Ім'я королеви

В’яз сидів нервово тіпаючи ногою у вітальні маєтку, де оселилася Леона із сином. Навпроти нього сиділа королева, а поряд із нею людина — чоловік. Від моменту, коли магія наситила кольором тьмяний людський світ, минув тиждень. Пропасник був єдиним, хто не прокоментував учинок королеви, тоді як майже всі присмерки побували в палаці із вдячними поклонами Леоні. На її шиї висіла Зірниця. Тепер прикраса мала сенс. Над містом Присмерк панували довгі дні та не менш довгі ночі, помітно повільніші за людський час. Прокашлявшись, В’яз мовив:

— Ти покликала мене до себе. Я слухаю тебе, Леоно, — його очі спалахували відтінками пурпуру й неприязні.

— І я рада тебе бачити, пропаснику, — відповіла Леона. Її очі незворушно поблискували білим сяйвом. Світле волосся королева закріпила на потилиці.

— І що тепер? — спитав В’яз. — Ти впустила у цей світ магію і тепер плануєш повернутися в Долину? З ним? Боюся, лиха дуже потішаться, побачивши твого обранця, Леоно, — В’яз суворо оглянув Юраша.

Чоловік звик до такого погляду. Цілий тиждень його оцінювали в такий спосіб десятки чарівних сяйливих очей.

— Спосіб знайдеться. Неодмінно, — відповіла Леона, проігнорувавши приховану погрозу.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, королево, — мовив пропасник.

— Отож-бо. Знаю, — відчеканила Леона.

В’яз зітхнув.

— Ти покликала мене. Навіщо?

— Ми маємо прохання до тебе, В’язе.

— Ми? Прохання? І яке, цікаво дізнатися?

— Дозволь Юріану мати доступ до книг у твоїй вежі. Це єдине джерело знань, які…

— І чого хоче знати людина? — гримнув пропасник, перебивши королеву й злісно зиркнувши на Юраша.

Чоловік витримав і цей погляд. Леона злегка торкнулася його плеча і він накрив її руку своєю.

— Про безсмертя, — гордовито промовив Юраш.

— Хочеш бути безсмертним? — спитав В’яз, ніби сподівався, що не розчув. Не давши відповісти, він продовжив: — Ти змусив королеву розділити себе навпіл. Ти нічогісінько не знав про наслідки. Тепер Леона прив’язана до цього світу і шлях додому для неї закрито! І все через тебе, людино.

— Тим паче! — підвищила тон Леона. — Якщо мені судилося провести вік у цьому світі, нехай поряд зі мною буде коханий чоловік!

— Коханий? — пирхнув В’яз. — Швидко ж ти забула Лірана. Півтора року минуло, а в тебе вже новий коханий.

Леона не відповіла, змушуючи себе витримувати погляд В’яза. Слова чоловікового брата осіли гострим болем в її серці. Юраш міцніше стиснув її руку. Пропасник, помітивши цей жест, зітхнув і глухо промовив:

— Роби, що хочеш, Леоно. Ти — королева і не потребуєш мого дозволу.

***

Минуло два місяці. Юраш так і не прийшов до вежі. Леона наказала принести книги до її маєтку, аби не мулити очі В’язу. Вона не могла постійно супроводжувати Юріана, але довіряти пропаснику після його слів королева теж більше не могла.

День і ніч Юраш проводив за книжками. Немов безумний, він шукав спосіб і собі здобути безсмертя. Із часом він почав здаватися Леоні одержимим думкою мати безкінечне життя. Юраш майже не помічав Леону, забув про фізичні потреби людського тіла, трохи схуд, і тільки його блакитні очі продовжувати невтомно кружляти сторінками, де міленьким шрифтом було написано про магічні секрети присмерків.

І одного дня…

— Знайшов!

Гучний крик Юраша підірвав Леону з ліжка. Вона вибігла зі спальні. Чоловік підбіг, обійняв її і закружив навколо себе.

— Знайшов, Лео! Я знайшов!

— Справді? Пусти, дурненький! — Леона засміялася, немов дівчисько. Юраш чмокнув її в щоку, поставив на ноги і, схопивши за руку, підвів до столу з книжкою.

— Дивись! — він ткнув пальцем у темно-сині літери, що яскравіли на старому жовтому папері.

Леона схилилася над текстом. Як і для будь-якого закляття, для того, щоб здобути безсмертя, була потрібна жертва. Побачивши, що саме має стати розмінною монетою, Леона ледь не скрикнула. Для здобуття безсмертного життя потрібна була кров присмерка із серцем людини.

— Ні! — зойкнула вона, прикривши вуста руками. — Ти не зробиш цього. Це неможливо!

— Чому, мила Леоно? — Юраш опустився на коліна перед нею. — Крапля крові — це… Це така дрібничка!

— Ти… Ти не розумієш… Як ти можеш цього не розуміти? Чи ці слова у світі людей мають якийсь інший сенс? Це неможлива жертва!

— Це ти не розумієш! Наша дитина подарує мені безсмертне життя.

— А що станеться з нею? Ти не подумав?

— Нічого не станеться. Вона позбавиться магії, але не безсмертя. Ми втрьох проживемо щасливе довге життя і без магії. Невже ти не віриш?

— Юраше… — прошепотіла Леона. — Ні. Я ніколи не дозволю тобі зробити цього. Це… — Леона затнулася, немовби подальші слова жгли їй горло. — Це все закінчиться смертю, — врешті-решт договорила вона.

— Безсмертям, — протягнув Юріан і торкнувся її руки.

— Ні, — вона відсахнулася, ставши на ноги. — Ніколи. Ти одержимий цим безсмертям. Настав час визнати, що це неможливо.

— Я шукатиму інші способи. Можливо, світанкова магія здатна…

— Ні. Досить. Досить! — глухе гарчання вирвалося з горла Леони. Вона зробила кілька кроків назад. — Магія не потрапить у твої руки!

— Мої руки?

Юріан стояв на колінах. Його людські блакитні очі яскравіли незгірш присмеркових. Леона нарешті побачила обличчя того, кого звала коханим. Це був звір, страшніший за найлютіших присмерків Долини. Людське серце програло за всіма правилами свого світу. Юраш збожеволів.

— Завтра вранці ти покинеш місто Присмерк, — пробурчала Леона.

— Але ти вже вагітна! Я знаю! Ти не посмієш розлучити мене з моєю дитиною, — Юраш скочив на ноги. Його слова пришпилили Леону до стіни.

— Звідки..? — він стрімко наблизився, спершись рукою на стіну позаду Леони. Вона несвідомо замружила очі.

— Ти думала, я не відчую магії, якою ти приховуєш це від усього світу? Я не такий дурний, як усі ці сліпці з горючими очима. Магію я відчуваю кожною клітинкою, — його голос черкав на скронях Леони.

— Ти чудовисько, — прошепотіла вона, вглядаючись у його колись любі блакитні очі, вишукуючи в них справжнього Юріана.

— Від чудовиська чую, — гмикнув він, але його голос прозвучав засмучено і навіть розчаровано. — Знаєш, я багато чого дізнався про особливості твоєї магії, навійнице. Ти, мабуть, навіяла мені кохання, змусила вважати, що я втрачаю розум від любові до тебе. Розважалася, так? Я і справді почав його втрачати. Ти — відьма! Але тепер… — він поліз рукою в кишеню.

У руці Юріана блиснув світанковий агат, до магії якого людське єство було байдужим. Розмахнувшись, він спробував одягнути агат на шию Леони. Зрозумівши його план приручити її, немов звіра, королева відштовхнула його магією. Чоловік повалився на спину. Агат випав з його рук. Схопивши камінець, Леона вибігла з кімнати. Юраш скочив на ноги із наміром наздогнати її, але потужний потік магії королеви зачинив двері із гучним гуркотом. Чоловік вдарив кулаком у двері.

— Ні! Випусти мене! Відьма! — закричав він. — Відьма! Твій план провалився!

Леона осіла на підлогу біля дверей. Її серце розірвалося, стікаючи кров’ю, що сочилася з очей слізьми. Її світ став отруйним.

Уранці Юраш поїхав. Він навіть не озирнувся, коли вартові лиха королеви проводжали його за ворота маєтку. Леона понад усе чекала його прощального погляду, якого не відбулося. Невже любові ніколи не було? Невже її використовували? Німа відповідь стрічкою-сльозою скотилася по її щоці.

***

Минуло ще три місяці. В’яз проводив дні в Кам’яній вежі над книжками, шукаючи спосіб повернутися в Долину. Ніхто не знав, де ховається колишній правитель Кам’яного двору, окрім його сина Дартура й лідника Мавра, що деінколи приходив допомагати із пошуками. Юний пропасник не розділяв батькової жаги до правди, тому на ніч повертався до будинку, де вони осіли разом з іншими пропасниками, яким вдалося пережити переселення. Молодий лідник Мавр мав родину. Його дружина Люміна не схвалювала безглуздих мрій чоловіка про повернення, а В’яза просто не могла терпіти.

Тієї ночі В’яз, як завжди на самоті, сидів у вежі, розклавши коло себе фоліанти, що зберігалися в цих стінах. Колись кам'яна вежа стояла на території його володінь і перенеслася до людського світу разом із Альтою. Вона була згадкою про дім. В’яз дякував небесам за те, що до його святині так і не потрапив людський чоловік із його ганебними планами здобути безсмертя. Добре, що очі королеви розплющилися, і вона вигнала свого коханця з міста. З того часу він не бачив Леони і майже не покидав своєї вежі.

Раптом у двері хтось постукав. В’яз здивовано покосився на сходи, що вели донизу. Стуки пролунали ще раз, цього разу гучніше й наполегливіше. Пропасник спустився на перший поверх і відчинив двері. За ними стояла Леона. Вона важко дихала, тримаючись однією рукою за одвірок, а другою за спину.

— Допоможи… — прошепотіла вона, а потім закричала, замруживши очі.

— Що з тобою? — В’яз підхопив Леону під лікоть і завів у вежу.

Жінка не відповіла. Вона вдихала і видихала повітря. Сівши на диван біля каміну, вона торкнулася живота. З-під її пальців спалахнуло сяйво, а потім пропасник побачив причину її стану.

— Ти вагітна… Від нього?

— Я вже народжую, пропаснику-у-у! — скрикнула Леона і застогнала.

— І що робити?!

— Поклич відьму. Крицю… Поклич її! — закричала вона.

— Ломоту? — відповіддю було гучне гарчання. — Добре-добре!

В’яз стрімко покинув вежу. Хатина ломоти була неподалік. Єдиною думкою було привести до Леони Крицю, а вже потім обмірковувати, якими будуть наслідки. Ломота немовби відчула, вийшовши зі свого подвір’я назустріч пропаснику. У її руках був букет нічної примули.

***

За кілька годин вежу сколихнув дитячий вереск. В’яз стояв на сходах, не наважуючись увійти в кімнату на першому поверсі. Нарешті почувся змучений голос Леони:

— В’язе…

Він спустився. Леона притискала до себе згорток з немовлям. Криця стояла неподалік, розділяючи квіти нічної примули. Пропасник несміливо підійшов ближче.

— Пробач мені, В’язе, — промовила Леона, дивлячись на свою дитину. — Я зрадила Лірана. Я ніколи собі не пробачу.

— Перестань, Леоно.

— Він хотів забрати її магію, щоб стати безсмертним, — прошепотіла жінка, піднявши на пропасника білуваті очі, сповнені страху.

— Її? Це дівчинка? — перепитав В’яз. На обличчі матері з’явилася усмішка. Вона кивнула. — Як назвеш?

— Ляна, — відповіла Леона. — Моя маленька навійниця, — вона поцілувала дочку в чоло і важко зітхнула. — Твій батько спробує тебе знайти. Але я захищу тебе, моя донечко. Врятую, — прошепотіла вона. Сльози стікали по її щоках.

— Що ти задумала, Леоно? — спитав В’яз. Вона звернула на нього погляд.

— Ляна не покине цієї вежі, — вуста матері промовили вирок для доньки. Дитина почала кричати. Леона злякалася і заплакала ще дужче. — Ти маєш допомогти, В’язе. Як господар вежі. Криця знає закляття. Зробіть це. Вона має бути в безпеці. Тихше, Ляно. Моя Ляна…

Криця мала незворушний вираз обличчя. Вона підійшла до Леони, простягнувши руки до немовляти. В’яз помітив на шиї відьми світанковий агат, яким володіла Леона. Певно, це стало платою за її роботу. Королева схлипнула і передала старій дитину. Не озирнувшись і не гаючи часу, Криця понесла дівчинку на другий поверх вежі. Леона закричала. Її серце горіло вогнем.

— Іди, В’язе!

Пропасник не міг дивитися на Леону. Він пішов за відьмою. Королева не бачила ритуалу, але почула слова Криці:

— Та, що серце має людини, з вежі вовіки вийти не зможе. Хай час промина, незалежний і злий, закляття моє непорушне!

Яскравий спалах пурпурного сяйва закріпив слова. Щойно народившись, маленька Ляна стала полонянкою присмеркового світу.