Ім'я королеви

— Р-р-агг-р! — заревіла Криця, зламавши останню заслону.

Вона вибігла з-за криги, що ще танула під ногами. Не знайшовши довкола ні лідниці, ні пропасника, ні власної падчерки, заволала:

— А? Ні! Ні! — вона схопилася за віти хмелю. Вони, немов живі, липли до її рук, але ломота без особливого зусилля розірвала зрадливе бадилля на шматочки. — Проклятий пропасник! — вона перекинула плетене крісло, ніби воно було невагомим.

— Здається, хтось недостатньо добре виховав свою дочку, — почулося невдоволене з-за спини.

— Що? — Криця озирнулася до мовиці.

Це була молода з виду відьма. Справжнісінька буйниця. Вона була вродлива й зухвала. Вона скинула з голови каптур і дивилася на Крицю, ніби богиня на ту, хто програла всі битви на світі.

— Не забувайся, Вільхо. Ти тут лише тридцять років, а я — кілька століть! — засичала Криця, і її очі спалахнули.

Однак отруйний блиск ломоти не налякав буйницю, що походила з роду оман. Вільха гмикнула, коротко зиркнувши на своїх супутниць, що поділяли її настрій.

— Я маю тебе поважати, Крице? Лише за те, що ти так довго шукала собі господаря? — реготнула Вільха.

Інші за її спиною теж викривили вуста в посмішках. Усі вони були молоді й сильні, окрім Криці.

— Ми зараз же забираємося. І передай своєму новому власнику, що ми йому не відьми на побігеньках. Ми — буйниці славетного Велету. І виконувати його забаганки не зобов’язані, — з останнью фразою з її обличчя спала посмішка. — Ходімо, сестри.

Вільха покрокувала до виходу, а за нею й усі буйниці.

Криця заволала із розпачу.

***

Вони йшли близько двадцяти хвилин, коли Дартур нарешті зрозумів, якою була кінцева точка подорожі. А побачивши її і впевнившись у здогадці, він гучно зітхнув. Перед очима повстала занедбана, напівзруйнована й поросла мохом вежа. Та сама, де сиділа людина на ім’я Ляна, що звільнилася завдяки лідниці з ім’ям королеви.

Магда зупинилася біля входу і схопилася за дверну ручку, що густо поіржавіла. Складалося враження, ніби на замок вилили тонну води. Тієї ж миті Дартур прозрів й поглянув на непритомну дівчину, яку тримав на руках. Це була її рук справа.

— Не виходить! — почала нервувати Магда.

— Давай я.

Глухея відступила. Дартур підійшов до дверей. Не випускаючи з рук свого таємного скарбу, він торкнувся замка й наказав йому відчинити двері для хазяйки. Заспана магія лідниці засріблилася й засяяла на сонці.

Згодом почувся скрип замка. Пропасник зайшов усередину. Він намагався не думати про те, що буде з ними, коли Ляна-Леона прокинеться. Втікаючи звідси, вона мимоволі чи навмисно вкрила стіни вежі магією, природа якої була невідомою для пропасника. Але він відчував цю магію всюди. Вона іскрилася, злилася, що хтось розтривожив її крижаний сон. Але перед хазяйкою льодяний чар зупинявся, окреслюючи навколо громіздке коло пухнастого снігового пилу.

Щойно Магда зайшла слідом і зупинилася десь поряд, двері з гуркотом зачинилися, і магія лідниці розбилася на тисячі друзків.

Капкан замкнувся.

***

Дартур скоса поглянув на Ляну. Без єдиного поруху вона лежала на дерев’яній підлозі кімнати, куди вони піднялися пів години тому. Її волосся тепер здавалося сивим у світлі місяця, що зазирав у вікна вежі. Ніч настала аж занадто швидко, ніби Інгігерда засмутилася через утечу сестри з-під нагляду відьом.

У кімнатці було небагато меблів. Маленьке ліжко, що стояло впоперек кімнати, вузенька тумба біля одного з вікон і похилений табурет під нею. Вони знаходилися в самому центрі пастки, кам’яної вежі, що колись стояла на території володінь В’яза. Саме тут ця тендітна дівчина провела перші п’ятнадцять років свого життя. Дартур навіть не уявляв, як їй вдалося вижити.

Магда сиділа неподалік, спершись спиною на стіну. Її очі були заплющені, вона обіймала руками коліна. Її волосся кольору кістки блищало мертвенним сяйвом.

— Даси відповідь, якщо запитаю? — промовив Дартур із наміром зрозуміти настрій глухеї.

Вона розплющила зеленаві очі, що при нічному світилі здавалися сірими, чи пак болотистими. Проте зиркнула ними не на пропасника, а на лідницю поряд зі ним.

— Знаю, про що питатимеш. Світанковий агат уже давно не в Криці.

— Як дізналася?

Погляд Магди стрибнув до нього.

— Ти сказав, що станеш королем. Я впізнала тебе, Дартуре. Ти син В’яза, Кам’яного короля. Батько, певно, не хоче брати на себе відповідальність. А тобі для повноправ’я на корону цього нового світу потрібен агат, що дається в руки тільки немагічній істоті. Але не розумію, сьогодні ми не раз упевнилися, що ця дівчина сильніша за деяких присмерків. Її магія в поєднанні з людським серцем... Справжня вибухівка! Чому ти вирішив, що вона зможе взяти в руки агат?

Дартур поглянув на Ляну-Леону. Така беззахисна й безсила. Її грудна клітка то підіймалася, то опускалася, повільно насичуючи безтямне тіло повітрям і силою.

— Куди подівся агат? — спитав він, проігнорувавши питання Магди.

— Ним володіла моя мати Сила, а згодом — мачуха, Криця.

— То от чому ти на неї зовсім не схожа, — спробував пожартувати Дартур, невесело усміхнувшись кутиком вуст.

— Присмерк може взяти агат до рук, лише якщо попередній власник добровільно передасть його іншому, — продовжила Магда, не звернувши уваги на слова Дартура. — Два роки тому Криця віддала агат якомусь лякливцю.

— Лякливцю… — у погляді Дартура блиснуло щось вороже. — Хто він? Ти його впізнала?

— Він не назвався, — Магда заперечно хитнула головою. — Відколи він забрав камінь, більше я його не бачила.

— Якщо покажу його тобі, впізнаєш?

— Мабуть, — кивнула Магда.

Дартур підсів ближче до неї і поклав руку на її плече. Викликати в голові чийсь образ і транслювати його іншому — магія не з простих. Але, налаштувавшись, пропасник уявив пику Олеандра. Якщо чуття йому не зраджувало, саме цей пропащий лякливець міг викрасти агат, щоб його королева Інгігерда ніколи не злізла зі свого престолу.

Магда дивилася на Дартура. Яскрава зелень в її очах манила і спокушала. Чорні щупальця магії пропасника торкнулися її розуму, і дівчина мимоволі здригнулася. Дартур почув її думки й усміхнувся. Вона подумки повторювала: «Ні про що не думай, ні про що не думай…». Магічні кігті Дартура пригладили розум Магди, і плечі глухеї розслаблено опустилися. Нарешті її погляд змінився. Магда побачила обличчя Олеандра. По колючій зневазі в її очах Дартур зрозумів, що вона впізнала викрадача агату.

— Таки він.

— Так, це він. Хто він?

Дартур прибрав щупальця магії, підвівся й відійшов до вікна.

— Його ім’я Олеандр. Особистий пес Інгігерди. Тільки я ніколи не бачив і не відчував у нього агат. Мабуть, хтось інший зберігає безцінний камінець.

— Хто ж це?

— Камінь дається тільки добровільно. Насилу милим він не буде. Криця передала його власними руками. От тільки агат не іграшка. Рано чи пізно він проявить характер.

— Милосердна… — рокотом по спині, немов весняний грім, прокотився голос Ляни-Леони.

Дартур обернувся, коли Магда вже склонилася над лідницею. Глухея тримала руку на чолі Ляни. Очі лідниці були заплющені.

— Що з нею? — спитав пропасник.

— Марить. Викид чару знесилив її. Вона не контролює себе. Доки не одужає, ми не зможемо вибратися. Вежа слухається тільки її.

— Що робити? Просто чекати?

— Маріула… — шепотіла Ляна, ніби скиглила уві сні. — Світанко… Не треба…

— Хто така Маріула? — спитала Магда.

— Сестра нашого знайомця. Вогневиця. Вони дружили.

— Маріула… Не віддавай. Не треба, — продовжувала марити Ляна.

— Отям її, — наказав Дартур.

— Я по-твоєму всесильна?! Їй потрібен час.

— Ти відьма. Отям її.

Пропасник спробував за допомогою магії наказати глухеї дослухатися. Чорні щупальця темної сили, що наповнювала його жили, потягнулися до розуму Магди. Вона закинула голову назад, змахуючи гривою білявого волосся. Наступної миті в голові Дартура заволали тисячі писклявих потерчат. Він схопився за голову, відступаючи, і крізь шум почув:

— Не смій копирсатися в моїй голові, пропаснику! Я нічим не можу їй допомогти. Криця відчує відьомську магію.

— Ну звісно. Як вирубити когось за чиїмись указівками — запросто. А як допомогти — зась!

— Я цілителька по-твоєму?!

— Дартуре… — пролунав тихий голос Ляни-Леони.

Пропасник зиркнув на неї. Сині очі лідниці, напівприкриті віями, дивилися на нього.

— Отямилась сама. Так волати, звісно… Піду подихаю, — пробурмотіла під ніс Магда і відійшла до вікна.

Дартур не знав, як почати розмову з лідницею. Вона перевела погляд на стелю і, схоже, зрозуміла, де знаходиться. Її очі поступово наповнилися слізьми.

— Чому я знову тут? — прошепотіла вона.

— Треба було десь сховатися.

— А ти… Ти знайшов мене.

— Ти залишила чудові підказки. Ти молодець.

— Вони ледь не вбили мене.

Ляна не оцінила його спроби похвалити її за кмітливість. Вона прикрила вуста долонею і заплакала. Чи не вперше за своє життя Дартур по-справжньому зніяковів. Він не міг підібрати слів. Він не вмів співчувати. Ляна-Леона була в розпачі.

— А потім ти ледь не вбила їх. Ти справді сильна, Ляно-Леоно. Такої сили я не бачив навіть у Мавра з Люміною.

Вона мовчала, навіть не спробувавши піднятися чи хоча б відповісти. Дартур зітхнув, озирнувшись до Магди. Глухея чула їхню кволу розмову, проте не намагалася втрутитися чи допомогти пропаснику. Вона стояла біля вікна, поклавши руки на підвіконня, а її постать відмежувалася від Дартура гривою білявого волосся.

Він мимоволі закинув голову, витріщившись на стелю. Туди ж дивилася Ляна-Леона. Місяць сріблив дерев’яні балки, у тріщинках яких сяяли часточки криги.

— Нам треба вибиратися звідси, — стиха промовила Магда, відступаючи від вікна.

Щось налякало її. Раптом вона скрикнула, прихилившись до підлоги. Наступної миті у вікно влетіла запалена стріла. Магія лідниці, що стала частиною вежі, погасила вогонь, і дерев’яне древко впало на відстані десяти сантиметрів від обличчя Ляни-Леони, встрявши в підлозі. Дартур вилаявся. Але лідниця навіть не підскочила, обмежившись заплющеними очима. Він вилаявся ще раз. Чи то всі люди були настільки дурні, чи то вона якийсь божевільний виняток із правил, що забуває про інстинкти.

— Вставай! Підводься! — заволав Дартур, схопивши її за плечі.

Крізь вікно залетіло ще дві стріли. Одна з них ледь не встряла в нозі пропасника. Він простягнув руку до кам’яних виступів, натягуючи напівпрозору сітку. Магія лідниці перемішалася з його тінями, створивши захисний купол, що затримав чотири стріли, які прагнули влетіти слідом.

— Ляна! Ляна! — закричав Дартур, намагаючись отямити лідницю. — Магдо, геть від вікна. Ховайся під ліжко. І її сховай.

Глухея кивнула. Вона гучно дихала, ніби боролася з внутрішніми спазмами страху. Підхопивши лідницю за плечі, Магда затягнула її під ліжко і залізла сама.

Дартур обернувся до вікна. Ким би не були стрільці, зовсім скоро вони пошкодують про те, що з’явилися тут.