Ім'я королеви

— Дивна вона. Що сталося? — звернувся до Магди Дартур.

Глухея перевела погляд з лідниці, що стрімко наближалася до виходу з табору, на пропасника. Ядуча зелень в її очах зблиснула.

— Це я винна. Розворушила зміїне кубло її демонів.

Магда знову подивилася вслід лідниці, ніби бачила крізь дерева й кущі, накриті пітьмою присмеркової ночі, куди пішла Ляна-Леона. Зелень в її очах тремтіла, немов водне плесо від подихом вітру.

— Ти голодна? — спитав Дартур.

Глухея поглянула на нього і коротко кивнула.

— Не відмовилася б поїсти. Тільки… — вона визирнула з-за спини пропасника. — Вони всі так дивляться на мене. Особливо зараз, коли нічим не зайняті.

Пропасник спідлоба зиркнув на лякливців, що блукали довкола. Деякі з них не помічали гостей, інші — робили вигляд, що не помічають.

— Я теж не шанувальник місцевої кухні, — усміхнувся пропасник. — Ходімо. У мене є чарівна торба, — він похлопав рукою по кишені куртки.

Магда підвелася і відчинила двері. Клацнувши вмикач ліхтаря, вона сіла, закинувши ногу на ногу, на дивані, де спав минулої ночі Дартур. Зовні вона здавалася спокійною, але пропасник відчував, як у ній киплять почуття невідомої природи. Дартур витяг з кишені торбу й пройшов кімнатою, сівши поряд із глухеєю. Магда дивилася просто себе, чекаючи, доки він дістане собі їжу.

— Тримай, — мовив пропасник, простягнувши Магді торбу.

Вона озирнулася, забираючи чарівний мішечок, і помітила в руках Дартура дивний трикутник з тіста.

— Що це?

— Ляна-Леона сказала, це піца, — відповів він, ніби старався не здатися дурнем, і поглянув на глухею по-юнацьки загадковим поглядом.

Магда усміхнулась. Дартур сховав усмішку, вгризшись зубами в тісто.

— То як? — спитала вона.

— Смачно, — прокоментував він, удруге кусаючи піцу.

— Я теж таке хочу.

Магда пірнула рукою в торбу й витягла шмат тіста, густо приправлений сиром, спеціями і томатним соусом. Відкусивши, глухея гмикнула.

— Це так… По-людськи. Усе ж не дарма ти обрав лідницю в помічниці. Людського в ній повно.

Дартур не відповів. Повисла ніякова пауза. Дожувавши свою піцу, пропасник дістав з кишені цигарки. Магда прослідкувала краєм ока за його діями. Почувши чиркання запальнички, вона обернулася. Пропасник видихнув білий дим. Його пурпурні очі спостерігали на Магдою.

— Дякую тобі, — промовила глухея, борячись із кашлем, що рвався з горла через білу цигаркову труйку, яка заполонила легені. — Дякую, що допоміг із Крицею.

— Ти допомогла мені, я — тобі. Тепер ми квити, — мовив Дартур, продовжуючи дивитися на неї пронизливими фіолетовими очима.

Магда кивнула і відвернулася. Відповідь пропасника їй не сподобалась. Глухея знову пірнула рукою в торбу і витягла пляшку зі світлою, але мутною рідиною. Зробивши ковток, вона скривилася.

— Що це? — спитав пропасник.

— Лимонний сік. Кислючий, — Магда замружила очі й притиснула тильну сторону долоні до вуст.

Дартур гмикнув. Якщо для нього заспокійливою була гіркота цигарок, для глухеї це була кислота. Думати про причини, з яких їй знадобилося випити кисле, він не хотів. Про свою потребу в гіркоті Дартур не замислювався ніколи. Легше було просто дозволити труйці, забарвленій в ядучий присмак, змусити демонів, що проживали в глибинах душі, замовкнути. Заплющивши очі, він випростав ноги й закинув голову назад. Примарний спокій запанував під шкірою, але ненадовго.

Наступної миті Магда підскочила з дивану. З її рук випала пляшка. Глухея схопилася за голову й застогнала.

— Що відбувається?

— Ляна-Леона… — пробурмотіла Магда. — Вона кричить!

***

Магда стрімко крокувала табором, не звертаючи уваги на зухвалі погляди присмерків. Слідом за нею поспішав Дартур. Обидвоє намагалися приховати тривогу, що бурлила в їхніх серцях.

— Що, вже втекла? — почувся голос Костала, що проходив повз.

Дартур не нагородив його відповіддю і навіть не зупинився. Наразі його найменше турбувало зубоскалення лихоманця. Позаду почувся сміх. Проігнорувавши зухвалість, Дартур і Магда вийшли за межі табору.

Глухея зупинилася. Як розгублена кішка, вона озиралася навкруги, немовби загубила слід. За мить вона зойкнула і швидко побігла в напрямку вежі. Невдовзі голос лідниці почув і Дартур, а потім і побачив. Яскраве синє світіння спалахувало і гаснуло неподалік від межі лісу. А у відповідь миготіло блідо-жовте сяйво й слабко проблискував білий колір. Пропасник вилаявся. На лідницю напав хтось із лякливців, прихопивши із собою навію.

— Як ви вчасно! — вигукнула Ляна, щойно побачила Магду й Дартура.

Лідниця лежала на землі, притискаючи ліву долоню до плеча, з якого стирчала стріла. Покалічена ж права рука була напрямлена вбік противника. Озирнувшись, пропасник нікого не побачив. Темна галявина була порожньою. Дартур здогадався: противника ніколи тут не було. Це була ілюзія, відтворена навійником, точна й розрахована. Атаки були неочікуваними і непередбачуваними. Дартур вилаявся.

Магда кинулася до Ляни, озираючись навсібіч в очікуванні нападу. Та галява мовчала. Проте пропасник був упевнений, що нападникам чудово відомо про нові цілі.

Дартур пам’ятав тонкощі навійницького чаротворення. Для того, щоб створити ілюзію такої сили, треба бути десь поряд. Противники ховалися в темряві ночі, десь посеред лісу. Пропасник зиркнув на супутниць. Ядучі синь і зелень нагадували зміїні. Жестом Дартур наказав їм причаїтися і мовчати. У голові почувся голос Магди.

«Ти знаєш, що робити?»

Глухея дивилася на нього, очікуючи відповіді. Дартур кивнув.

Він повільно опустився до землі й різким рухом притулив долоню до мерзлої трави. Пітьма, як слухняний звір, розступилася, оголивши стовбури сосен, що купалися в ночі. А в далині між ними кинулися навтьоки таємничі нападники. Пропасник побіг за ними.

— Ти як? Що сталося? — запитала в Ляни Магда, гучно видихнувши, і спробувала розгледіти її рану.

— Я відійшла до дороги. Відчула лякливицьку погань, — лідниця зашипіла, щойно Магда торкнулася її плеча. — Нікого поряд не було. Я зайшла в ліс. Там і зрозуміла, що це навійниця. Айч! — скрикнула Ляна, коли глухея надавила сильніше. — І в цих стріли. Середньовіччя! Не торкайся, може, отруйне, — вимовила лідниця і глухо застогнала.

— Не можу сказати. Треба дочекатися Дартура. Ти така холодна!

— Я уповільнила кров, щоб труйка не дійшла до серця. Проклята, зайшла аж по древко. Упритул стріляли, покидьки, — Ляна важко дихала. Її голова опустилася на землю. Вона стрімко втрачала сили. — Та де ж той пропасник?! — вигукнула вона, перекрикуючи біль, що блукав тілом.

Магда озирнулася вбік лісу, де зник Дартур. Її слух не вловлював кроків. Певно, пропасник був надто далеко. Глухея почала панікувати.

— Не заплющуй очі, Ляно. Ляно! — пробелькотіла Магда, не наважуючись більше торкатися лідниці. — Він прийде, прийде, прийде…

Але пропасник не з’являвся. Глухея нервово оглядала темний ліс. Її серцебиття ставало швидшим. Лідниця ж дихала все важче. Вона стрімко слабшала, а разом з нею і чар, що затримував отруту. Магда не мала сумніву: труйка була і звалася вона світанковою. Вилікувати від такої погані був здатний лише кровний зв’язок. А ще зілля, на якому зналися буйниці. Для його приготування потребувалися важкодоступні інгредієнти, зокрема, нелегка жертва буйниці — його творчині.

Магда здригнулася, згадавши рецепт, і раптом почула хрускіт хвої. Хтось стрімко наближався до галявини. Глухея скочила на ноги й причаїлась. Це міг бути і не Дартур. Але почувши його голос, вона зітхнула з полегшенням.

— Не уявляєте, що я знайшов!

— Де ж тебе носило? — прогарчала Ляна.

Побачивши стан лідниці, Дартур вилаявся, відкинув убік свою знахідку і схилився над Ляною. Чорні щупальця його магії торкнулися стріли.

— Світанкова… — пробурмотів він. Ляна грубо засміялася, наскільки їй дозволяли сили.

Пропасницькі тіні обхопили древко й потягнули. Ляна закричала. Напівпрозорі руки Дартура не були такими ж спритними і сильними, як справжні. Процес був довгим і болючим. Магда оточила всіх трьох густим шаром щільного повітря, що не пропускав звуки. Крик лідниці дзвенів у вухах навіть, коли стріла вже валялася на землі.

Дартур піднявся і розгублено потер потилицю.

— І що тепер робити?

— Подякуй батечку! — виплюнула Ляна.

— У чому річ? — спитала Магда. — Думаєте, Інгігерда не допоможе? Ти ж, здається, врятувала її з такої ж ситуації.

— Звідки ти знаєш, що таке було з Інгігердою? — похмуро спитав пропасник.

— Вона зверталася до Криці. Але мачуха відмовила, — пояснила Магда, озираючись до Ляни. Лідниця звивалася, немов змія, лежачи на землі. Її тіло здригалося чи то від болю, чи то від сміху, чи то від плачу.

— Вони розірвали мій зв’язок із сестрою! — закричала Ляна. — Тепер я помру. Дідько, як прекрасно!

— Навіщо?

— Щоб не слідкувала за мною.

— Що тепер робити? — розгублено повторив Дартур. У його очах можна було побачити світ, що руйнувався. — Магда! — він раптом озирнувся до глухеї, схопивши її за плечі. — Чому Інгігерда зверталася до Криці? Буйниці вміють лікувати світанкову погань?

Магда прикрила очі віями, спідлоба зиркнувши на лідницю. Її сині очі яскраво палахкотіли, очікуючи відповіді на питання пропасника. Магда зітхнула і мовила:

— Вміють.