лейла. Ніхто не звернув на неї уваги, після чого вона прийшла до висновку, що ці привиди минулого її не бачать. Отже, вона ніяк не може вплинути на них, а вони на неї. Але що ж у цьому спогаді могло підказати її?

Рейна обійшла кілька разів довкола місця падіння себе маленькою. Нічого особливого. Прим'ята трава, трохи більше. Пилок з крил Таска. Повернулась на пагорб до маленької Лейли. Падіння повторювалося раз-по-раз. Коли маленька Рейна скотилася з пагорба вп'яте поспіль, Рейна доросла вилаялася. Жодних підказок. Чому саме це падіння?

- Так, Рейно, заспокойся, - сказала вона собі, - можливо, ти не туди дивишся! Можливо, річ не в падінні. Оглянься. Шукай.

І вона почала шукати. Це спогад Лейли. Значить?.. Дивитись треба на Лейлу! Очевидно! Чому ж одразу не зрозуміла. Це її спогади, отже, тут вона є ключовою фігурою. Ось Рейна біжить, Лейла дивиться стурбовано, кричить їй щось. Ось Рейна спотикається, і Лейла злякалася за неї. А ось повз Лейлу пролітає Таск. У цей час її погляд змінюється. Стає відчуженим, трохи розчарованим та скривдженим. Ось Таск несе маленьку Рейну, проходить повз Лейлу, вона біжить за ним, стурбовано дивиться на них, щось каже. Таск йде. Лейла завмирає кілька секунд. Підтиснуті губи, тремтяче підборіддя. Щось подає з її рук на землю, і вона йде до хати.

Рейна спостерігала за цим із боку. У траві щось блищало. Те, що випало з рук Лейли, лежало на землі. Рейна нахилилася і підняла це. На її подив, річ була матеріальна, і вона змогла доторкнутися до неї, на відміну від решти, що було в цьому світі. Це був браслет із синіх та червоних намистин із каменю кай. Намистини мали ідеальну круглу форму, були гладкими і відшліфованими, між червоними та синіми намистинами висіли два маленькі пензлики з ниток. Рейна пам'ятала цей браслет. Лейла робила його для Таска, хотіла подарувати перед тим, як він відбуде на тренування зі старійшиною. А потім вона сказала, що загубила його. І ось він тут.

Варто було Рейні торкнутися браслета, як усе довкола попливло сірим серпанком. Дівчина схопилася, стискаючи прикрасу в долоні. Клинки так само закликати не виходило. Але нічого поганого не сталося. Через мить серпанок набув обрисів головного маєтку Будинку Вогнекрилих у Шайлон. Це був величезний будинок, оточений садом каміння та маленькими ставками, в яких плавали різнокольорові риби. Тут же росли хитромудрої форми дерева, назви яких Рейна ніколи не могла запам'ятати. Лейла, тут їй було 14 років, сиділа біля ставка і спостерігала за рибами. Судячи з погоди, було літо. Сонце яскраво світило, граючи променями з гладдю ставків, голосно цокотіли цикади та інші комахи. Таск сидів на гілці вигнутого дерева, в тіні і з нудним виглядом крутив метальний кинджал у руці.

Волосся Лейли було зібрано в пучок, з пасмами, що випадали, сколотий шпилькою. Шпилька була дуже гарна, з двома довгими зубцями і рожевою квіткою біля основи, від квітки спадали тонкі нитки крихітних бусин і кристалів.

- Гей, Таску, - почула дівчина голос Лейли, - а ти закохувався колись?

- З чого такі питання, пані? - позіхаючи, обернувся до неї Таск.

- Я просто спитала, - відвернулася Лейла скривджено, - не хочеш, не відповідай.

- Та не те щоб не хочу, - Таск закинув руки за голову, - просто відповісти нічого. Не скажу, що мене взагалі цікавить щось схоже. Я ніколи про це не думав.

- Зовсім скоро ми навчатимемося в академії Лоу-Фа, - продовжувала Лейла, - там багато красивих дівчат.

- А мені яке до них діло? - Таск відверто не розумів, до чого ця розмова, - моя робота - охороняти вас, принцесо.

- Ненавиджу, коли ти мене так називаєш, - пирхнула Лейла, - яка я принцеса?

- Шайлон - імперія, - знизав плечима Таск, - а ви дочка правлячого імператора. Виходить – принцеса.

– Титул доньки імператор правильно називається «цесарівна»! - заперечила Лейла.

- Ну ні, - Таск скривився, - так я вас точно називати не буду.

Повисла тиша. Чути було, як риби хлюпають у ставку, біля якого сиділа Лейла.

- Все-таки добре, що ці заворушення припинилися і нам дозволено хоч би влітку приїжджати додому, правда? - усміхнулася Лейла.

- Мабуть, - байдуже озвався Таск.

- Про що ти думаєш? - дівчина закипала, не розуміючи, чому він ніяк не хоче підтримувати світську бесіду.

- Думаю про те, що поки я стирчу тут, Рейна, можливо, тренується з одним із королівських генералів, - зітхнув Таск, - подумати тільки. Її тренуватиме один із п'яти генералів Фарлеза!

- Ти про неї думаєш?.. - прошепотіла Лейла.

- А ти хіба не думаєш про неї? - з непорозумінням у погляді Таск повернувся до Лейли, - це ж наше перше літо без неї.

- А й справді, - вже спокійніше відповіла дівчина, - вона відбула з батьком до королівського двору відразу ж після того, як поїхали ми.

- Може, привезти їй щось? - у слух міркував Таск, - що б їй могло сподобатися ...

Лейла мовчала. Погляд її пожурився. Вона більше не намагалася нічого запитати та якось підтримати розмову. Прикривши долонею очі, вона підняла свій погляд до неба. Згадки почалися спочатку. Рейна спостерігала, як змінюється погляд Лейли під час цього діалогу. Невже ця прірва між ними з'явилася так давно? Невже вона завжди була така прив'язана до нього? До свого охоронця.

Цього разу достатньо було лише двічі переглянути цей спогад, щоб зрозуміти, чого треба доторкнутися. Таск і справді привіз Рейне подарунок, коли повернувся із Шайлон. То була шпилька. Така сама гарна шпилька для волосся, як у Лейли. Тільки квітка на ній була червоного кольору і мала гострі пелюстки. Після того дня Лейла більше її не носила. Замінила її купою інших шпильок і стрічок, але ту Рейна більше ніколи не бачила. Коли вона підійшла до Лейли і витягла шпильку з її волосся, обриси темниці знову попливли.

Після цього Рейні з'явилися спогади надходження до Академії. Тоді вперше за спиною Рейни шепотілися про її кров, про те, що вона напівкровка і про те, що вона може бути небезпечною. Таск тоді мало не побився з якимось студентом з факультету Світлоносців, який був найбалакучішим. Тоді вони з Лейлою цілий день не відходили від Рейни. І лише в цьому спогаді Рейна звернула увагу на те, що не відходив від неї саме Таск. Лейла просто трималася біля нього. Не більше.

Потім був спогад про заклик фамільяра. А потім ще багато таких, у яких фігурувало ім'я Рейни, чи вона сама. З кожного спогаду Рейна забирала якийсь предмет. Єдиний матеріальний предмет. Згодом у неї в сумці на стегнах поруч із браслетом і шпилькою лежали книга, яку колись Рейна запустила у Таска, стрічка, яку Рейна подарувала Лейлі як примирення після безглуздої сварки. Тут був дрібний і гладкий камінчик, який Таск запустив у голову Лорсана, коли той намагався залицятися до Рейни. Кафо тоді сприйняв це як дурість. Тут же був і метальний кинджал Таска, який він упустив на одному з тренувань з Рейною і так і не забрав, бо надто захопився роздумами про стратегію.

З кожним новим спогадом Рейна відраховувала, як незрима прірва росла між нею та Лейлою. Вкотре обриси в'язниці попливли і Рейна опинилася у своїй кімнаті гуртожитку, в якій вона жила під час навчання з Лейлою та Іфалією. Надворі було темно, але тепло, зважаючи на все, весна, травень. У кімнаті горіло слабке світло. Ні її самої, ні Іфалії не було. На своєму ліжку сиділа Лейла. Тут їй років 20? Здається, це п'ятий курс? Навпроти неї стоїть Таск. Обидва не в кращому настрої. Таск був похмурий.

- Що ти маєш на увазі?

- Я кажу, що хочу піти з Будинку Вогнекрилих, - відповів Таск, - я говорив із професором Ордаком. Він запропонував мені залишитися у Фарлезі і вступити на службу до королівських військ. У мене є непогані шанси.

- Ти з глузду з'їхав?! - на обличчі дівчини змішалися емоції, складно було зрозуміти, злитися вона, налякана або засмучена.

- Я ніколи не належав до Будинку Вогнекрилих по-справжньому, адже ти знаєш це, - сказав Таск абсолютно спокійно, - якщо я подам офіційне прохання та рекомендації викладачів, я зможу без шкоди для репутації Будинку піти.

- Що ти таке кажеш! Чому? Чому ти так хочеш піти?

- Тому що я хочу рухатися своїм шляхом, принцесо, - просто відповів сприган, - я хочу робити те, що я хочу, а не те, що прописано в протоколі.

- Ти хочеш піти від мене? Я тобі настільки набридла?

- Це не так, пані. Просто, я хочу досягнути всього сам, спробувати свої сили. Я повинен…

- Але чому Фарлез?! Домагайся у Шайлон!

- Я вже говорив, Фарлез – центральне королівство нашого Континенту. Воно відкрите. До того ж, до армії Фарлеза може вступити будь-хто і дослужитися до високого звання незалежно від раси. Якщо я отримаю офіційний дозвіл старійшини Будинку, я зможу…

– Це через неї? - питання пролунало настільки різко, що Рейна навіть здригнулася.

У погляді Лейли було стільки злості та образи, що дівчині стало не по собі. Що то був за день? Коли це відбулося?

- Вона тут ні до чого, - сказав Таск. Але сказав він це так, що навіть сама Рейна йому не повірила. І відразу зловила себе на тому, що розгублено посміхається.

- Таск, - Лейла підвелася з місця, - чому?! Чому ти так стараєшся? Ти ж мій охоронець! Не її! Чому?

- Лейло, прошу, заспокойся, - Таск позадкував.

- Чому?! Що в ній такого особливого? Чим я не влаштовую?!

- Лейло! - Таск сердився, - справа зовсім не в влаштовуванні! Взагалі не про те йдеться!

– Тоді чому вона? Чим я гірше, Таску?..

- Ти не гірша!

- Тоді що?!

- Просто ти не вона, - тихо видавив із себе хлопець.

Лейла завмерла. На її обличчі завмерли сильні емоції, темні. На якусь мить Рейні здалося, що вона зовсім розбита. А потім, Лейла уважно подивилася в очі спригану і сказала:

- Ти ще не забув закони Шайлон, Таск?

- Я ніколи не забував, - холодно відповів він, - дозвольте йти, пані спадкоємиця?

Не чекаючи відповіді, він покинув кімнату, а Лейла залишилася сама. Кілька хвилин вона просто стояла посеред кімнати, дивлячись у підлогу. А потім просто впала на ліжко і розплакалася. Плакала вона тихо, щоб ніхто не міг почути, але так гірко, що у Рейни защеміло в грудях. То був той вечір. Саме той вечір, коли вона хотіла зізнатися Таску. Адже коли вона повернулася до кімнати, Лейла поводилася як ні в чому не бувало. Говорила про майбутній іспит, про те, що намагатиметься. Так непідробно питала, де ж вона, Рейна, бродить у такий час. Зараз Рейна думала про те, що була занадто зациклена на собі і не помітила ні почервонілих очей, ні обличчя, що трохи опухло від сліз. Вона не помітила її біль. Зараз же коли Лейла плакала перед нею, вона не знала, як виправдати саму себе. Як вона могла цього не помітити?

Піднявшись із ліжка, Лейла підійшла до дзеркала і відкрила скриньку з прикрасами, що стояла на туалетному столику. Зі скриньки вона дістала маленький рунний камінь, у якому Рейна впізнала ключ від Врат Андхакара. Прямо в дзеркалі з'явилося відображення Каліопси. В очах Лейли тут же майнула тонка блакитна нитка пряжі. Дівчина відразу перестала схлипувати і прошепотіла:

- Мабуть, у мене немає вибору, так?

Сумніву не було. То був камінь. Але варто було Рейні доторкнутися до нього, як обриси світу заклубились червоним димом. І все знову повернулося на початок. Рейна стояла на пагорбі біля свого родового маєтку. У руці вона стискала ключ від брами. Вона розгублено озиралася. Але ні маленької себе, ні маленької Лейли вона не побачила. Значить, це не той спогад.

- Ти більше не збиратимеш уламки, - пролунав голос у неї за спиною.

Дівчина обернулася. Сова приземлилася на траву, її контури попливли. Вона збільшилася у розмірах, майже зрівнялася у зрості з Рейною. Тепер це була сива жінка у довгому червоному балахоні. У неї були золоті очі без зіниць. Виглядало досить страшно. Вона простягла руки до Рейні.

- Уламки, пані, - вимогливо сказала вона.

- Я збирала їх, щоби віддати тобі? - Насторожилася Рейна.

– Якщо пані знає, як зібрати з них те, за чим вона прийшла, то може залишити уламки собі.

- Ти збереш з них розум Лейли? - Здивувалася дівчина.

– Що пані прийшла шукати?

- Я хотіла повернути Лейлу.

- Тоді пані має віддати мені уламки, - вимогливо сказала Йоль, і додала, - ми дотримуємося правил, пані, не більше.

Рейна зробила зусилля. Істота, здається, не брехала. Принаймні вовче чуття Рейни мовчало. Вона простягла сумку із зібраними предметами. Йоль перекинула сумку і все посипалося в траву. Рейна насилу втрималася, щоб не кинутись все збирати. Щось її зупинило і не дарма. Йоль підняла руки над предметами, від її пальців відірвалися чорні нитки. Рейна таких ніколи не бачила. Чорні, мов з в'язкої смоли, вони, як змії, обвивались навколо кожного предмета і притягували його до інших. Ця дивна і похмура пряжа, наче жива істота, звивалась і збирала предмети. Незабаром усе зібране Рейною було поглинуте цими нитками і перетворилося на одну цільну смолисту бульбашку. Йоль перебирала довгими пальцями, наче грала на роялі. Бульбашка стала набувати форми і змінювати структуру. І ось перед очима Рейни у повітрі повис сірий кристал. Такий самий, як той, до якого вона увійшла, тільки набагато менший і безбарвний.

- Візьми, пані, і йди, - Йоль простягла кристал Рейні, - далі все залежить від тебе.

- Але куди мені?.. - договорити Рейна не встигла, Йоль знову зникла.

Дівчина озирнулася і попрямувала до маєтку. Це єдине місце, куди вона могла піти. Навколо пагорба був ліс, але вона сумнівалася, що він міг спливти у спогадах Лейли. Адже вона ніколи не заходила далі узлісся. Маєток був порожній, тут не було нікого й нічого. Меблі були накриті білими простирадлами. Навколо панувала тиша та самота. Рейна піднімалася сходами на другий поверх. Далі коридором, насамкінець. Вона відчинила кімнату Лейли. Дівчина, чиє волосся нагадували стиглий персик, сиділа в кріслі і дивилася у вікно. Коли двері відчинилися, вона обернулася на звук.

- Доброго дня, Лейло, - на видиху сказала Рей.