Ім'я королеви

У тому, що сталося тієї ночі за межею міста, були винні зірки. Їхнє слабке миготіння, напівприховане хмарами, освітлювало воду лісового озера, на березі якого сиділи двоє.

Осінь була в розпалі. Її духмяна прохолода, насичена ароматом пожовклого життя, крокувала землею, зриваючи листя з дерев і встеляючи їх під ноги. Вітру не було, але ніч не лишала шансу зігрітися. На відміну від байдужих зірок, місяць сяяв напрочуд яскраво. Стежка його німого світла лягла сріблом на чисте озерне плесо, ніби прокладаючи доріжку кудись у позасвіт. Багато закоханих пар зазвичай приходили сюди, аби поглядіти на зорі. Сьогодні ж тут було порожньо, ніби беззоряне небесне море налякало їх, як кораблі, і навіть яскраве сяйво маяка-місяця не принаджувало.

Максим сховав щоки за коміром куртки, а руки стиснув у кулаки, пошкодувавши, що не взяв із собою рукавиці. Проте Ляна, дівчина, що погодилася на побачення із ним, здавалося, взагалі не відчуває холоду. Вона була вбрана в чорну коротеньку куртку з різноманітними пасками, тоді як Максим був загорнутий у теплий шарф і важке осіннє пальто. Сіро-помаранчеве волосся Ляни розвіював вітер, але вона не ховалася від нього. Навпаки, ніби насолоджувалася холодом.

Вони познайомилися випадково. Максимів пес Лінивець тоді зірвався з ціпка й пулею вилетів з парку, побачивши за парканом гарненьку плямисту собацю на високих лапах, хазяйкою якої і була Ляна. Її улюблениця зупинилася навпроти Лінивця й зиркнула на нього якось надто зверхньо.

— Вибачте! — скрикнув хлопець, наздогнавши Лінивця. — Собака вирвався...

Вийшовши з-за паркану, Максим обімлів. Дівчина присіла біля Лінивця, а він, як заворожений, дивився на неї. Її пальці тонули в пухнастій шерсті собаки. Хлопцю здалося, його пес навіть забув, як дихати, перестав тіпати хвостом.

— Ви обрали якесь непідхоже ім’я для цього бігунця. Чому Лінивець? — запитала дівчина, підвівши на нього свої світлі блакитні очі.

— Як Ви дізналися? — здивовано запитав Максим.

— Прочитала на нашийнику. Що тут дивного? — усміхнулася вона й, прибравши руки, підвелася.

Пес ніби ожив, захекав і затіпав хвостиком у формі бублика.

— Так, я й забув про це.

— Не забувайте. Ім’я — сильна річ, навіть для собаки.

— А як звуть Вашу? — Максим поглянув на собаку, яка уважно слідкувала за ним своїми карими очима, і цей погляд надто нагадував йому людський.

— О, це не моя, це собака друзів. Вони поїхали на відпочинок, тож тимчасово вона — мій клопіт. Її звуть Кобра, — відповіла дівчина.

— А Вас?

— Навіщо Вам це?

— Ну, може, зустрінемося ще. Мене Максим звати, — хлопець протягнув руку до незнайомки.

— Ляна, — відповіла вона, прийнявши його вітання.

Ця німа згода і звела їх сьогодні в заповідній зоні Маренських лісів. Біля ніг Ляни, просто на землі, лежав букет білих лілей, подарованих Максимом. З іншого боку від дівчини сиділа її розумна улюблениця Кобра. Вона була надто спокійною для собаки й навіть нагадувала людину. Погляд її карих очей ситився різноманіттям емоцій. Свого собаку Максим лишив удома.

Ляна мовчала. Якоїсь миті Максимові здалося, що ця загадкова дівчина подумки розмовляє з холодом, що панує довкола. Згадавши, що він запросив її на побачення, хлопець заговорив:

— Я хотів розказати тобі про зорі. Здається, гарна тема для першого побачення... Але зірки вирішили інакше.

Ляна підняла очі до неба. Усмішка повільно сповзла з її обличчя. Щось там, посеред хмар, ніби налякало її та змусило напружитися.

— Зірки не винні... — прошепотіла вона.

Здалеку почувся гуркіт грому. Блідаві тіні зірок остаточно зникли за хмарами, і навіть сили місяця не стало, аби сперечатися з ними. Здавалося, і небо прагне впасти, коли блискавиця зненацька розітнула його навпіл.

— Це гроза? — скрикнув хлопець.

— Ні… Магія, — похмуро промовила Ляна, зіп’явшись на ноги.