Ім'я королеви

Дартур стояв на підвіконні й дивився вниз, у прірву, куди щойно стрибнула лідниця. Його шкіряна куртка виблискувала під місячним сяйвом. Пропасник крутнув головою, обертаючись від вікна до Магди. Його очі блиснули пропасницьким пурпуром, і глухея мимоволі здригнулася. Дартур простягнув їй руку, запрошуючи разом покинути вежу лідниці, але Магда не поспішала відповідати тим же.

— Закляття зруйноване, — пояснив він своє запрошення.

Магда наїжачилась та обійняла себе за плечі, намагаючись не виказати тремтіння.

— Ти чого? — буркнув Дартур, піднявши брову.

— Я боюсь, — прошепотіла вона. — Висоти боюсь.

— Серйозно? Ти ж присмерк, — промовив здивовано пропасник. — Обіцяю, стрибок не вб’є тебе. І навіть не покалічить, — він усміхнувся, зігнувши й розігнувши пальці руки, що була простягнута до Магди.

Глухея зітхнула й несміливо подала йому руку. Дартур гмикнув, ніби вдоволений своєю маленькою перемогою. Одним рухом він підняв її на підвіконня й обійняв за талію, притиснувши до себе. Магда витріщилася на нього. На її щоках спалахнув рум’янець.

— Удвох не так страшно падати, — мовив Дартур і стрибнув.

Магда зойкнула, але це падіння тривало зовсім недовго. Відчувши під ногами землю, глухея усвідомила, як міцно вчепилася в куртку пропасника.

— Уже можна відпустити мене, — пролунав над головою його хриплуватий голос, і глухея різко відсахнулася від Дартура.

Він навіть не глянув на неї. Його погляд зосередився на Ляні-Леоні, що стояла неподалік, задивившись на небо. Лідниця ніби й не помітила, що вони вже були поряд. Лише зачувши кроки Дартура, вона обернулася. Її обличчя було сповнене зухвалої перестороги, ніби це не вона пів години тому лежала ледь жива й перелякана до краю.

— Ти знаєш, де світанковий агат? — спитала вона, звернувши крижану сталь синіх очей до Магди.

— Його викрали, — відповів замість глухеї Дартур. — І знаєш, хто? — увага лідниці перемкнулася на пропасника. — Твій новий любчик — Олеандр.

Обличчя Ляни на мить спотворилося гнівом, але дуже швидко набуло байдужого виразу. Її погляд опустився під ноги присмерків, ніби вона намагалася щось згадати.

— В Інгігерди його немає… — промовила вона.

— Ну звісно. Інакше б твоя сестра вже давно була королевою. Ні, цей маленький дурник віддав камінець комусь іншому.

— Як ми зрозуміємо кому? — спитала Магда.

Ляна й Дартур поглянули на неї.

— Варто почати з його одноплемінників, — міркував пропасник.

— Я не піду до лякливців! — заперечила лідниця.

— Думаєш, вони все ще пам’ятають, як ти вчинила з Килином? — від слів пропасника й легковажного тону, яким вони були промовлені, Ляна завмерла. Дартур сховав руки в кишенях і переніс вагу тіла на ліву ногу. — Не хвилюйся так. Усім відомо, на кого він працював. Не здивуюся, якщо Олеандр припустився тієї ж помилки. Тоді він точно мрець.

Ляна мовчала. Вона була готова заперечити, але змовчала та покрокувала вглиб лісу. Дартур хижо осміхнувся кутиком вуст і попрямував за нею.

***

Місто Присмерк зустрічало світанок. Над Маренським лісом сходило сонце, і Магда мимоволі примружила очі, поглянувши на нього.

Природа людського світу була геть не схожа на ту, що панувала в Долині. Тут вона радше нагадувала блідий острівець краси посеред людського буття. На батьківщині присмерків природа була набагато красномовніша. Чого вартий був туман над Альтою і хвилі її буремної водиці, перешепт Велету із вітром і золоте убрання осені — найулюбленішої жінки старого лісу. Їхня трагічна любов оспівувалася в баладах. Вона горіла коханням, а коли холод брав гору, осінь приносила себе в жертву, лягаючи золотом під ноги коханого, аби вберегти від морозу. Потім сивіла й розтавала, щоб воскреснути знову. Осінь, що панувала в людському світі, була байдужою.

Лякливці, як і інші племена присмерків, що перемістилися в світ людей, жили окремим табором. Чим ближче було до пункту призначення, тим повільніше ставала хода Ляни, а Дартур навпаки виходив уперед. Лідниця ішла майже поряд із Магдою. Її сіре волосся було такого ж кольору, як сивина на скронях батька, коли Магда бачила його востаннє. Ляна мовчала, дивлячись то собі під ноги, то спопеляючи поглядом спину Дартура.

— Чому ти погодилася допомогти йому? — спитала Магда, і лідниця ніби нарешті помітила її присутність, скинувши біляві вії.

— А ти? — спитала вона.

— Він пообіцяв звільнити мене від мачухи, — невимушено відповіла Магда.

— Ломота — твоя мачуха? Як це зветься… Відьма-Мати? — глухея кивнула. — І як йому це вдасться?

— Звільнити мене може тільки король, — гордо промовила Магда. — Або чоловік, — додала стиха, сподіваючись, що Ляна не надасть цьому значення.

— І на яку роль погодився пропасник? — гмикнула Ляна-Леона. Магда промовчала. Витримавши двохвилинну паузу, лідниця мовила: — Його батько запропонував мені знищити присмерків.

Магда ледь не захлинулася цими словами, закашлявшись, і нервово закліпала очима. Ляна-Леона засміялася. Глухея не розділяла її радості. Дартур зупинився, обернувшись до них. Побачивши подив і жах в очах Магди, він зиркнув на лідницю. Вона не приховувала сміху, коли зрушила з місця й, проходячи повз Дартура, мовила:

— Усе гаразд, пропаснику. Посвячую Магду в таємницю нашої угоди.

Дартур гучно зітхнув і поглянув на глухею. Вона стояла на місці, не знаючи, пожартувала Ляна-Леона чи сказала правду. Дартур хитнув головою, закликаючи не зволікати і йти. Магда кивнула й помітила погляд Ляни-Леони. Вона підморгнула глухеї й хижо усміхнулась.

***

За пів години почало смеркатися. Цього разу добрий гумор Інгігерди протримався лише кілька годин. Магда крокувала позаду Ляни й Дартура. Глухея дивилася на пропасника, благаючи небеса, аби чорні щупальця його магії не помітили її погляду. Дартур був по-хижацьки вродливим. Чого були варті одні його очі, схожі на яскраві аметисти, підсвічені сонцем. Магда мимоволі усміхнулася. Її серце весело калатало.

Раптом Дартур зупинився, вглядаючись у далечінь. Поряд із ним стала Ляна і щось запитала. Він кивнув. Магда зупинилася на віддалі, не наважуючись підійти, ніби вже була впевнена в тому, що її думки щодо пропасника відомі йому. Однак Дартур не обернувся.

Натомість озирнулася Ляна. Сині очі лідниці питально зблиснули, і Магда збагнула, що відреагувала на її погляд не одразу, задивившись на пропасника. Ляна хитнула головою, сховавши очі. Глухея повільно наблизилась.

— Прийшли, — констатував Дартур.

Перед очима розкинувся табір. Хатини, що їх займали лякливці, і справді лякали. Одноповерхові, дерев’яні, із шиферними дахами, що сягали самої землі, вони чомусь вселяли підсвідомий страх. Табір лякливців розташовувався на колишній людській базі відпочинку. Магда здригнулася.

— Який план? — спитала Ляна.

— Заходимо й питаємо, — невимушено відповів Дартур.

— Сподіваюся, вони не розірвуть мене в першу ж хвилину…

— Вони не настільки спритні, — пирхнув Дартур. — Може, на другу…

Ляна гнівно зиркнула на нього. Пропасник усміхнувся і почав спускатися пологим схилом, так і не озирнувшись до Магди.

У поселенні лякливців горіли вогні. Підійшовши ближче, Магда збагнула, що не всі присмерки тут були лякливцями. Зустрічалися навійники, пропасники і навіть омани, яких було небагато в Присмерку. Усі вони були тут, блукаючи поміж дивних будинків, граючи музику, розмовляючи одне з одним.

Магда напружилась. Її супутники теж помітили різноманітність поселенців. Вони перезирнулися між собою, але не змінили планів, покрокувавши вглиб табору.

Спочатку їх не помічали. Чим далі вони йшли, тим більше очей слідкували за ними. Магда збагнула, куди йдуть пропасник і лідниця, коли перед очима виник поміст. На трухлявомі кріслі, що стояло на підвищенні, ніби на троні, сидів чоловік. Його сірі очі зблиснули, щойно він побачив гостей. У ньому Магда впізнала лихоманця, а за його спиною… За його спиною стояла стара жінка з очима кольору кістки. Дрижаки пройшлися тілом Магди. Перед нею стояла її мачуха Криця.