Ім'я королеви

Стан лідниці погіршувався. Очі вперто прагнули заплющитися. Магда намагалася не дивитися в її бік. Ляна повільно хитала головою зі сторони в сторону, лежачи на землі, доки глухея готувала протиотруту. Знайти інгредієнти було задачею не з легких. Якщо світанкова труйка готувалася на основі ранкової роси, що поглинула перші промені сонця на сході, із додаванням соняшникової олії та тертих пелюсток іпомеї, квітки, що розкривала пелюстки із настанням дня, то для протиотрути основою слугувала кров, чия магія чудово приборкувала отруту.

Було два способи. Перший — кровний зв’язок. Знанням про другий володіли буйниці. Необхідно було розтерти між пальцями пелюстки нічної примули, повторюючи ім’я того, кому потрібна допомога, додати аромат нічної фіалки, який ця квітка випромінює із заходом сонця, і наостанок… Наостанок лишалося найважче — кров. Її мав пожертвувати ні уражений, ні лікарка, а той, із ким буйниця мала зв’язок по крові або той, хто був рідний для неї духовно. Ця жертва була не вповні символічною. Донор ставав пов’язаним із врятованим присмерком, і мітка про це проявлялася в обох. Груба насмішка долі з’єднувала дорогого для буйниці присмерка із тим, заради кого вона погодилася принести цю жертву.

Нічна примула не була рідкістю. На задвірках дому Криці були цілі зарости цих рослин. Скориставшись нескладним заклинанням переносу, три яскраво-жовті квітки з’явилися в руці Магди. Із ароматом нічної фіалки було складніше. Сонце Зірниці давно сіло, але в світі людей ще мало бути світло. Не гаючи часу і перенісши квітку з будинку відьми, Дартур поспішив вийти разом із нею за межі міста Присмерк.

Магда не встигла розповісти пропаснику, яким має бути третій інгредієнт. Тоді б він тричі подумав, чи варто витрачати час і йти до людей. Але він зник так швидко, що глухея навіть не помітила, у який бік він пішов. Магда опустилася до Ляни й почала відділяти квітки від стебелець.

— Я буду твоєю вічною боржницею, — прошепотіла Ляна, намагаючись сфокусуватися на діях глухеї. Магда ніяково кивнула. — Але ти ніби не впевнена, що це спрацює.

— Спрацює, — не роздумуючи, заперечила Магда.

— Тоді чому ти така похмура? Кепські мої справи, так? — лідниця грубо осміхнулася.

— Ти одужаєш, — твердо мовила Магда та коротко зиркнула на лідницю, але поспішила відвести погляд.

— Який третій інгредієнт? — раптом спитала Ляна.

Глухея напружилася.

— Немає третього.

— Не вірю. Квіточками тут не допоможеш, — прокряхтіла вона, сильніше зціпнувши зуби. — Магдо, скажи, що ще потрібно?

— Кров, — мовила відьма таким тоном, ніби не вірила сама собі.

— Чия? Твоя?

— Кров мого родича.

— І де ми..? О, Милосердна!.. Я приречена… — простогнала Ляна. — Клятий пропасник! Так і знала, що він мене погубить.

— І врятує теж він, — тихо прошепотіла Магда.

— Він? Тільки не кажи, що він твій брат.

— Ні.

— Тоді хто?

Магда поглянула на Ляну. Очі лідниці помітно потьмяніли, ставши блакитними. Людськими. Магія витікала з її тіла, покидаючи його разом із життєвими силами.

Раптом почулися кроки. До галяви стрімко наближався пропасник. У його руках була склянка з тіней, всередині якої знаходився аромат нічної фіалки.

— Встиг! — вигукнув він, аби повідомити, хто саме біжить з пітьми. — Уже вдруге я рятую твою шкуру, ліднице. Таке враження, ніби не я тебе найняв, а навпаки. О! О... — протягнув Дартур, побачивши стан Ляни. — Маєш жахливий вигляд, подруго.

— Милосердна… Не думала, що останнім почутим перед смертю, буде це слово з твоїх уст, пропаснику, — прохрипіла Ляна.

— Тримай, — Дартур протягнув Магді аромат. — І витягай її скоріше.

— Є ще один інгредієнт, — промовила глухея, беручи до рук тіньову колбу.

— Який ще..? — гаркнув на неї пропасник. — Чому не сказала одразу? Кажи, що треба дістати?

— Не треба діставати. Третій інгредієнт — кров присмерка близького мені по крові або по духу, — пропасник продовжував гнівно дивитися на глухею. Його пурпурні очі нагадували грозове небо. — Згодиться… Згодиться твоя кров, Дартуре.

Небо в очах пропасника не здригнулося, а отже, грому не пролунало. Він лише на мить примружився й коротко кивнув. Розпитувати Магду про причину, з якої його кров згодиться на цю роль, було недоречно. Особливо зараз, коли дорогоцінною ставала кожна секунда.

Магда кліпнула очима й опустилася до землі. Поставивши ліворуч аромат фіалки, вона почала розтирати пальцями жовті пелюстки примули, повторюючи:

— Ляна-Леона, Ляна-Леона, Ляна-Леона…

Коли від глянцю примули лишилися темно-коричневі грудочки, Магда взяла до рук тіні й розбила уявне скло, вивільняючи аромат фіалки. Те, що залишилося від жовтих пелюсток, забарвилося в чорний. Глухея підняла голову. Дартур, що спостерігав за її діями стоячи, зустрівся з її поглядом і опустився на коліна навпроти Магди. У руці глухеї з’явився ніж із тоненьким лезом і рукояткою у вигляді змії. У тому, що це річ з дому Криці, не було сумніву.

Магда видихнула і поглянула на пропасника. Дартур простягнув їй руку і вона вчепилася в його теплу долоню. Цього вимагав ритуал, але, зустрівшись із грозовим пурпуром його очей, серце глухеї почало калатати, як скажене. Намагаючись заглушити стукіт, вона черкнула ножем по долоні Дартура. Кров упала на чорні пелюстки. З’єднавшись між собою, готове зілля зблиснуло криваво-червоним. Побачивши це, Магда зойкнула, випустила з рук ніж і прикрила вуста рукою ніби налякано.

Магія почала діяти. За мить Ляна-Леона підскочила, жадібно ковтнувши прохолодне лісове повітря. Її сіре волосся підлетіло, ніби підхоплене вітром, і вмить стало білим, немов сніг. Протиотрута очистила будь-який прояв чужорідного, включно з їдкою фарбою.

Ляна скрикнула, схопившись за побілілі пасма, і вжахнулась. На її мізинці спалахнуло золоте сяйво й розповзлося візерунком по ребру долоні. Плетиво зілля татуюванням лягло й на пальці пропасника, проте він, здавалося, не помітив цього, дивлячись кудись у пітьму. Лідниця підняла до Магди руку із сяючим малюнком.

— А це що в біса? — спитала вона.

— Моя жертва, — прошепотіла Магда, продовжуючи спопеляти поглядом згасле зілля.

— Твоя?! — вибухнула Ляна. — Твоя… — ніби відповіла вона сама собі. — Милосердна… — лідниця схопилася за голову рукою із золотим татуюванням. — Рідний по духу — це означає…

— Не важливо, що це означає, — похмуро перебив її Дартур. — У нас є проблеми серйозніші.

Пропасник встав, пройшов кілька кроків, нахилився і підняв із землі прямокутний предмет. Це було полотно в рамці. Фарба поблискувала при світлі місяця, що пробився крізь крони дерев, ніби разом із порятунком лідниці Магда принесла жертву і заради його спасіння від хмарної ночі.

— Здається, на тебе відкрито полювання, ліднице.

Дартур поставив полотно на землю, спершись на нього руками. На картині була намальована дівчина з білим волоссям, заплетеним у косу. Роздивившись, хто зображений, Ляна вилаялася, піднялася на ноги й потягнулася рукою до очей намальованої, що були проштрикнуті чимось гострим.

— Як не ввічливо… — пробурмотіла вона, провівши пальцями по розірваному полотну.

— Скажу більше: за допомогою цього вони вистежили тебе.

— Як це працює? — Ляна зиркнула на Дартура. Її очі знову горіли ядучим синім кольором. — Типу камери спостереження в людей?

— Не знаю, що таке камера, але спостереження — це в точку. Покидьки проштрикнули очі, аби ти не відчула їх і не побачила.

— Хто це міг бути?

— Судячи з цієї веселої компанії, а точніше дуету, тобі або мстилися за смерть лякливця і навійника, що вірогідно, або хтось наказав їм це зробити.

Згадка про причетність до вбивства присмерків додала їдкому синьому в очах лідниці крижаної сталі. Вона не відповіла на випад пропасника. Натомість мовила:

— Хто міг наказати?

— Варіантів аж занадто багато, — вишкірився Дартур. — Але це хтось, хто має владу.

— Костал?

— Не думаю.

— Інгігерда? — усміхнулася Ляна.

— Навряд. Вона вважає, що ти мертва.

— Тоді хто?

— Не знаю. Але, гадаю, ти потрібна їм для того ж, для чого потрібна й мені. Якщо це так, то, виявляється, у мене є суперник, — гмикнув Дартур. — А це означає, що нам треба пришвидшити події. Ми маємо разом вмовити Аріеля.

— Як? — спитала Ляна.

Дартур хижо зіщулився, обвівши поглядом лідницю.

— Ти ж жінка. Вигадай що-небудь. Упевнений, жінки вміють правильно вмовляти чоловіків. Особливо людські жінки, — він підморгнув Ляні.

Лідниця пирхнула, тріпонувши білим волоссям, склала руки на грудях і грайливо промовила:

— Подивимось.

***

У таборі лякливців горіли факели. Пропасник, лідниця та глухея ішли спустілим двором. Їх не було близько двох годин. За цей час мешканці табору встигли розбрестися по своїх хатинах. На вулиці лишилися найвідчайдушніші.

Магда не захотіла іти до Аріеля. Дартур відповів, що її ніхто не змушує. Глухея відстала від пропасника й лідниці. Вони, здавалося, навіть не помітили її відсутності. Магда зітхнула та побрела до свого будиночка, не випускаючи з виду Дартура й Ляну, продовжуючи спідлоба спостерігати за ними. Якоїсь миті пропасник закинув руку на плечі Ляни-Леони, обійнявши її, а вона весело захихотіла у відповідь. Потім вони зникли, зайшовши за кухонний намет.

Магда ледь втрималася, аби не побігти слідом. Її руки стиснулися в кулаки. Опустивши голову, вона пішла далі, аж раптом перед нею виросла фігура. Глухея відсахнулася і впізнала в присмеркові, що перегородив їй дорогу, лихоманця Костала.

— Тебе не взяли розважатися? — він підняв брову, нахабно осміхнувшись.

— Не твоє діло.

— Не шанує тебе наречений… — протягнув Костал.

Магда спробувала обійти лихоманця. Костал не пропускав її.

— Чого тобі треба?

Лихоманець оглянув її з голови до ніг. Від цього погляду по спині Магди пробігли мурахи.

— Цікаво, як швидко людська байстрючка обійде тебе і завоює серце принца?

Магда здригнулася. Ці слова зачепили щось ламке глибоко в її серці. Костал це помітив і глухо засміявся, підійшовши впритул.

— Не переживай. Я не дозволю тобі сконати на самоті. Пригрію, якщо що, — він накрутив на палець пасмо її жовтуватого волосся.

Магда відштовхнула його й забігла до хатини. Позаду пролунав гучний огидний сміх.

Зачинивши двері, глухея навіть не ввімкнула світла. Вона скотилася спиною по дверях і всілася на підлозі. Її серце калатало, вимагаючи волі. Магда прикрила вуста рукою. Вона знала, як зветься почуття, що рвалося з її очей лавиною гіркоти. Це були ревнощі. Магда випустила себе на волю. Ридання застрибало на плечах. Її рідний по духу не вважав її такою ж. Дартур не любив Магду.

Вона знала його давно. Він був принцем Кам’яного двору, у якому проживала родина Магди. У дитинстві вона з мамою частенько бувала в палаці. Мати глухеї Сила була подругою королеви Гердани, матері Дартура. Магда пам’ятала завжди похмурого хлопця із пурпурними очима, що був змушений сидіти у вітальні й зустрічати гостей, як належить майбутньому королю. Він був усього на рік старший за Магду, але все ж недостатньо дорослий для подорожей із батьком, що двічі на місяць об’їжджав двори своїх брата й сестри як один з правителів Долини. В один з таких періодів мама і притягнула Магду до палацу. Дартур сьорбав свій чай і відповідав фирканням на будь-які питання матері чи гості. У Магди його поведінка викликала усмішку, яку вона ховала за філіжанкою гарячого напою.

З роками Сила ставала все ближчою до королеви. Однак почала все рідше брати із собою до палацу доньку. Магда вмовляла матір хіба що не на колінах. Спочатку це спрацьовувало. Дівчина ішла, немов благословенна, а коли не знаходила Дартура вдома, дуже засмучувалася. Коли Сила збагнула причину раптового погіршення настрою Магди, щойно вони поверталися з палацу, заборонила доньці раз і назавжди наближатися до пропасницької родини. Образ хлопця Магда берегла в пам’яті. Дартур був її першим коханням. Першим і єдиним.

Зустріти його після стількох років було дивом. Якби не її почуття, вона б не погодилася допомогти йому із визволенням Ляни-Леони, не вплуталася б у цю історію, не випустила б серце на волю. Якби не її почуття, вона б не так сильно страждала, як тепер, сидячи в темній кімнаті, обіймаючи себе за коліна, у яких тонули німі сльози. Вона просиділа так пів години. Потім на негнучких ногах покрокувала до темної кімнати й упала на ліжко.

Невдовзі повернулися Ляна й Дартур. У першій кімнатці увімкнулося світло. Магда перекотилася на ліжку в тінь, причаївшись.

— Магдо, ти спиш? — почувся голос Ляни. Лідниця пройшла в другу кімнату, визирнувши з-за арки. — Спиш, — прокоментувала напівпошепки. — А я хотіла похвалитися…

— Завтра похвалишся, — додав Дартур. — Ти хотіла їсти. Іди вже, бо я втомився і хочу спати.

Почулося шарудіння. Ляна-Леона пірнула рукою в торбу.

— Це що ще таке? — пропасник глухо засміявся.

— Тістечко, — гмикнула Ляна.

— Ти дивуєш мене дедалі більше…

— А мене дивує, що Аріель погодився. Сподіваюся, його рішучість не зникне до завтра.

— Ти була… Переконливою, — промуркотів пропасник.

— Припини! — скрикнула вона пошепки. Почувся удар долоні об шкіру і здушений сміх Дартура. — Я іду спати, — різко мовила Ляна.

Магда відчула, як скраю ліжка приземлилася лідниця. Світло в першій кімнаті вимкнулося. Пропасник не сказав більше ні слова. Магда заплющила заплакані очі.