Ім'я королеви

*нині…*

— Отже… Який у нас план? — стиха пробурмотів Дартур, обертаючись до лідниці.

Ляна-Леона виглядала з-за кущів, спостерігаючи за тим, що коїлося поблизу палацу. Біля його кам’яних стін, з яких зник сріблистий іній — супутник Інгігерди, ходили вартові лихоманці.

— Що чути, Магдо? — буркнула Ляна-Леона.

Дартур поглянув на глухею. Він так і не зважився поговорити з нею. Слова Ляни про те, що Градіар живий разом із своєю любов’ю, змусили Дартура відчути провину, природу якої пропасник поки не хотів розуміти. Магда тріпонула жовтим волоссям і примружила очі. Її погляд загубився деінде, спрямований у пітьму під ногами лідниці.

— Вони кажуть про Інгігерду. Кажуть, що… О, Милосердна…

— Що кажуть, Магдо?

Глухея підняла очі. У них була тривога. Вона розкрила і прикрила вуста, ніби слова вартових застрягли в горлі. Вона зиркнула на Дартура, шукаючи підтримки. Пропасник трохи схилив до неї голову й мовив:

— Кажи, не бійся.

— Вони кажуть… Інгігерда помирає.

Дартур зиркнув на лідницю. Ляна дивилася на Магду. Її очі вишукували щось у зелені очей глухеї. Магда мимоволі поглянула на Дартура. Він простягнув їй руку і вона схопилася за неї. Пропасник сховав глухею за спину. Лідниця продовжувала дивитися туди, де стояла Магда.

Чергова смерть. Ще один удар, що загрожував знищити зовнішню людськість Ляни-Леони цього разу безповоротно. Якоїсь миті її погляд з розгубленого став сердитим. Вона глибоко вдихнула і, видихнувши, розвернулася до вартових.

— Ляно, що ти..?

Наступної миті вона простягнула руку поперед себе, провівши нею в повітрі. Гостра крига, що вилітала з-під її пальців, знайшла свої цілі. Десятеро лихоманців попадали на землю, як один. З шиї кожного стирчав уламок криги. Ляна-Леона одним помахом руки обірвала їхнє життя і навіть не здригнулася.

Дартур ошаліло дивився на мертвих лих. Магда вчепилася в його плече, сховавши очі. Ляна-Леона, не розсуваючи гілок, зробила крок крізь кущі до палацу. Вона була схожа на мстивий дух, що прийшов вимагати відповіді. За нею, немов два пташиних крила, біле й чорне, прямували Дартур і Магда. Вони прийшли сюди, щойно сутінки спустилися на землю. Беззоряна ніч запанувала над містом присмерків.

Двері маєтку розчинилися. Звідти, як і минулого разу, вийшов Олеандр. Його нахабна посмішка стала ще більш нахабною. Ляна помітила, що на лякливцеві немає магічного камінця, який носили прихильники Інгігерди.

— Бачу, у тебе вже інша компанія, ліднице, — мовив безсоромний лякливець.

Минулого разу Ляна приходила сюди зі Стожаром. Однак вона не виказала свого спантеличення, лише до білизни стиснула руки.

— У тебе теж, бачу, — відповіла вона холодним, байдужим тоном.

Олеандр осміхнувся, змахнувши з плеча невидиму пилинку, та сховав руки в кишені.

— Дивно, що ти помітила це тільки зараз. Уже скільки часу валить цей клятий сніг. Невже серце не підказало?

Ляна промовчала.

— Скільки ми ще будемо слухати твої балачки, пішаку? — суворо промовив Дартур.

— То заходьте, — легковажно мовив Олеандр і відступив від проходу, запрошуючи увійти. — Якщо не передумали. Боюся, вийти в повному складі буде важко.

— Не забувай, за тобою борг. Навіть помираючи, я відплачу тобі сповна, — промовила лідниця. Її лагідний, проте зверхній тон змусив лякливця напружитися.

Проте він лише приречено гмикнув і відповів:

— Чекатиму на це з нетерпінням, — він простягнув руку в пітьму коридору.

Ляна поглянула вглиб палацу. В очах відважної лідниці блиснув страх. Відчувши його п’янкий аромат, Олеандр усміхнувся кутиками вуст. Цей манливий запах супроводжував лякливця вві снах відтоді, як юна Ляна-Леона переступила поріг маєтку Леони.

***

*6 років тому…*

У палаці панувала метушня. Гучний голос королеви відлунював від високих стель, і важко було зрозуміти, звідки саме доноситься звук. Королева Леона очікувала на гостю, познайомитися з якою жадав увесь Присмерк.

Олеандр стояв коло вікна, неохоче попиваючи вино людського виробництва та завзято ігноруючи погляд Стожара, спрямований на нього. Вогневик дивився спідлоба, ніби підозрюючи лякливця в уселенській зраді. Почасти це було правдою. Та Олеандра лише тішила ненависть в жаристих очах, які, здавалося, не були пристосовані до цього почуття.

Лякливець коротко глянув на вогневика, але його увагу привернув власник пісочних очей, лякливець на ім’я Килин, що стояв найближче до виходу з великої зали маєтку. На його обличчі була безтурботність, попри місію, яку він мав виконати. Він сміявся, розмовляючи із вартовими королеви та лихоманцем на ім’я Костал.

Олеандр відвернувся від лякливця та знову поглянув у вікно. Єдиними, кого не було сьогодні в палаці, були Кам’яний король і його син. Пропасників не було видко вже 15 років, відколи людина на ім’я Ляна покинула свою в’язницю.

До палацу під’їхала людська автівка, з якої вийшов принц Градіар. Він обернувся й простягнув руку, запрошуючи вийти з машини невеличкого зросту дівчину. Вона була людиною. Її людський страх Олеандр відчував на відстані, крізь скло та бетон. Цей аромат туманив розум. Лякливець замружив очі, стиснувши щелепи. Та коли розплющив, дівчини вже не було надворі. Вона крокувала коридорами маєтку — своєї нової пастки.

Розчахнулися великі двері, і до зали увійшла вона. Ляна-Леона — носійка імен присмеркової королеви та людської зрадниці. Ляна-Леона — великі блакитні очі, у яких ні натяку на присмерковість, поблідла від страху шкіра, білосніжне волосся, вії, брови… Вона стояла, ховаючись за Градіаром, нервово скручувала пальці рук, доки на неї дивилися десятки кольорових очей.

Леона оглядала її з ніг до голови. Погляду присмеркової королеви ця маленька лідниця-людина боялася найбільше, ховаючи від неї свої людські очі. З натовпу, що мовчав, вийшов Килин і підніс їй квітку — білу лілею.

— Вітаю, Ляно-Леоно. Ми всі дуже раді познайомитися з тобою, — промовив він.

Ляна-Леона із острахом покосилася на квітку. Її переляк і справді потішив усіх присутніх тут. Раптом вона підвела руку: тоненький зап’ясток, тоненькі, ніби крижані бурульки, пальчики — і взяла стеблину лілеї, так нічого й не відповівши. У її блакитних очах проблиснув глибокий кобальт — лідницька могуть.

Олеандр гмикнув. Ця дівчина лише на перший погляд здавалася тендітною та слабкою. Вона була неограненою коштовністю, якою мав заволодіти вмілий ювелір. Лякливець перевів погляд з Килина, на якого із надією та благанням дивилася Ляна-Леона, на Стожара. Вогневик дивився на людину-лідницю зі співчуттям, і цього було досить, аби лякливець збагнув, що цього разу не помилився із вибором ювеліра.

***

*нині…*

Пітьму, що панувала в коридорах палацу, розріджувало світло факелів. Вогонь… Його блиск нагадав лідниці про Стожара. Та замість плакати Ляна-Леона стиснула руки в кулаки. Розмірені кроки її супутників нагадували метроном і били по голові на сполох. Тривога наростала все більше.

Раптом Ляна помітила тьмяний відблиск полум’я на картині, що висіла в коридорі. Раніше лідниця не помічала жодних картин. Підійшовши ближче, вона розрізнила портрет вродливого чоловіка із блакитними очима. На жаль, підійти впритул і розгледіти краще не вийшло. Але ці очі здалися Ляні такими знайомими. Утім, вона швидко забула про зображеного чоловіка, адже наступної миті перед очима постала жахлива картина того, що діялося в головній залі палацу.

Ляна завмерла. Захотілося кричати від побаченого. На троні, де колись сиділа Леона, висідав незнайомець із чорним, як ця беззоряна ніч, волоссям і білими, як зорі, очима. Істинний король-присмерк, чорний і бездушний. Поряд із ним стояла бліда Люміна. Її очі помітно потемніли, але виразні гострі риси обличчя неземної красуні незмінно загрожували перетворити будь-кого на кригу. Біля ніг чоловіка та Люміни сиділа заплакана Маріула. Інгігерди ніде не було.

— Оріар, — буркнув Дартур.

Магда зойкнула. Ляна не поворухнулася. Чоловік усміхнувся.

— Принц і принцеса прийшли рятувати своє королівство. Як у справжній казці.

Ляна помітила, як скривилася Люміна від слів чоловіка. Маріула опустила очі, продовжуючи стиха плакати.

— Ти мене не знаєш, мила принцесо. А от я дуже добре встиг познайомитися з історією твого народження. Історія на поплакати в подушку довгими безсонними ночами, — прохихотів Оріар.

Ляна не розуміла, до кого звертається чоловік-ніч. Він дивився на неї і посміхався. Погляд Ляни пробігся залою в пошуку відповіді.

— Кого шукаєш, принцесо?

— Кого Ви звете принцесою? — промовила Ляна. Хотіла здатися грізною, але не вийшло. Голос зірвався, ставши схожим на скавчання.

— Тебе, Ляно-Леоно. Тебе, — гмикнув чоловік.

— Я не розумію, — голос лідниці став зовсім тихим.

Вона хитнула головою, зіткнувшись із розгубленим поглядом Дартура і наляканим Магдиним.

— Не дивно. Твоя бабуся постаралася, — чоловік схилив голову вбік, спершись рукою на підлокітник. Його тішила ця ситуація.

— Бабуся? — погляд Ляни стрибнув до Люміни. Батькова дружина мала знати батьків Мавра. Але лідниця тільки фиркнула, побачивши погляд чоловікової дочки.

— Ні, не з того боку, — захихотів чоловік.

— Що ти верзеш, Оріаре? — гримнув Дартур.

— Не звинувачуй мене у власній зашореності, принце.

Ляна зиркнула на Дартура. Пропасник дивився на Оріара.

— Батько приховав від тебе багато таємниць.

Дартур гмикнув і глухо захихотів.

— Ти не віриш мені, принце-пропаснику? Дарма. Леона — матір Ляни, тої самої, що віддала на поталу власну кров заради своєї волі. Так, Леона —бабуся Ляни-Леони. З іменами у вашому сімействі не дуже, скажу чесно. Ніякої фантазії, — хихикнув Оріар.

Ляна не рухалася. Страх і збентеження прикували її до підлоги, і вона ніби знову опинилася в пастці Олеандра. Але лякливець навіть не дивився на неї, стоячи десь позаду, загублений у своїх думках.

Оріар нахилився вперед.

— У тебе є вибір, принцесо. Спершу я можу розказати тобі сімейну сагу, як одна не надто мудра королева полюбила людину. Або можу повідати про себе і те, чому я власне тут, перед тобою. Обирай, Ляно-Леоно.

Лідниця закліпала очима, намагаючись збагнути ці слова.

— А втім, без першого ти не зрозумієш другого, тому… Почну здалеку. А ви сідайте. Розповідь моя буде довгою.

Оріар змахнув рукою, і позаду Ляни, Дартура й Магди з’явилися три крісла. Вартові лиха схопили їх за плечі й насильно всадовили, ставши за спинами. Розповідь Оріара і справді була довгою і настільки ж жахливою.

***

— Звідки ти все це знаєш? Звучить, як абсурд, — перебив Оріара Дартур, коли від почутого про страшну смерть Юріана Ляна ледь помітно затремтіла.

Пропасник тримався напрочуд спокійно. Його невимушена поза дратувала Оріара.

— Якщо ти думаєш, принце, що весь цей час я провів у забутті, ти помиляєшся. Твій батько із Ліраном ні чорта не зупинили мене. Закляття грянуло. Майже вся Долина занурилася в хаос. Своїми діями В’яз із братом знищили весь Срібний двір. Довелося задовольнятися Кам’яним. Точніше, тим, що від нього лишилося. До речі, твоя матінка дуже вродлива уві сні, — Дартурове обличчя перекосив гнів. — Утім, не поспішай кидатися з кулаками. Твоя тітонька Таїна перетягнула вцілілих до Бурштинового двору. Увесь цей час я намагався пробити її захисні покрови, але вона міцно засіла у своєму гніздечку, бісова омана. Дарма Ліран не звернувся до сестри. Вона виявилася більш кмітливою за братів. Так, на чому я зупинився…

— Що ти робиш тут, Оріаре? — гаркнув Дартур.

— Про це попереду. Май терпіння, пропаснику! Так от, коли Леона вбила Юріана, її донька повернулася у вежу. Мавр не змирився із цим. Він закохався в нещасну принцесу.

Ляна помітила, як скривилася Люміна. Образа й гнів затіпали крилами в серці лідниці.

— Проте намагання зробити її щасливою і вільною себе не виправдало. Леона продовжила ховати дочку, що, виявилося, ненавидить власну матір. Цікаво, за що… — міркував Оріар. — Лишався один-єдиний спосіб звільнити Ляну. Так і з’явилася ти, мила принцесо. Твоя поява була схожа на вибух. Його було чути навіть у Долині. Після того я й почав цікавитися тобою. Прохід у світ людей все ще був можливий, хоча й не з простих. Я збирав інформацію по крупинках, доки не збагнув, що всю правду знає оцей премилий камінчик, — він штовхнув ногою плече Маріули, на шиї якої мерехтів червоний камінь.

Вогневиця зойкнула й сховала обличчя в долонях. Її плечі дрібно задрижали від плачу.

— Гадаю, історію того, як світанковий агат опинився в моїх руках, ви знаєте, — голос Оріара набрав грубості. — Цей камінчик здатний повернути всіх присмерків у Долину. Однак він абсолютно даремний без тебе, принцесо.

Оріар підвівся й зійшов зі сходинок. Він підійшов до Ляни й нахилився, спершись руками в підлокітники крісла та вдихнувши запах лідниці.

— Ти — ключ до нашої волі, Ляно-Леоно, — хрипко промовив він, ніби сп’янілий ароматом людськості. — Ти — суміш несумісного, дитя людини-навійниці та сильного лідника. У тобі змішалися три потужні магії: розуму, серця й тіла. Я навіть вигадав для тебе влучну назву — людниця. Ти надзвичайно сильна, Ляно-Леоно. У твоїй владі повернути цей світ у Долину. Саме тому я тут, перед вами, — Оріар відпряв, зробивши два кроки назад, і розкинув руки, демонструючи свою персону.

— Навіщо тобі це? Ти вже досяг свого! Став королем, — прогарчав Дартур, виплюнувши останнє слово.

— Помиляєшся, принце. Присмеркова корона так і не належить мені. Поки що. Гармате! — гукнув Оріар до вартового біля дверей, хитнувши головою.

Лихоманець кивнув, схиливши голову. Ляна помітила, як напружилась Люміна, одвернувшись від дверей. Лідниця поблідла ще дужче. За мить стало зрозуміло, що викликало таку її реакцію. До зали увійшов вартовий. Під лікоть він тримав Інгігерду. Вона ледве перебирала ногами. Підійшовши до помосту, лихоманець Гармат штовхнув лідницю, і вона впала біля Маріули. Вогневиця здригнулася.

— Прийшла, — прогарчала Інгігерда, коли Ляна кинулася до сестри.

— Інгігердо… — прошепотіла Ляна. Вона торкнулася сестриної руки, немов хотіла впевнитися, що вона жива і справжня.

— Зрадниця! — виплюнула сестра. Ляна відпряла.

— Ну-ну, не треба так, люба Інгігердо. Інакше отрута швидше дістанеться твого крижаного серденька, — захихотів Оріар.

— Ти отруєна? — вжахнулася Ляна.

Інгігерда не відповіла. Вона не дивилася на сестру, і Ляна збагнула, що вона намагається призупинити дію світанкової труйки, заморозивши кров. Однак рано чи пізно отрута дістанеться її серця.

Ляна зойкнула.

— Що таке, Ляно-Леоно? — із награною турботою запитав Оріар. — Не бійся, я дозволю тобі знову врятувати сестричку.

Дартур вилаявся. Ляна заплакала, як маленька, обійнявши свої коліна.

— Точно! Я й забув. Ти не можеш цього зробити…

Ляна скрикнула, жбурнувши в Оріара крижану гостроту. Навійник засміявся, коли Люміна зупинила стріли, простягнувши руку. Батькова дружина стиснула кулак, і магія Ляни розсипалася на маленькі крижинки.

— Як ти можеш? Чому ти захищаєш його? — заволала Ляна до Люміни. — Інгігерда — твоя дочка. Врятуй її! Врятуй!

Обличчям Люміни заходили дрижаки. Очі блищали від ненависті. Лідниця мовчала.

— Твоя дитина помирає! — продовжувала Ляна. — Тобі байдуже? Тобі справді байдуже?!

Люміна мовчала. Оріар засміявся.

— Такі вже жінки-присмерки. Інша справа — ти, люднице. Цікаво, як ти вижила після стріли зі світанковою труйкою. А, точно. Буйниця та її жертва.

Оріар кивком голови вказав на золото, яке блищало на руках Ляни й Дартура. Лідниця стиснула руку в кулак. Раптом Інгігерда здригнулася і впала на бік. Її тіло стискали судоми.

— Інгігердо! — Ляна припала до сестри.

— Ти мене зрадила-а-а… — прогарчала Інгігерда.

— Ні, Інгрі, ні. Пробач, — Ляна взяла сестру за руку.

— Побачимося по той бік Альти, сестро… — прошепотіла Інгігерда і видихнула. Її очі набули скляного виразу.

— Інгрі… Ні! — лідниця закричала, і він її крику здригнувся навіть Олеандр.

Ляна провела рукою по обличчю сестри, заплющивши її очі.

— Я вб’ю тебе, — промовила Ляна-Леона, піднімаючи погляд на Оріара.

Вона зіп’ялася на ноги. Шкіру її рук вкрив іній.

— Чекай-чекай. Невже тобі не цікаво почути, як померла твоя матінка? Принцеса Ляна…

Лідниця не відповіла. Вона тремтіла від люті, але мовчала. Оріар сприйняв мовчання за дозвіл і продовжив:

— Коли вона звільнилася з вежі, першим ділом кинулася за світанковим зіллям, яке колись звільнило її. Ніхто, крім неї, з її людськими руками і серцем, не зумів би застосувати світанкову магію. Однак після викрутасу Юріана, Леона посилила магічний купол. У Ляни не вийшло звільнити тебе. Тоді вона додала порошок до чорнила і залишила тобі послання, принцесо. Твої батьки довгих п’ятнадцять років шукали способи звільнити тебе, а коли знайшли… — Оріар замовк. На його обличчі була зухвала посмішка.

— Ну? — мовила Ляна.

— Не здогадуєшся? Жертвою для цього закляття мала стати та, хто має серце людини, та, для кого воно було створено.

— Ні… — прошепотіла лідниця.

— У цьому людська природа. Заради дітей люди здатні віддати власне життя. Ляна вбила себе. Порізала руку і втерла в рану світанкову труйку. Закляття розвіялося, щойно вона востаннє вдихнула повітря.

— Ні…

— Мавр помчав до тебе. Твоя магія, твоя ненависть до кам’яних стін приручила вежу. Ти зненавиділа свою присмеркову природу. І в цьому була проблема.

— Ні…

— Леона збагнула, на що ти здатна. Ти могла зруйнувати увесь наш світ. Або підкорити його собі. Вона взяла тебе до палацу, аби впевнити, що присмерки тобі не вороги. Певно, вона хотіла спокутати гріх. Але ти не піддавалася, не відступала від людськості, що брала гору.

— Ні…

— Останньою краплею став Градіар. Точніше, його протест проти матері. Твій дядько не змирився із тим, як Леона вчинила з твоєю матір’ю і покинув Присмерк. У світі людей він зустрів дівчину. Не знаю, що керувало ним, надія чи безнадія, але він привіз її сюди. Певно, хотів позлити матір. Леона, передбачувано, спустила на беззахисну людку собак. І тут у гру вступила ти, принцесо. Усі спроби Леони впевнити тебе в безвинності присмерків виявилися даремними. Тоді вона відпустила тебе і свого сина. Але, не витримавши цього, вкоротила собі безсмертного віку.

— Ні…

— Який сенс заперечувати? Це правда твого життя, принцесо. А тепер… — він опустився коло Ляни, спершись на одне коліно та простягнувши до неї руку. Його груба шкіра подряпала її обличчя. — Тепер настала твоя черга приносити жертву.

Вона тремтіла від гніву й горя. У її очах блищали сльози. Занадто багато втрат було в її житті, занадто багато болю. Вона була готова проститися із власним життям, тому й не пручалася, коли Оріар стер з її щоки сльозинку. Десь позаду загарчав Дартур.

— Ти, принцесо, — мовив пошепки навійник, — повернеш нас додому.