Ім'я королеви

Це не могло бути правдою. Певно, це знову сон, одне з жахіть, що приходило на гостину до лідниці майже кожної ночі. Або це ігри Олеандра, і вона досі стоїть у парку Маренського лісу, знерухомлена й безпомічна, доки очі Максима повільно втрачають життя. Звідки тоді в цьому сні з’явився Дартур? Чому він говорив із нею? І хто ця білявка, що спостерігає за кімнатою з-під ліжка?

Зате незмінними лишилися кам’яні стіни, що стискали її, немов комашину, і пера вогняних стріл, що нестримним потоком валили з вікон. Перші — примха присмерків, другі — людська насмішка.

Про існування мисливців на присмерків Ляна дізналася раптово, посеред ночі. Немов загнаний звір, маленька лідниця забилася в куток, подалі від вікна, доки купка обізнаних про існування присмерків людей намагалася вбити її. До ранку вона просиділа в кутку кімнати, а потім прийшов батько. Побачена картина вразила його. Один удар лідницької магії знищив купу дерев'яної погибелі.

Ляна повернула голову, намагаючись і собі розгледіти, що відбувалося в кімнаті. Дартур стояв спиною до кам’яної стіни. Запалені стріли вдарялися й застрягали в його магічній засідці. Вона здогадалася: пропасник чекає, коли відчайдухи припинять гатити, вважаючи, що повбивали всіх, щоб потім відповісти на образу, як заведено в присмерків.

Минуло ще п’ять хвилин. Гнів у пурпурних очах Дартура почав закипати. Град пострілів затихнув. З вулиці почувся свист і улюлюкання. Мисливці на присмерків святкували перемогу. Пропасник видихнув і підкрався до стріли, що стирчала з підлоги найближче до нього.

Раптом у голові Ляни спалахнули батькові слова: «Ніколи не торкайся стріл, Ляно. Небезпечний не стільки вогонь чи гостре вістря стріли. Це може ранити, але не факт, що вб’є. Для надійності вони змочують саме древко в світанковій отруті, щоб присмерки не могли помститися їм...».

— Ні! — скрикнула Ляна. Дартур завмер, піднявши на неї голову. — Не чіпай.

Його погляд перемістився на стрілу. Чорні щупальці магії, схоже, зрозуміли, у чому річ. Пропасник відхитнувся, як від погані. Так само колись повів себе й батько Ляни. Гнів у пурпурних очах Дартура став крижаною люттю. Він визирнув з вікна, де легковажні мисливці на присмерків усе ще товклися, вихваляючись кількістю випущених стріл.

— Увесь сагайдак! Двадцять штук, і всі в ціль! — вигукував юнак, чий голос ситився дикою радістю.

— У мене на одну більше, — додав другий. — Здається, дехто подарував мені зайву, — почувся сміх.

— Здається, дехто збив мені приціл своєю пикою, — похмуро відповів третій.

Дартур випростався і видихнув. Його пальці розминалися, ніби він був готовий власними руками повибивати з відчайдухів життя. Але вийти з вежі було неможливо навіть для нього. Ляні забракло повітря, щойно ця думка прослизнула в її мозок.

Утім, пропасник не збирався здаватися. Стіна його магічної сили все ще була повна стріл. Деякі з них досі палали. Дартур підняв руку, зігнуту в лікті, до туманної сітки і різко смикнув нею вперед. Тіні пропасницького чару розсіялися, а стріли попадали долілиць. Але не всередину вежі, а назад, за вікно. Про те, що вони досягли цілі, сповістили крики мисливців. Ляна мимоволі замружила очі. Крига в її жилах слухняно вляглася, немов ситий звір. Нарешті за неї помстилися.

— Сподіваюся, вони мертві, — позаду пролунав жіночий голос, повний ненависті й огиди.

— Не сподівайся. Знай, — відповів Дартур, вишкірившись. Його погляд зустрівся з очима Ляни. — Оклигала. Нарешті, — у цих словах не було радості чи злості. Тільки втома.

Білявка, що досі була поряд з лідницею, встала і відійшла до вікна, ніби хотіла самостійно впевнитися в смерті всіх мисливців. Почувши її полегшене зітхання, Ляна зрозуміла все без слів. Дівчина обернулася. Її обличчя було знайомим. Це вона оглушила і осліпила лідницю тоді, в лісі. Зелені очі глухеї без тіні сорому дивилися на Ляну.

— Це Магда. Вона допомогла визволити тебе, — пояснив Дартур.

— Тепер ти визволяй нас звідси, ліднице, — додала Магда.

Пропасник зиркнув на неї, проте глухея не звернула на нього уваги.

Ляна виповзла з-під ліжка, спершись на нього спиною. Двоє присмерків дивилися на неї, загороджуючи собою місячне сяйво. Скільки ночей вона провела отак, витріщившись на німий і байдужий місяць, благаючи його про порятунок. Але порятунку не було. Ляна обвела поглядом стіни і стелю. Дерево блищало дрібними скельцями криги.

— Я не можу, — прошепотіла Ляна.

Магда пирхнула.

— Тут повсюди твоя магія. Вежа має слухатися тебе, а не навпаки, — мовив пропасник.

— Я не можу, — повторила лідниця.

Магда і Дартур перезирнулися. Глухея зітхнула, знову звернувши зелень очей до Ляни.

— Ти вже вибиралася звідси. Як?

— Магія перемогла мене тоді, — відповіла дівчина.

Її голос пролунав глухо й ображено. У день її визволення крига розітнула кам’яні загорожі закляття, і вона змогла зробити крок з підвіконня, впавши у прірву. Магія лідниці перетворила закляття, що утримувало тут людську природу, на засідку для присмерків. Хіба могла Ляна подумати, що все це було даремно, і колись вежа знову її ув’язнить…

— Так піддайся їй і тепер, — глухею не турбували образи лідниці.

— Це так не працює! — прикрикнула Ляна. — Нам не вибратися звідси. Я перетворила закляття, що стримувало людей, на пастку для вас.

— Вас? — гмикнула Магда.

— Нас, — виправилася Ляна.

— Це в дусі людей, — пробурчала глухея втомлено й опустила голову, трухнувши гривою білявих кучерів.

Таке ж волосся мала королева Леона. Такі ж слова вона говорила, коли Ляна підкралася до тронного залу, аби підслухати розмову королеви. Тоді один з вартових доповідав про набіги мисливців і їхні спроби вижити присмерків зі своїх земель. Леона не була високої думки про людей. Але Ляну вона любила. Мабуть, тому що дівчина взяла собі її ім’я.

— Леона… — прошепотіла Ляна.

Присмерки питально подивилися на неї. Лідниця скочила на ноги. Від різкого руху в її голові заходився туман. Магія ломоти ще блукала в тілі. На ватних ногах вона підійшла до вузької тумби, що стояла під вікном. Від дотику лідниці вона похитнулася, привалившись до підвіконня. Ляна відчинила ящик. Місячний промінь впав на записник із потертою зеленою палітуркою.

— Той самий записник? — спитав Дартур.

Вона кивнула і, не дістаючи блокнот з ящика, розгорнула. Перед очима замайоріло.

«Ляна, Ляна, Ляна, Ляна, Ляна…» — і так близько пів сотні аркушів подертого блокноту.

«Ляна, Ляна, Ляна, Ляна, Ляна…»

Коли порожні аркуші закінчилися, написи знаходили місце поміж рядків, на берегах сторінок і біля корінця.

«Ляна, Ляна, Ляна, Ляна, Ляна…»

Мати виводила власне ім’я знову і знову, щоб не забути, щоб не збожеволіти у кам’яній вежі.

«Ляна, Ляна, Ляна, Ляна, Ляна…»

Вона провела тут довгі вісім років і сім днів.

«Ляна, Ляна, Ляна, Ляна, Ляна…» — це слово повторювалося дві тисячі дев’ятсот двадцять сім разів.

Дві тисячі дев’ятсот двадцять восьмим було написано інше ім’я.

«Леона».

Ляна торкнулася напису. Місяць немов підтвердив її здогадку, даючи вдосталь світла, аби розгледіти, що останнє слово було написано іншими чорнилами. Світліші за кольором, на дотик вони були шорсткими, ніби у фарбу додали пісок. Ім’я королеви було написано материною рукою. Ляна провела пальцем по завитку, що завершував написання літери «а».

— Вона поверталася сюди, — промовила Ляна радше для себе.

— Хто? — перепитав Дартур, зазираючи через її плече в записник.

Ляна підняла голову до вікна. Місяць кликав її за собою, і лідниця зрозуміла, що він ніколи не був байдужим до її горя. Він був єдиним, хто ніколи не полишав її, навіть коли рідний батько був змушений покинути її на самоті. Повільно вона піднесла блокнот до вуст.

— Що ти робиш? — спитала Магда.

Ляна всміхнулася, набрала в легені повітря і дмухнула. Синє плетиво імені королеви зсунулося з місця темним пилом і почало повільно наближатися до крижаної засідки. Перетнувши межу підвіконня, магічний пісок зробив видимим мереживо закляття, забарвивши уявне скло в блідо-сірий, і торкнувся його, зворушивши, немов водне плесо. У кризі почали з’являтися дірки, ніби вогонь пропалював аркуш паперу. За мить магія лідниці осипалася попелом на підвіконня.

Ляна видихнула. Ніхто з присмерків не наважувався перевірити результативність її дій. Вона розуміла їх. Запхавши записник під куртку, Ляна залізла на тумбу й стала на підвіконня. Пропасник і глухея мовчали.

Лідниця підняла руку із наміром торкнутися простору між кам’яних стін. Її серце шалено калатало. Вона не могла повірити, що мати повернулася до ненависного полону, аби дати дочці шанс на визволення. Жінка на ім'я Ляна, певно, дуже добре зналася на засобах проти ненависних присмерків, що зруйнували її життя. Вона знала про способи руйнування присмеркових заклять. Зокрема, про світанкову магію, що підкорювалася лише людям.

Виходить, вона повернулася, аби дочка змогла вирватися з полону. І хоча минулого разу лідниця обійшлася й без цього, материн спосіб порятунку все ж став у пригоді.

Ляна торкнулася місця, де розташовувалося уявне віконне скло, і її рука не намацала жодних перешкод. Вона зітхнула і, заплющивши очі, зробила крок у безодню.

***

Приземлення було м’якішим, аніж минулого разу. Ляна встала на ноги, потонувши в гущавині нічного лісу. Повітря стрімким потоком волі вдерлося в її легені, змусивши зробити жадібний ковток. Роззирнувшись, лідниця помітила наслідки боротьби світу людей проти присмерків. Вона мимоволі здригнулася. Якщо Леона і жаліла людей, спостерігаючи за їхніми діями, як лінива кішка за метушливими мишками, Дартур не став чекати, доки гострі вістря встрягнуть в його спину. Довкола валялися стріли мисливців, а неподалік Ляна помітила їхні тіла і стрімко відвернулася.

— Ну що там? — гукнув з вікна Дартур, поставивши на підвіконня зігнуту в коліні ногу та спершись на неї ліктем.

Ляна поглянула вгору. Пурпурні очі пропасника тьмяно мерехтіли в пітьмі. Лідниця сковзнула поглядом по вежі, кам’яним стінам, які вже вдруге не втримали її в бранках.

— Якщо вам там сподобалося, можете залишатися!

Ляна переможно всміхнулася. Більше вона не повернеться сюди ніколи.