Ім'я королеви

Ляна прокинулася в домі Стожара. У ніс вдарив аромат дерева, що тліло в каміні неподалік. Вона розплющила очі.

За вікном панувала ніч, яка в цьому проклятому місці не була показником часу. Присмерки не користувалися годинниками, адже час їхнього світу не був пов'язаний із оборотами землі. Можна було б підглянути в телефоні, котра нині година у світі людей, але гаджети не дружили з магією, що куполом нависла над клаптем колись людських земель.

Одним рухом лідниця підвелася із наміром вийти з кімнати, але раптом почула голос Стожара за дверима. Він із кимось розмовляв. Голос його співрозмовника нагадував гуркіт колес по кам’яній дорозі, хрипкий і неприємний. Ляна зупинилася біля дверей і прислухалася.

— Це неможливо, — розпачливо, проте рішуче мовив Стожар.

— Ми так не вважаємо, — прохрипів у відповідь незнайомець.

Лідницю долало бажання поглянути на співрозмовника її друга. Уява малювала сивого старигана із цигаркою в роті. Вона стала навшпиньки й обережно визирнула з-за одвірку, аж раптом почула голос:

— Що це ти робиш? — тихо спитала Маріула, і Ляна збагнула, що вогневиця весь час знаходилася в кімнаті.

Вона обернулась, ховаючись за стіною від Стожара та його співрозмовника. На щастя, вони не помітили її. Ляна поглянула на Маріулу. Вогневиця сиділа в кріслі, схрестивши ноги. На ній була вже інша сукня, темно-багряна. Вона дивилася на дівчину, перебираючи пальцями лівої руки червоний камінь, що висів на шиї.

— Останнє, що я пам’ятаю, обличчя Інгігерди, — промовила Ляна, ігноруючи питання вогневиці. Маріула всміхнулася.

— Вона покликала Стожара, і він приніс тебе додому.

— Коли це було?

— Нещодавно, — відповіла дівчина. — Твій залізний монстр теж тут.

Ляна кивнула. Маріула схилила голову із наміром щось запитати, проте придушила в собі порив, приклавши долоню до вуст.

— Питай уже! — буркнула лідниця, впавши на ліжко, з якого щойно встала.

— Чому ти втратила свідомість? Це зробила Інгігерда?

Ляна промовчала. Відповідь на це питання боліла в ній із самого народження. Вона заплющила очі, гучно зітхнувши.

— Моє людське тіло не витримало магії, — відповіла Ляна, і несподівана гірка усмішка, що з’явилася на вустах, викликала в неї сміх.

Вона перекотилася на бік, підперши голову ліктем, аби краще бачити Маріулу. Вогневиця занепокоєно опустила очі.

— Годі тобі, Маріуло, — Ляна торкнулася її коліна, щоб звернути на себе увагу. — Мені байдуже, — збрехала дівчина, ховаючи справжні почуття під усмішкою. — Завтра я повернуся додому і забуду про цей світ назавжди!

— Чому завтра?

— Маю ще одну справу.

Ляна сподівалася, Інгігерда не забула про обіцянку. Лідниця ще мала вирвати серце Олеандра власними зубами перед тим, як забути про звірину природу раз і навіки.

Вогневиця мовчала. Вона задумливо крутила між пальцями свій червоний камінчик. Ляна лягла на спину, витріщившись на стелю.

Цей світ магічних істот вона ненавиділа з народження. Ненавиділа за причину свого народження, за п’ятнадцять років самотності, за ще сім років глузування, за дні, коли їхня магія калічила її. Спогади про дитинство завжди викликали в дівчини почуття образи й невимовного болю. Як і тепер, її обличчям проповзли слизькі сльози. Ляна була ображена на всіх за цей хрест. Усіх, окрім єдиних друзів — Маріули й Стожара, що нині стояв у дверях і дивився на неї, наче боявся, що вона видиво, яке от-от зникне, як зникає дим згаслої свічки. У його палких очах горів вогонь, що змушував людське серце лідниці нещадно танути.

— Ляно-Леоно, ти плачеш? — спитав він.

Ляна промовчала. Вогневик стурбовано покосився на сестру. Маріула не рухалася і не відповідала на його погляд.

— Ляно-Леоно, — знову звернувся Стожар.

— Дякую тобі, Стожаре, — промовила вона й одним рухом підвелася з ліжка, не бажаючи слухати, як йому шкода. — Зараз я повернуся до сестри, а потім додому. Можливо, бачимось востаннє, тому дякую тобі за все і прощавай!

Ляна підійшла до нього і торкнулася плеча. Їхні погляди зустрілися. Його очі — вулканічна лава, у них розпач і ще щось таке гірке на смак. Стожар схопив її за руку і мовив:

— Додому? Востаннє? Ти більше не повернешся? — його голос ледь помітно тремтів.

— Який сенс? Цей світ ніколи не був мені радий.

— А той? — гмикнула Маріула. Ляна обернулася до неї. — Тобі видніше, мабуть. Але це так тупо, подруго. Люди ніколи не зрозуміють тебе. Ти чужа для них. Ти — лідниця!

— Хіба тут мене розуміють?

— Хіба ні? Я тебе розумію, приймаю і людське, і присмеркове. Ти близька мені по крові. Для людей же твоя присутність несе лише смерть!

— Для присмерків також... — відповіла Ляна, і спогади прорізали її серце гострою сталлю.

— Ти не винна в смерті Килина. Скільки ще повторювати? Це він прагнув твоєї смерті. Він! — вигукнула Маріула і вийшла з кімнати, зачепивши лідницю плечем.

Ляна й Стожар лишилися вдвох. Лідниця благала небеса, аби він не надумав її заспокоювати. Натомість він мовив:

— Прогуляємося?

***

На вулиці було прохолодно. Ляна відчувала крижану магію на язиці. Інгігерда знову слідкувала за сестрою. Лідниця здійняла руку і підбила магічною сніжкою білого птаха, що сидів на даху Стожарового дому. Білокрилий із писком здійнявся в повітря і зник у пітьмі. Поступово стало тепліше, і Ляна попросила Стожара піти туди, де Інгігерді буде важко слідкувати за нею. Він погодився і покрокував убік лісу. Там, біля межі людського з нелюдським, навіть Інгігерді було важко контролювати свою силу. Магія Ляни ж пускала іскри по крові, як по дротах. Вона потерла руки і сховала їх у кишенях.

— То ти хочеш повернутися? — спитав Стожар.

— У мене немає іншого вибору. Я всюди буду чужою. Серед людей за мною хоча б ніхто не слідкує.

— А якби я попросив тебе лишитись? — стиха мовив Стожар.

Його голос, насичений гіркотою й терпкістю, змусив Ляну закинути голову і поглянути на друга. Вогневик не дивився на неї. Ляна відчула, як її серце завмерло.

Уперше вона побачила Стожара в палаці королеви, коли вирвалася з полону Кам’яної вежі. Він і ще кілька десятків молодих присмерків служили в Леони. Вогневик одразу став її другом. Його палахкотливі очі й щирий сміх приборкували особистих демонів Ляни, яких встигли породити п’ятнадцять років полону.

— О, Стожаре, тільки не кажи, що маєш до мене почуття? — прошепотіла вона, відчуваючи наскільки неправильними були її слова.

Стожар не відповів і навіть не поглянув на неї. Ляна зрозуміла, що має рацію, і гучно зітхнула.

— Усі, кого я любила, померли, — нещодавній спогад про перекошене обличчя людського хлопця змусив Ляну здригнутися. Вона захлинулася власними словами. Приборкавши нових демонів, лідниця продовжила: — Я не хочу, аби з тобою сталося те саме. Тому краще забудь про мене.

— Ти потрібна не тільки мені, — випалив вогневик. Його відсторонений, холодний голос налякав Ляну.

— Кому ж іще? Маріулі? Інгігерді? Ну кому? — запитала вона із посмішкою, що межувала з істеричною гарячкою. Сльози загрожували линути з очей нестримним потоком.

Проте Стожар був налаштований рішуче. Він поглянув на лідницю. Вогонь в його очах скидався на лісову пожежу. На його обличчі не здригнувся жоден м’яз.

— Отруєння Інгігерди не випадковість, ти знаєш. Ніхто не хоче бачити лідницю в королевах. Вони... Ви, — виправився Стожар, — надто емоційні. Як і вогневики, власне. Бачиш, як часто змінюється день і ніч? Це руйнує й без того нетривку магію. Природні процеси відбуваються геть неправильно.

— До чого ти ведеш?

— В Інгігерди є суперник. Той, хто так само претендує на трон.

— І хто він?

— Він... Пропасник.

— Пропасник? Оце варіантик! Сподіваюся, не той, третій?

— Не він. Уже не він. А його син.

— Як він пов’язаний з троном?

— Коли існувала Долина, В’яз — той, третій — був королем Кам’яного двору. Він брат короля Лірана. Якщо хтось і має право керувати всіма нами у цьому проклятому світі, то тільки він або його спадкоємець.

— Та ні, друже! — відмахнулася Ляна. — Мало того, що ти налаштовуєш мене проти сестри, якою б вона не була, ще й родич Леони. Ні, ні, ні. Мені це не потрібно. Я повернуся до людей і буду собі тихенько жити.

— Не повернешся, — прошепотів Стожар.

Вогонь в його очах обернувся на вуглики, коли він прикрив їх віями. Ляна чудово знала цей погляд. Стожар шкодував про щось. Та коли вона збагнула, про що саме, було запізно.

Ляна відчула удар по голові. Вона знову опинилася в пастці.